Син тримав матір за ногу, поки вона підписувала документи. Всі працівники дитбудинку плакали

[Total: 4    Average: 2.3/5]

Володимир БЕЙРЕШ розповів, як на Закарпатті живеться нічийним дітям

На жаль, далеко не кожна дитина має родину. В інтернати та дитбудинки Закарпаття постійно потрапляють як малюки, яких покинули одразу після народження,  так і ті, хто залишився без батьківського піклування через життєві обставини.

Тож як живеться сиротам та соціальним сиротам – тим, хто не має кому сказати слово «мама», тим, кого називають «нічийними»,  тим, хто живе в оточенні нехай і чуйних, але чужих людей?

Про це та інше під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» ми говорили з головним лікарем Свалявського обласного Будинку дитини Володимиром БЕЙРЕШОМ.

– Як сталося так, що ви очолили дитбудинок?

– Я – дитячий анестезіолог, працював у обласній дитячій лікарні, паралельно – медичним представником фармакологічної компанії. То був 2012 рік. Обласне управління охорони здоров’я очолював тоді Роман Шніцер. Він мені і запропонував посаду директора обласного  Будинку дитини в місті Сваляві. Якщо чесно, мені, дитячому анестезіологу, не хотілося так кардинально міняти спеціалізацію, але я розумів, що коли такі пропозиції робляться, рішення треба приймати одразу. Для роздумів мав хвилин 10. Тож я погодився.

– І якими були ваші перші враження про дитбудинок?

– Сподобався одразу колектив. Він у нас дійсно дуже хороший. Тут не може працювати людина, яка не любить дітей. А от перше враження про Будинок дитини було таким, що довкола велика територія… я десь ходив приміщеннями, плутав групи. Там два великі рівноцінні корпуси, 10 груп, 4 ізолятори. Тож спочатку вивчав усе це. У саму роботу почав вникати пізніше. І тут є декілька моментів. Передусім скажу, що дітям, які потрапляють у будинок дитини, на той момент у нас  краще, ніж там, звідки вони поступили. Майже завжди вони або підкинуті, або покинуті нерідко в дитячих відділеннях лікарень, трохи рідше поступають за заявою батьків. Тож ми захищаємо як їхнє здоров’я, так і їх юридично. Крім того, нашим дітям проводиться чимало оперативних втручань, ми направляємо їх на лікування. Наприклад, у «ОХМАТДИТ», у Національний інститут серцево-судинної хірургіі імeні Амосова, Закарпатську обласну дитячу лікарню. Лікарі абсолютно безкоштовно проводять нашим дітям важкі операції, за це ніколи нас не просять переводити якісь кошти. Таким чином ми можемо допомогти тим малюкам, які потрапляють до нас.

– А як діти до вас потрапляють? З пологових, матері самі приносять, вилучають із сімей? Чи когось залишали у «Вікні життя»?

– Ні. За весь період наше «Вікно життя» не спрацювало чомусь жодного разу. Можливо, жінки бояться, що там ведеться відеоспостереження. Запевняю – його немає. Ми не будемо нікого здоганяти, шукати. За весь період, відколи я очолюю дитбудинок, всього раз нам підкинули дитину… і то її поклала на ганок, але тоді ще «Вікна життя» не було. Який принцип дії цього «Вікна»? Прийшла людина, відкрила зовнішнє вікно, поклала дитину, закрила його і пішла. Тільки через 5-7 хвилин спрацьовує звуковий сигнал для того щоб ми почули, що там хтось є. Тоді наші працівники забирають малюка через внутрішнє вікно.

Наразі до нас найчастіше потрапляють ті діти, що вилучені в батьків, із тих родин, у яких неналежні умови для виховання малюків, де існує загроза їхньому життю і здоров’ю. Це проводять соціальні служби. Таким чином до з’ясування обставин дитина перебуває у нас. Загалом зараз, напевно, по всій Україні проходить трансформація будинків дитини і поки що незрозуміло, якою буде їхня доля у 2020 році. Ми допомагаємо тим, хто опинився у нас, пережити якусь кризу. Але загалом (і це – без сумнівів) дитина повинна жити у родині. Тому, коли є бажаючі взяти малюка в сім’ю, наші працівники стараються допомогти. Щоправда, бюрократична тяганина досить серйозна. Із цього року збільшили період вступу в законну силу рішення суду про усиновлення (раніше було 10, тепер – 30 днів).  Між самим моментом, коли в потенційних батьків є направлення на дитину і коли її забирають від нас проходить десь 1,5-2 місяці… і з цього періоду місяць потрібно чекати, коли рішення набуде чинності. Саме ж направлення надає орган опіки і піклування. Прерогатива надається району, з якого дитина поступила, оскільки саме там вона перебуває на обліку. Система відкрита, дитину, яка перебуває на обліку для усиновлення, можна побачити через Інтернет. Усе відбувається прозоро. Утім все одно бюрократія досить велика.

