Бог їм потрібен тільки для того, щоб каятися за свої гріхи

[Total: 0    Average: 0/5]

Що твориться у нашій державі нині – розібратися важко навіть досвідченому політологові, не те що простому громадянинові. Оте, про що я говорив уже сотні разів, тепер дає результати. Пригадуєте наші розмови про напівправду, напівміри, називання речей і явищ чужими іменами? Так от, офіційно війни у нас немає. Є якесь ООС, яке прийшло на зміну АТО. А якщо так, то як світ може визнати агресію Росії проти України, коли ми видумуємо всілякі абракадабри тільки б не називати війну війною? На підставі чого Америка і Європа мають засуджувати агресора? Хоча якраз вони і вводять санкції. Певно, у них на те є підстави, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Значна частина громадян України ще й сьогодні вважають, що війни у нас немає. Адже в уяві усіх нас живе стереотип, десятиліттями нав’язуваний усім нам і укорінений у нашу свідомість радянською ще пропагандою – якщо війна, то всі засоби масової інформації криком кричать про мобілізацію всіх сил, про небезпеку, про ворога, який напав на нашу землю, про священну війну… А що у нас? Скромні повідомлення одним-двома реченнями про загиблих на Сході у підсумкових новинах – ото і все. Та і то не на всіх телеканалах. Не дивно, що навіть новий Президент України в цих усіх питаннях ще не розібрався. Якось трапилося, що він про повстанців заговорив… Що тоді казати про тітку Марію з «П’яного базару»?!

Але… Як би не називали війну офіційно наші ж правителі – наших людей убивають на фронті щодня. Російські регулярні війська, російські найманці, російською зброєю, російською дезінформацією, шантажем і цінами на газ… І нашою непоінформованістю теж, до речі.

Нова влада робить спроби, принаймні пробує зупинити кровопролиття. Яким чином? – А невідомо. Ведучи переговори? – З ким? З Росією? Офіційно ж вона не є учасником бойових дій… З бойовиками? Але це означатиме, що їх визнали…

Якщо занурюватися у всі ці глобальні нюанси величезної проблеми – заплутаємося. А якщо розглянути на прикладах конкретних людей – може щось і проясниться.

Соціальні мережі, зокрема Фейсбук, дозволяють спілкуватися з тими людьми, які лишилися там, за лінією фронту. Ким уважають себе вони? Чи є у них відчуття, що вони зрадили Батьківщину? Чи каються? Чи мислять самостійно, чи повністю зазомбовані?

Маю там, за лінією розмежування трьох людей: родичку, викладача університету та одного бойовика. З родичкою спілкуюся раз на пів року телефоном. Вона дзвонить сама, відходить на певну відстань від хати і говорить дуже коротко. Оце у неділю розмовляли. Каже, що стріляють постійно. Час від часу зникає хтось із сусідів – невідомо коли і невідомо куди. Більшість із тих, хто зникає – це люди, які співчувають Україні та жаліють, що дозволили себе використати. Родичка моя вже старенька, на жодні заходи окупантів не ходить, пенсію їй дають, але мусіла підписати якісь папери. Читати – не читала, бо надто дрібно і багато там було написано. Жаліє, що нема миру, що ніхто з близьких не приїжджає, бо так і помре, не зустрівшись із своїми рідними. Дочка і зять зі своєю дочкою – онучкою родички – давно виїхали в Київську область. Сама вона лишилася вдома. У хаті з простреленим дахом. Бо на кого усе те полишити, що наживалося з таким трудом?…

Найбільш вражаючими є мої розмови з бойовиком. Пише він так само не часто. Спочатку мав на меті переконати мене стати сепаратистом – думаю, наше листування фіксувалася російськими спецслужбами. Потім він почав писати короткими повідомленнями і одразу ж видаляти їх. Каже, що спонукало його і його друзів до збройної боротьби те, що в Україні влада олігархів, що справедливості нема, що Ющенко всіх обдурив, а вони, бойовики, за те, щоб багатих не було і щоб усе було так, як колись. Комуністичний підхід до дійсності якийсь там у них. Але справа не в тому. Чоловік ображений на цілий світ. Хоча у довоєнні часи займався бізнесом, був досить таки успішним, навіть сусальне золото продавав не тільки на Донбасі. Але піддався російській пропаганді. Він довго не хотів зізнатися, що, борючись проти одних, рідних олігархів, він став на сторону чужих олігархів, загарбників, російської армії, на сторону окупантів. Він тривалий час намагався довести мені, що відстоює справедливість. Але під напором аргументів здавався і переводив розмову на іншу тему. Я переконаний, що на міжнародному суді над рашизмом свідчення цього колишнього доброго знайомого були би безцінними. Він знає надто багато про те, як катують і вбивають українців на нашій землі, як забирають майно розстріляних та загиблих, як розстрілюють полонених, як здійснюють керівництво бойовиками російські офіцери, як сприяють кримінальним авторитетам тримати населення у страхові та покорі… Одного разу він визнав, що запрошувати російську армію для наведення порядку в Україні – було помилкою. Визнав, але пізно. Та і мало там таких, які пробують мислити. Та і не говорить з ними ніхто на подібні теми.

Найрідше я спілкуюся з викладачем української літератури Донецького університету. За п’ять років війни тільки і було розмов, що три-чотири. Одного разу ми навіть зустрічалися у Києві. То що він розказує? Каже, що війна – то страшно. Але закінчення війни нашою перемогою принесе нові виклики. Бо там, на тій території, проживають далеко не українці. П’ять років молоді люди вивчають історію не України, п’ять літ вони живуть іншими категоріями, іншими поняттями, формуючи у собі свідомість малороса. Чи совка? Чи раба? Але найстрашніше те, що абсолютна більшість теперішніх жителів Донбасу ненавидять Україну лютою ненавистю. І вони її не полюблять ніколи. І поважати нас із вами не стануть. Бо звикли поважати сильного, а любити царя. Бог їм потрібен тільки для того, щоб періодично каятися за свої гріхи. От і все.

Після таких розмов стає якось моторошно. І страшно стає жити. А усвідомлювати, що найближчим часом нічого не зміниться – ще страшніше.

Файного вам дня, друзі. І не забувайте, що поки ви читали цей невеличкий матеріал про війну України з Росією, можливо, вбили ще одного нашого захисника…

Василь КУЗАН, газета «Неділя Закарпатські новини», екслюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.