Невідоме життя ужгородського БАМу

[Total: 1    Average: 5/5]

Ужгород хоч і найменший обласний центр України, але все ж великий варош, бо все, що є в ньому, мало хто знає.

Взяти хоча б найвідоміший серед студентів район БАМу! Там так багато цікавого, що можна блукати не годинами, а днями, тижнями…

Саме туди й вирушили журналісти газети «Неділя Закарпатські новини».

Одразу варто наголосити, що БАМ – це досить великий і колись незаселений район, який зараз ті, хто не був тут хоча б 10 років, навряд чи впізнали б. А сюди варто приходити, варто вивчати цей дивовижний світ. Адже тут досі є ще багато дикої природи, тут багата рослинність, чути спів птахів, можна побачити їжаків, білочок, фазанів… Тут просто розкішні будинки і приватний сектор розростається з кожним роком. Кожна огорожа індивідуальна. Біля багатьох подвір’їв, акуратно висаджені декоративні насадження, облаштовано рокарії, альпійські гірки, просто казкові клумби.

Також тут багато новобудов, гарних сучасних багатоповерхівок.

Університет, який колись здавався гігантом, зараз виглядає не таким уже й великим. Перший із корпусів почали зводити ще у 1974 році, тож зараз його зовні було б добре хоч трохи оновити. Замість їдальні неподалік головного корпусу тепер знаходиться стоматологічний факультет. Над ним добудовують ще поверх. Видно, бажаючих лікувати зуби стільки, що студенти не поміщаються у досить затісній будівлі.

До речі, саме завдяки університету гора й отримала назву БАМ. Так прозвали її через те, що саме в ті часи, коли зводився виш, будувалася Байкало-Амурська магістраль, на якій роботи велися також силами молоді, як і в Ужгороді.

Отже, прямуємо далі.

Натрапляємо на величезну територію, посеред якої красується церква. Її видно здалеку, оскільки пофарбовано будівлю у яскравий блакитний колір. Сама споруда досить велика. Цікаво, що всередині?

Підходимо ближче.

Подвір’я акуратно приведене до ладу. На газонах багато квітів. Довкола дуже затишно. Пасеться коза. Треба ж таке! Коза в Ужгороді! Виявляється, навіть таке є на БАМі
На газоні ж баранчики. Щоправда, не живі, а штучні, але виглядають вони дуже гарно.

Біля церкви акуратні лавиці. Біля однієї з них стоїть чоловік, інший сидить. Обидва одягнені в костюми, розмовляють про щось російською. За акцентом зрозуміло, що вони не з Закарпаття. На нас уваги не звертають. Питаємо, як називається церква. Відповідають, що це – монастир і радять спитати в священика, стверджуючи, що він усередині. Ми вирішуємо ще трохи пороздивлятись довкола.

Всюди ж така панорама! Такі неперевершені краєвиди! Незнайомці років 50-60 активно обговорюють події в Україні, говорять про армію. Вони не вдоволені станом справ у нашій державі і тепло відгукуються про Росію. На душі стає дуже неприємно, але вирішуємо не втручатись, а ще трохи послухати диспут.

Утім вони продовжують про своє… Хоч сидять біля церкви, про релігію не говорять зовсім.

Скоріш за все, це – гості з Донеччини, Луганщини.

Заходимо в храм. Всередині дивовижний розпис. Здається, що людина потрапляє у інший світ. Усе виконано у блакитних тонах. Через вітражі сонячні промені проникають у церкву, наче якісь благодатні вогні. Купуємо дві свічки. Гроші потрібно вкинути до спеціальної скриньки. Питаємо священика, як називається монастир. Каже, що Свято-Воскресенський. Більше не відповідає нічого, йде геть. Видно, сприймає нас за туристів. У центрі храму встановлено велику купіль. Видно, тут мають бути хрестини. 

Знову виходимо на подвір’я. Неподалік бачимо ще одну церкву – дерев’яну, зроблену з брусів. Вона менша, розташована біля невеликого озера. Колись тут були виноградники, а зараз місцину не впізнати зовсім.

Біля будинку монахів трактор, протоптана через траву стежка. У зовсім крихітному вольєрі великий білий собака… спочатку він подає сигнал, гавкає, але якщо з ним заговорити, стає мирним, скулить, проситься на волю.  Сам будиночок маленький. Місцеві кажуть, що монастир тут відкрився вже майже 20 років тому. Поруч ще щось будується. Споруда велика, на даху видно православний хрест.

Але ми рушаємо далі.

Поруч ще багато вулиць, якими можна вийти до кордону зі Словаччиною. Можна потрапити і в ліс на Шахті. Натрапили ми ще там на монастир – святого Василія Великого, однак всередину не зайшли. Іншим разом неодмінно завітаємо. Тим більше що ця духовна обитель справді варта уваги і про неї є що написати. Монастир молодий, владика Мілан освятив земельну ділянку та наріжний камінь для будівництва у 2008 році, а в 2012 році – уже сам монастир. Церква тут досить велика, гарна, сучасна, акуратна. Башти без зайвої вдаваної розкоші і позолоти, вкриті спеціальною черепицею. Фасад – ніжний персиковий. Це – жіночий монастир сестер василіянок.

Із гори Ужгород, наче на долоні. Добре видно аеропорт, злітно-посадкову смугу, велику частину міста, гори, навіть частково – сусідню Словаччину. Деякі вулиці тут зовсім нові, на них глиняне покриття. Тут постійно чути звук вантажівок, які комусь підвозять будівельні матеріали.

Тут дійсно вирує життя… інше, але цікаве!

У всякому разі, БАМ – це місце, де варто побувати хоча б раз на рік не лише кожному ужгородцю, але й кожному закарпатцю. Незабутні враження – гарантовано!

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.