– А чи бувало таке, що після усиновлення дитину повертали?

– У нас ні. Але в інших будинках дитини – так, намагалися повернути. Причини можуть бути різні.

– Скільки приблизно на рік всиновлюють дітей?

– У минулому році з нашого сиротинця всиновили 25, а в позаминулому – 35. Це був рекорд. А в середньому – 20-25 дітей. У цьому році поки що відбулися тільки 3 усиновлення. Усього ж у нас є 110 дітей. Хоч із соціальним сирітством і ведеться боротьба, та кількість дітей, які опиняються у нашому закладі, не зменшується. Наприклад, у 2012 році, коли я прийшов працювати у будинок дитини, у нас було всього 72 вихованці. Взагалі, як на мене, будинок дитини – це якийсь маркер суспільства. Чим більше дітей у нас, тим рівень життя у людей нижчий. І це – не лише щодо вилучених дітей, але й відмовних  та підкинутих.

– А з якого району області до вас потрапляє найбільше дітей?

– Дуже багато поступає з Ужгородського та Мукачівського. Але це – не показник. Справа в тому, що там є дитячі лікарні і туди йдуть народжувати жінки із усієї області. Крім того, поступають діти з Хуста та інших районів.

– Ви згадали про Хуст. Про випадок із підкинутим хлопчиком Мартіном знає багато хто з закарпатців. Чи він зараз у вас?

– Ні він, ні інший також підкинутий хлопчик із Хуста, до нас не поступали. Скоріш за все, їх всиновили. Про Мартіна я дізнався з Інтернету і днями говорив із заступником головного лікаря  з материнства та дитинства Хустської райлікарні Іваном Біцком, тож питав про Мартіна. Він сказав, що в них є дитина, яка набула статусу і її хочуть помістити до нас, але це – не Мартін.

– Як відбувається знайомство потенційних батьків із дітьми?

– Без направлення показувати дітей ми не маємо права тим, хто бажає когось всиновити. Із усіх наших вихованців підлягають усиновленню лише 16. Серед них є діти з особливими потребами, або просто не відбувається усиновлення. Статусних дітей ми обстежуємо два рази на рік. Фото і повний висновок про стан здоров’я направляємо в орган опіки і піклування за місцем реєстрації дитини.  Кандидати на усиновлення у службі можуть подивитись на фото дитини, ознайомлюються з інформацією про неї. Після цього вони приймають рішення, чи хочуть іти знайомитися, чи ні. Відтак, отримавши направлення, знайомство відбувається у присутності представника органу опіки, мене та нашого юриста. Зазвичай відразу видно, чи візьмуть вони дитину. Хоча так трапляється не завжди. Якось прийшла до нас пара налаштована на дитину 2-3-річного віку. Але направлення в них було на малюка, що мав 3-4 місяці.  Вони подивились на нього і не захотіли взяти. Та їм запропонували зачекати з прийняттям рішення, бо для цього, за законом, вони мали 10 робочих днів. Вони поїхали. А потім, через деякий час, повернулися. І коли майбутня мати взяла цю дитину на руки, вона так вчепилася в її золотий хрестик, що жінка розплакалася і вирішила забирати. Так малюка всиновили. Це було дуже зворушливо. Ця родина зараз щаслива і радіє, що має таку чудову дитину. Тому часом один момент може змінити все.

– А ще якісь цікаві історії, пов’язані з усиновленням у вас були?

– Так. Іноді буває таке, що дитина хоч і хороша, хоч і здорова, але не всиновлюється. Була в нас одна така. Чотири рази органи опіки і піклування направляли до нас кандидатів. Але щось не складалося. Після п’ятого разу я зателефонував у службу і попросив більше на направляти до неї нікого, щоб не травмувати дівчинку. Потім ми направили її у Чинадіївський будинок дитини. І там відбулося справжнє диво. На той час там виховувалися її 4 братики і сестричка, тож родина об’єдналася. А буквально через декілька місяців їх усиновили – і вони всі разом поїхали до США. Це такі моменти, які людина передбачити не може, але Божа воля велика.

А усиновлення загалом – це кожного разу яскраві і незабутні враження. Є різниця, коли дитину забирають рідні батьки і коли усиновляють чужі люди (хоча в майбутньому між ними потім встановлюються прекрасні стосунки). Якось у нас одна жінка за заявою залишила малюка. Вона виїжджала за кордон на заробітки. Із тих грошей відбудувала хату, облаштувала все в оселі і прийшла за дитиною. Тож хлопчик, коли її побачив, так вчепився в неї, що не відпускав. Було видно, як він її любить, а вона його. Мати не могла підписати документи, бо син не давав їй відійти ні на один крок, тримав за ногу. Наші працівниці плакали, коли це побачили.

