Що закарпатська баба Анця вночі на кладовищі із таксистом робила

Почула баба Анця, що в Ужгороді пам’ятник жертвам Голодоморів не збираються переносити на Кальварію.  Розсердило це її, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

– Фрас би їх взяв, із тими депутатами! Люди два раз голосовали, оби тот кусок гуна забрали. Я виділа того монстра, лем хрестимлася коло нього, бо боямлася проходити. А они го лишили! Уверли на нього 4,5 міліону, просрали наші гроші, ліпше би штосчь позитивноє для вароша зробили, оби всіх надихало, а не вбивало. Мертвим уже й так всьо равно. Я в Кийові виділа пам’ятним тим, што з голоду повмирали, так там дійсно файний. Там даже музей є. А в нас курям та качатам на сміх тот скульптор зліпив якоєсь чудовище, не пам’ятник, а прівідєніє! Маріє Божа! Як за ото мож було ще й гроші взяти! Ні стида. Ні совісті! Та ун осквернив сяту честь тих невинно убитих сталінським режимом люди! Чим ун думав,коли ото робив?

– Што, мамко, бурмочеш си пуд нус? – побачивши невдоволення старої спитав син.

– Пак сусідка Пірошка каже, што монстра з набережної так і не заберут! Йой, грум би луснув у тих, ко го там поклав! Пак ото не пам’ятник, а плод хворої голови того, ко го вчинив! – сердито відповіла вона.

– А ти знаєш, што ото чудовище ще й світится уночи? – поцікавився син.

– Як? Што, ще й електрику до нього підключили? А в нас на вулици і один стовп не покладут, темно, ги в чорта в гузици, а того непонятно што ще ся й світит? А ти удкідь знаєш?

– Я в газеті «Неділя Закарпатські новини» читав. Там ще й фотка була.

– Ану укажи ми!

– Не вкажу ти, бо тої газети вже ниє. Я її позичив Петрови, бо тоже просив почитати… но та ун ї так і не вернув.

– Но не біда. Я поїду вночи у варош і сама попозераю, на свої очи увижу. Лем сятої води з собов возьму, оби го пулляти перед тим, як ся наближати буду. Бо страшно даже вдинь пудходити, – знервовано вирішила для себе баба Анця.

Стара знала, що маршрутки посеред ночі не їздять, тож вирішила взяти таксі.

– Раз на світі жию. Ради такого і гроші не пошкодую! – знову поринула вона у роздуми. – Я си гроши зароблю. Продам пак на Корятовича яйця, творог, сметанку, мало шовдаря, мало парадичок,  мало пасулі, кугута заріжу… Но на тото чудо-юдо мушу попопзерати в темноті. Світится ото! Дороги не правлені, у нас на всьо село два електричні стовпи, а они монстра пудсвітили! Слов не маю! Гомбиця би їх убила! Корела би їх взяла! Душив би їх нечистий! І на Кальварію поїду, хочу і ото місто видіти, куди мали тот пам’ятник перенести. Аж уд того ся чудовища не напужу, та што ся уд мертвих бояти!

Коли стемніло, зателефонувала баба Анця у службу таксі. Приїхала машина. Водій питає, куди її везти:

– Раз, синку, до прівідєнія, а дале на кальварію! – піднесено повідомила вона.

Чоловіка аж в жар кинуло.

– Ви що, бабко, босорканя? Вам дня мало? Ні… не повезу… Ще в мене такого за 15 років роботи ніколи не було, – сердито закрив двері машини таксист і подумав про себе, що ще щось поробити йому може.

Завів двигун і поїхав. Дивиться у дзеркало, а баба біжить за машиною, збільшив швидкість – все одно біжить.

– Точно босорканя! – думає собі і гальмує. – Ви за мною так до самого Ужгорода збираєтеся бігти? Для чого тоді у службу телефонували, якщо у вас, незважаючи на вік, такі чудові спортивні здібності?

– Йой, синку, ти ми пондьолу прищепив із дверима. Я ти кричала, айбо ти ня не чув, – ледве дишучи вимовила баба Анця після того, як пробігла за машиною три кілометри.

Аж розчулився таксист і запропонував старій зайти до салону… Їдуть. Чоловік вирішив нарешті розпитати клієнтку до якого привиду вона хоче потрапити і для чого їй посеред ночі на кладовище йти.

– Зараз майже вже північ. Якого привида ви хочете побачити і для чого вам на Кальварію о такій порі? Хтось помер?

– Там усі, синку, мертві вже…

– А чому їх вдень не провідуєте?

– Бо мені до них не треба. Казали ми, што на набережнуй тото чудо-юдо, што го за 4,5 міліону поклали, світится. Людські гроші прусрали! А тепер ще й городські депутати перенести го не хочут! Дуже ми інтересно як виглядає, а на Кальварії хочу ся попозерати на місто, де мало стояти ото пужало.

