Після дивного сну закарпатець пішов до міського фонтану. Те, що чекало на нього там, змінило все його життя
У нашому місті, принаймні в нашому мікрорайоні, чи не всі знали про це стареньке подружжя. Марта Михайлівна та Петро Іванович, здається, й кроку не ступили б одне без одного. Дітей їм Бог чомусь не дав. І вони тихенько доживали віку самі. Завжди акуратні, усміхнені. У крамницю ходили разом, в лікарню – теж. Підтримували одне одного, коли когось зламає хвороба, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ»
Але сталося так, що дружина померла першою. Просто одного разу не прокинулася – і все тут! Горю Петра Івановича не було меж. Як його вже не намагалися втішити знайомі люди, нічого не допомагало. Боляче було дивитися на його згорблену постать. Від неї віяло такою страшною самотністю, що люди просто деколи відводили очі, щоб не бачити тих страждань.
Але одного разу Петру Івановичу приснився сон. До нього прийшла дружина і стала гладити його по сивому волоссю:
– Тяжко тобі тут одному! – гірко мовила вона.
– Тяжко, Марточко! – зітхнув чоловік.
– То я прийду до тебе і залишуся до кінця твоїх днів, – почала втішати його дружина.
– Та з того світу не повертаються, Марточко! – ледь не розплакався старий.
– А ти сьогодні піди прогуляйся біля міського фонтану, – порадила жінка. – Сядь на лавку, відпочинь, – не вгавала дружина. – А потім і я до тебе прийду. І аж до кінця твоїх днів тебе не покину.
Чоловік на цьому й прокинуся. І ще більше після цього засумував. Бо зрозумів, що то лише сон, який, на жаль, так прикро урвався. І йому, який розміняв сотку, вірити в такі от дитячі казочки – це просто смішно.
Та все ж послухався він дружини. Поснідав яєчнею і чаєм. Одягнувся і пішов погуляти в місто. Погода цього дня була просто чудовою. Він нарешті дійшов і до міського фонтану. Сів собі на лавку відпочити. Бо вже находився і дихати йому ставало все важче. Він був вдячний дружині – бодай за цю прогулянку. Бо настрій його таки поліпшився.
Поруч на лавицях сиділи люди. Знайомі і незнайомі. Хтось питав, як у нього справи, хтось просто проходив повз нього. Але дитячий сміх та людські глоси трохи заспокоїли його. Та Петро Іванович все ще чогось чекав. Ні, не дружини. Бо сподіватися на це було марно. Але бодай якогось знаку від неї.
І коли він уже хотів підвестися і йти геть, до нього підбігло цуценя. Стало лащитися до нього. Було видно, що воно бездомне. Бо було дуже голодне. А коли чоловік захотів вже йти додому, цуценя побігло за ним. Старенький так розчулився, що купив йому морозива. Собача його одразу проковтнуло.
Отак вони й дійшли до самого дому. Старий відчинив ворота – і цуценя одразу почало досліджувати територію. Але поводилося воно так дивно, наче цей двір йому давно був знайомий. І воно тільки перевіряє – чи тут все на своєму місці.
Петро Іванович знайшов велику коробку з-під мікрохвильовки і задумався:
– Що ж тобі постелити?
Але цуценя його випередило. Полізло в шафу і стягнуло звідти теплу хустку дружини.
– Це її улюблена хустка! – одразу кольнуло в серці чоловіка. Спочатку він навіть розсердився на зухвалу собачку, а потім здивувався – звідки ж вона знала, де сама знаходиться ця хустка.
А потім раптом на нього насунули спогади із вчорашнього сну. Невже він дочекався своєї дружини – там, на лавці, біля фонтану? Невже це її душа – але вже в образі цього собачати – повернулася до нього знову, щоб йому не було так самотньо на цьому світі?
Та й надалі цуценя поводилося дуже дивно. Всюди ходило з ним разом. Навіть бігло наввипередки. Але завжди прибігало першим – і саме у ту аптеку, в яку вони вдвох із дружиною колись ходили разом. Або ж приводило його саме до тих перекупок на базарі, в яких вони «скуплялися» раніше з дружиною.
Кілька разів будило його – щоб нагадати взяти ліки. А коли в нього були сердцеві напади, сідало йому на груди і знімало біль.
– Куди сьогодні йдемо? – питав собачку господар зазвичай.
І воно вело його щодня – то в міський парк, то по крамницях, то в перукарню, то в гості. Найбільше приголомшувало те, що цуценя і справді могло привести господаря в гості до давніх знайомих. Просто вело його за собою. І раптом зупинялося – перед воротами якогось знайомого дому. Звідки в нього були ці знання? Як отак безпомилково воно могло привести до когось знайомого? Петро Іванович не міг надивуватися всьому цьому.
І в його душі нарешті оселився гарний спокій. Більше не тривожили його лихі думки та гіркі спогади. Їм було так добре разом – і вдома, і в місті. Люди теж раділи, що в Петра Івановича такий вірний друг.
Ще три роки прожили вони разом. А коли Петро Іванович помер, песик побіг до сусідів і став жалібно скавчати.
– Що сталося? – дивувалися сусіди.
А він вів їх за собою – додому. І часто оглядався – чи йдуть слідом люди. Отак і привело їх собача до свого господаря, який лежав у ліжку. Видно, у сні він і помер. Бо обличчя його було умиротвореним – наче справді чоловік бачив гарні сни.
А потім, як це завжди буває, виникли якісь родичі, які й забрали цей будинок. Привезли туди нові меблі, зробили ремонт, причепурили стареньку хату та й стали там жити.
Але собача після похорону зникло. Наче у воду впало – ніхто його більше ніколи так і не побачив.
Марія ГОЦА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
