Закарпатка зовсім злягла, зламавши ногу. Те, що сталося потім, шокувало її дітей

Є багато методик зцілення. Так само, як і можна почути багато історій. Історія про мою маму особлива.

Думаю, мало з ким таке траплялося. Та саме цією історією хочу зміцнити віру людей у дива, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Моя мама зламала ногу, коли їй було шістдесят. Вона ніколи не обтяжувала рідних. А тут таке сталося. Їй самій у це було важко повірити.

На той час вона жила сама з батьком. Всі ми – троє її дітей – уже мали сім’ї і жили в інших містах. Мама з татом залишилися жити в селі, де ми всі народилися. Тому зайвим буде казати, скільки там було роботи. Ми намагалися їй допомагати, а вона примудрялася допомагати нам.

Але щороку хтось вибирався у відпустку, щоб посадити в селі картоплю, хтось – щоб підгортати, хтось – щоб зібрати. Навіть наші діти сприймали це як само собою зрозуміле і допомагали нам.

Але коли вона зламала ногу, лікарі операцію робити відмовилися. У мами погано згорталася кров, тож вона могла померти вже на операційному столі. Ніхто з медиків не хотів брати на себе таку відповідальність.

Тож їй світила перспектива все життя ходити на милицях. А яка на милицях робота в городі? Та й худобу не обійдеш. Та й себе теж. Для сільської жінки це ще більша трагедія, ніж для міської.

Ми заспокоювали маму, що, в крайньому разі, заберемо їх із татом жити до міста. Але їх таке майбутнє мало влаштовувало. Та й ми розуміли, що життя у місті може вибити їх із колії.

Тож ми встановили чергування. На роботі ми – троє сестер із чоловіками – намагалися працювати в позаурочний час та  в святкові дні, щоб набрати якомога більше відгулів. І розподілили, хто коли зможе поїхати в село і бути біля мами. Бо батько сам не міг упоратися. Тож і господарство треба було обійти. І вибрати урожай, бо сталося це у серпні. Йому клопотів якраз вистачало.

Як задумали, так і зробили. Ми підрахували, що наших звичайних та неоплачуваних відпусток має вистачити на рік.

Мама дуже важко приймала той наш догляд, нарікала, що стала для нас тягарем. А ми навпаки – казали, що це провидіння. Бог хоче, щоб ми побули разом. Щоб і ми потурбувалися про неї.

І ось так минуло п’ять місяців. Напередодні Різдва ми вирішили всі зібратися разом. І не знаю, чи так було задумано згори, чи це просто якась випадковість,  але ми стали свідками справжнього дива.

Чесно кажучи, коли б хтось нам це сказав, ми б просто не повірили. Або подумали, що тут трапилася якась підміна.

Як би там не було, але 2 січня мамі приснився сон. Ніби лежить вона в лісі. А зима вже холодна. Навколо нікого немає. А тут повз неї проходить якийсь незнайомий чоловік. Мама попросила допомогти їй.

А той незнайомий питає, що з нею трапилося. Мама каже, що не може ходити. А їй треба додому. І вона навіть не знає, де вона опинилася. Але їй треба додому, бо рідні будуть за неї хвилюватися. Вони її вже, напевно, шукають і хвилюються. Вона навіть не знає, як їм повідомити, що вона тут.  То чи не був би він ласкавий сказати у першу чергу, де ж вона зараз є.

Незнайомець сказав, що вона знаходиться в лісі, де колись жили її предки у сьомому коліні. І що їй нічого хвилюватися, бо вони їй допоможуть. Бо предки мають силу допомагати тим, хто не занедбав своїх родинних зв’язків.

– Сьогодні всі твої діти вдома. Всі вони зібралися, щоб бути разом. В цьому і є твоя сила,  пояснив він.

– Та яка там сила, коли я не можу із землі підвестися, – сумно похитала головою мама на ті його слова.

Але чоловік не схотів те слухати, а пішов геть. Вона плакала, щоб не покидав їй. А чоловік тільки попрощався і зник.

Проте тут із-за дерев почали вставати люди. Було таке враження, що вони лежали, а потім сіли і почали підводитися. Ті люди були дуже великі. Майже такі, як самі дерева. Мама мала б цього злякатися. Але насправді вона відчувала тільки велике здивування. І побачила, що людей вже стільки ж, як дерев.

Всі ті лісові люди оточили її.

Один із них, мабуть, був найстаріший. Все обличчя старого було покрите зморшками. Проте очі його були добрими. Всі мовчали, тільки розглядали маму. А він один заговорив до неї:

– Ми могли б понести тебе на руках, бо ми знаємо, де ти живеш. Ми б з радістю зробили це, але ми не маємо права переступати поріг твоєї хати. Тому ти просто йди за нами. Не бійся.

– Але я не можу ходити! – зойкнула мама.

– Це тобі злий дух сказав, що ти не можеш ходити. І тому, коли ти намагаєшся підвестися, відчуваєш біль, – сказав найстарший, а всі ті інші, які оточили її, ствердно закивали головами.

І тоді той старий поклав руку на її голову і сказав:

– Ти забудеш про біль. Віднині ти забудеш, що ти можеш рухатися тільки з великим болем. Але нічого не дається задарма. Разом з тим, ти забудеш і імена твоїх дітей. Тому не лякайся.

І мама відчула велику легкість у всьому тілі. Вона справді підвелася і пішла. Йшла вона дуже маленькими кроками і завжди їй здавалося, що вона на щось натикається. Здається, це були стільці та двері.

Від цього гуркоту ми всі і попрокидалися. Кинулися до неї в кімнату. І побачили, що наша мама, яка лежала півроку, ходить! Без будь-якої сторонньої допомоги. Ми увімкнули світло у всьому домі. Наша хата вночі засяяла від радості. Ми навперейми обіймали маму. І не могли повірити в те, що сталося. Тато рукавом почав витирати сльози.

– Діти! Мої діти! – розплакалася і мама, обіймаючи нас та наших дітей. Ще ніколи ми не були такі близькі, як зараз, у цю дивну ніч. Хочу вважали себе дуже дружною родиною.

– Як тебе звати? – звернулася до мене мама.

І тут наша неземна радість перевернулася на смуток. Ми подумали, що від постійного болю та переживання мама збожеволіла.

А потім мама розказала нам отой сон, який їй щойно приснився. Ми не знали, вірити цьому чи ні. Але ж диво сталося, і просто на наших очах.

На вулиці почало світати. Батько відхилив фіранку. Далеко, під самим лісом, ми побачили багато людей. Подумали, що це рятувальники. Бо в наших горах часто можуть заблукати туристи. Подумали так тому, бо ті люди справді були одягнуті, ніби у білі маскхалати.

Через кілька днів ми отямилися і все ж спитали нашого сусіда, який працював рятувальником, чи в той день щось не трапилося. Але він сказав, що це був на диво спокійний день. Жодного туриста не нарибалили! – пожартував Лойчі-бачі. – Аж нудно було на вахті сидіти.

То, може, то і справді були наші далекі предки. Коли б ми знали, ми б пильніше подивилися на них. Бо, коли уважніше придивитися, можна було навіть розрізнити їхні обличчя.

От що таке сила роду! Людоньки добрі, бережіть свій рід! Бо дехто недооцінює цієї могутності, яка нас живить, а в деякі моменти може навіть врятувати. Люди сваряться за межі, вигадують та пригадують одне одному якісь там дрібні образи, відмовляються від рідні. Та це ж ми від своєї крові відмовляємося! А потім нарікаємо, що маємо таке життя, яке маємо.

Павліна ПОПОВИЧ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net