АНОНС. Чому на Закарпатті при покійниках грають у карти та цілуються
Смерть по-закарпатськи, або Життя продовжується
Найперше, що я пригадую із свого геть раннього дитинства – це смерть. Було мені тоді трохи більше двох років.
Мама була зі мною в декретній відпустці тільки два тижні – тоді такі були закони. Тодішня держава дбала не про людину, а про будівництво комунізму і виконання планів п’ятирічок, які затверджувалися на чергових з’їздах КПРС. Але тоді я про ті з’їзди ще нічого не знав і не був таким ярим антикомуністом, як нині. Був маленьким чемним хлопчиком, якого мама лишала у будні зі своєю мамою – моєю бабусею, а сама бігла на роботу, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
У той день бабуся клала дрова на вгинь у шпорі, відкрила дверцята і впала на підлогу. Той вогонь, та картина зі світлотінями та відблисками полум’я на стінах та обличчі бабусі, на її розплющених очах, ті відчуття, коли я намагався підняти бабусю, коли просив її встати, коли плакав і цілував її холодні руки, закарбувалися у моїй пам’яті на все життя.
Я плакав тоді від холоду і безпомічності. Я хотів гратися, а бабуся не хотіла. Я хотів говорити з нею, а вона мовчала… Але жодного страху у мене тоді не було. Та і не могло бути, бо страх приходить від усвідомлення неминучості та безпорадності перед невідомістю. А для дитини то категорії занадто складні.
Мушу зізнатися, що і всі наступні приходи смерті до сусідів і родичів сприймалися мною та моїми ровесниками без страху і не як трагедія, а, скоріше, як свято. У день смерті люди сходилися на подвір’я покійного допомагати. Зносили до хати столи, приносили невідомо звідки лавки, клейонки, щоб накрити столи, посуд… Жінки починали варити їсти у великих каструлях-горницях. Чоловіки організовували попа і церківника, щоб той подзвонив і сповістив світові про смерть, замовляли на лісокомбінаті труну, а на машинобудівному заводі чи у ковалів – хрест. Робота кипіла: хтось підмітав, хтось тріпав покрівці, хтось ховав непотрібний у таких ситуаціях інвентар, хтось кормив худобу… А діти збиралися на подвір’я покійного гратися. Увечері, після відповідних молитов, після того як усіх присутніх годували смачними пісними стравами (то була дзьобачка, руслики, голубці, вар, завиванець, інколи нам перепадало і по цукерці «Дюшес»), і починалося справжнє свято для дітей. Можна було бігати і гратися цілу ніч, бо саме цілу ніч батьки говорили та грали у карти біля тіла померлого, а матері тихенько перемовлялися про свої справи, згадуючи якісь, досить часто кумедні історії, пов’язані із небіжчиком.
Які ще цікаві ритуали проводяться на Закарпатті?
Про це та багато-багато іншого читайте у свіжому номері газети «Неділя Закарпатські новини».
Купуйте свіжий номер газети «Неділя Закарпатські новини» у кіосках або передплачуйте на своїй пошті!
У продажу із 17 травня.