– Добре, ваші гроші, ваша воля. Їдемо, – перехрестившись 13 радів, погодився таксист. – А щоб вам мало настрій підняти розкажу вам про кладовище анекдот. Їде такстист на великій швидкості по дорозі. Раптом перед Ужгородом крутий поворот, він не справляється з керуванням  і на смерть збиває патрульного, що  стоїть на узбіччі. Перелякався, не знає що робити. Подумавши, бере труп, кладе в багажник і іде далі. На кладовищі знаходить бомжа, дає йому тисячу гривень і просить закопати. Бомж п’яний. Але розуміє, що для нього це – великі гроші і охоче погоджується. Розслаблений таксист їде далі і на повороті знову збиває на смерть патрульного. Не довго думаючи, повертається на кладовище і каже бомжу: «Я же нормально попросив, закопай!» Кладе йому другого поліцейського. Дід знизав плечима і знову взявся до роботи. Тут дільничний вирішив перевірити, як справи на кладовищі. Підходить до бомжа, який на той час майже закінчив роботу і сів перекурити, тихенько плеснув його по плечі і спитав, як справи. Бомжа аж перекривило. Він взяв лопату і гримнув поліцейського по голові зі словами: «Та вляжешся ти нині вже у землю, чи ні?!»

– Весело, паночку. І я вам один розкажу. Ішов п’яний чоловік уночи по кладвищови. Недобре став і впав у уконану яму. Кричав, кричав, безполєзно. Просидів там час. Други, третій. Уже й протверезів. Раз лем чує: кось іде. Начав наново кричати. А ото ся вже розвидньовати начало і гробовщик  на роботу прийшов. Чулувік кричит: «Поможіт! Я замерз!» Гробовщик пудойшов, попозерався у яму і звідат го: «Што, замерзись?» Тот утівічат: «Дуже!». Гробовщик ся засміяв і каже: «Но а нашто товчи було ся розкопувати вночі? Ти што, не знав, што ночі в нас типир доста студені?».

– А ви чули, що в нас тепер на кладовищах хочуть безплатний вайфай зробити? – поцікавився у  баби таксист.

– А нашто? – перепитала стара, не зовсім навіть розуміючи, про що йде мова.

– А… хоч не питайте… Тепер заходити на сторінки у Фейсбуці можна буде навіть з того світу! – весело відповів водій. А далі додав уже з великим страхом в очах, відчувши, що в нього мокрі труси, майже заїкаючись: – Ми доїхали. Виходьте. Далі я не можу, там пішохідна зона. Почекаю вас тут.

– Ви што хочете мене безпомощну стару хвору жону саму пустити до того… як би го май мнягко назвати… чудовища жілізного.

– Добре, проведу вас. Але тоді на 100 гривень плата буде більшою, – сказав водій і подумав про себе, що як ото така стара, немічна і хвора баба пробігла за машиною 3 тисячі метрів ще декілька хвилин тому.

– Та сятивбисся із фаттьовом. Крутиш світом, ги циганин сонцьом. Добре. Доплачу ти.

– По рукам. А щоб веселіше було йти, ще вам анекдот розкажу. Повз кладовище йде вночі дівчина. Страшно боїться. Раптом її наганяє якась постать: – Боїтеся? – запитує фігура. – Боюся. – Я, коли живий був, теж боявся…

– Но та йсе ти ня так успокоюєш. І так дрижу, ги кой соломинка уд страху.

– Ой, бабко, не смішіть! Ви і соломинка! Цілий стовбур дуба. Коли ви сіли в машину, аж колеса просіли. Ваша гузиця розтеклася по всьому задньому сидінню.

– Но та не много говори, хлопче. Ідім май скоро, бо вже горю уд любопитства.

Прийшли вони на набережну і пам’ятник справді світиться. Взяла баба священну воду, оприскала його з усіх боків, почала хреститися і щось бубоніти під ніс.

– А що ви сама з собою говорите? – поцікавився таксист.

– Отче наш, Богородицю і п’ятдесят сьомий псалом читаю.

– А для чого?

– Оби сатана удступив із сиї вулиці. У неділю до церкви ще пуйду та дам попови на службу, оби якісь там молитви почитав, оби врозумити міську раду та її депутату. У мене всьо внутрі ся напрягло уд страху. Оно ся світит, ото зараз оживе і начне ходити, а може ще ся й до води спустит і купатися начне. Такий файний сись пам’ятник, як гурька ридька. Припарадили го гірляндами, як ружу в децембри. Ідім гет, бо вже без п’яти половина місного. Ми ще на Кальварії не були, а мені рано вставати корову доїти треба та пацят із дідом годувати.

Таксист хотів спитати, чи вони з однієї миски їдять, але вже звик до бабиної колоритної смішної розмови і промовчав, вирішив, що краще скоріше відвезти її куди просить і – додому.

Приїхали вони на Кальварію. Ходить баба між могилами, дивиться, де порожнє місце, де пам’ятник мав стояти.

– Ну що? – питає таксист. – Ви знайшли?

– Нєт. Майже му даже не пудладили місто. Нігде не видко нич. Значит, они го переносити і не думали. Нашто товди було люди напрягати і челядь аж два раз голосовала, вірила, надіялася, што пужало на Кальварії буде стояти, – мало не зі сльозами на очах відповіла баба Анця.

– Не переживайте так, – спробував заспокоїти її водій. Сідайте в машину, я відвезу вас додому, а щоб було веселіше, розкажу ще один анекдот.

– Ладно, їдьме, – погодилася стара. – Мачки би їм губи лизали. Но небай, прийде на пса мороз. Треба буде за них голосовати, будут до люди на всякі встрєчі ходити. Вот я їм уговорю всьо, што думаю! Най знают! Я така, правду-матку усе в очи ріжу! Най ся у дня боят! Я їм усьо вспомню!

zakarpatpost.net