– А як діти реагують на волонтерів, на гостей, які щось їм приносять?

– Наш заклад відкритого типу. Волонтерів приходить дуже багато, є навіть групи, закріплені за ними. Вони граються з дітьми. І малеча зразу до них біжить, чекає, що їм щось принесли. Ми вже просимо волонтерів, щоб не годували їх, не перегодовували, у них є харчування, є режим дня. Найбільш важкі періоди – це перед Миколаєм і День захисту дітей. Тоді до нас приходить дуже багато людей, всі вони хочуть дітей нагодувати. А після того діти сидять у туалеті з проносом. Тому просимо бодай не давати того печива чи цукерок багато, бо вони підуть, а потім ми маємо лікувати наслідки. Але ми все одно їм вдячні, бо вони бавляться з дітьми, дарують їм увагу, тепло, приводять аніматорів. Діти чекають зустрічей з ними.

– А благодійники допомагають? Як вас держава забезпечує?

– Так. Держава забезпечує добре. Департамент охорони здоров’я фінансує  виплату зарплат, оплату комунальних послуг, харчування дітям (більше 70 гривень на кожного на добу), закупку медикаментів тощо. Утім коли питання доходить до якихось капітальних видатків,  то на це не завжди вистачає. Тоді на допомогу приходять волонтери. Дуже багато хто телефонує, питає, що потрібно, привозить те, в чому маємо потребу. Чимало в нас благодійників із церков різних конфесій, волонтерських рухів. Наприклад, Рудольф Балажинець з Ужгорода допомагав нам із перших днів, відколи я очолив будинок дитини. Або Марія Ман («Купи зустріч – подаруй дитині свято»). Загалом з Ужгорода до нас навідується найбільше добродійників. Усіх називати дуже довго. Є й такі, що просять не озвучувати їхні прізвища. Або нещодавно у нас з інспекцією побував перший заступник голови  обласної ради Йосип Борто і він запитав, що нам потрібно. Я розповів, що в нас дихає на ладан одна машина швидкої допомоги. Першу нам подарував голова обласної ради Михайло Рівіс разом із Державною виконавчою службою та митниками. До того часу ми мали ГАЗельку, яка час від часу не заводилася, могла зупинитись на дорозі, а коли треба транспортувати хвору дитину, це небезпечно, бо втрачається час. Інша «Toyota» мала вже більше 25 років і з нею було багато проблем. Також я розповів, що нам потрібен навіс для дров, бо ще у 2016 році ми запустили альтернативне опалення. Питання через обласну раду вирішити не можна було, бо коштів вони не мали. Та Йосип Борто привів до нас Йожефа Бугайло, генерального консула Угорщини в Ужгороді, який залучив благодійників і в кінці минулого року подарував нам новісінький мікроавтобус «Volkswagen» із салону. Тішить, що зроблено це було дуже оперативно. А в цьому році угорці нам побудували навіс на 360 кубометрів дров. Його довжина 30 і ширина – 5,5 метрів. Також нам подарували столи, стільці, пеленальні столики, дитячі стільчики. Я дуже вдячний Міністерству зовнішньої економіки Угорщини та Генеральному консульству  за це. Обласний Департамент охорони здоров’я теж нам багато допомагає, у 2013-2015 роках нам повністю замінили систему опалення, провели реконструкцію котельні із встановленням додаткових твердопаливних котлів. Серед наших добродійників і обласне управління юстиції, й Державна виконавча служба. Допомагають нам не десятки, а сотні людей.  Мушу назвати і директора Національного інституту серцево-судинної хірургії імені Амосова Василя Лазоришинця, який безкоштовно оперує наших дітей.

– А в чому зараз дитбудинок має потребу?

– Нам потрібно замінити дах. Покриття старе, із шифера, встановлене ще у 80-х роках,  має площу до 4 тисяч метрів квадратних. Але угорці обіцяли допомогти. Також фасад потрібно утеплити, аби покращити ще більше енергоефективність.

– Розкажіть про себе як про людину. Куди подорожуєте? Як проводите вільний час? Які маєте захоплення, скільки власних дітей. 

– Дітей у мене двоє. Вільний час проводжу з рідними. Більше всього люблю подорожувати Україною, Закарпаттям. Моє улюблене місце – Шаян. Коли є можливість, відпочиваємо саме там. Там унікальна природа, є де походити, випити чашку кави, можна подихати чистим повітрям, випити в бюветі мінеральної води. Там тихо, спокійно, затишно. Туди б іще море – і було б ідеально. Ми з родиною любимо активний відпочинок, їздимо на велосипедах, плаваємо в басейні. Хоча займатися можна б ще більше активно. Загалом їжджу я багато. Живу в Мукачеві, працюю у Сваляві, часто буваю в Ужгороді.

– Спасибі за розмову! Успіхів вам завжди і у всьому. 

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.