Чоловік баби Анці розказав про свої пацанські походеньки
Три дні їв сирі грибі, а білочка вивела його з лісу, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Прийшов до баби Анці у неділю пізно увечері кум. Піддатий трохи, просить:
«Анцьо, налий ми 50 грам. Жона уд ня всю палинку попрятала, а мені ся похмелити треба. Малом перепив. Пруспавимся, а упити нішто. Голова тріщит, ги дрова у шпорі взимі, земля ми з-пуд нуг пливе, трясе мнов, ги кой вітер штрімфлями на дровті. Умираю, короче, виручай».
Стара подивилась на нього і каже:
«Нєт, оби пак твоя Маріка ми волосся ускубала. Не наллю ти!»
«Пак, кумочко, будь добра! Я ти анігдот розкажу!».
Любила баба посміятися і не встояла. Цікавість взяла гору.
«Но ладно, пой у хижу. Наллю ти. Айбо лем погарчик. Більше хоть як бись ня просив, не уб’є ти!»
Потер вдоволений Петро долоні, забіг до кухні, сів за стіл і чекає.
Стара тим часом взяла самогон, налила куму. Поставила на стіл сало, хліб і цибулю.
«Но давай, розказуй», – просить.
«Айбо упий і ти зо мнов. Я же не алкоголік-однічка. Та і май весело нам двом буде».
«А аж ся дідо пробудит?»
«Та ти й йому наллєш. Нич не уповіст! Я всьо на себе беру. Не переживай!»
Налила баба Анця і собі. Перехилили з Петром.
«А твуй анекдот де? Ти же обіцяв!»
«Но слухай, – загорілися після алкоголю очі в кума. – Прийшов до лісника ся чулувік устраювати лісорубом. Тот му каже: «Ти си бригаду збери і возьму тя на роботу!». А лісоруб отвічає: «Мені нікого не треба. Я сам буду!» «Добре! – согласився лісник. – Айбо за місяць маєш сто кубу навалити!». «Буде!» – гордо утвітив чоловік. Пройшов місяць. Тот дійсно план учинив. Лісник ся удивив і предлагає му: «Аж на другий місяць 200 кубу звалиш, я ти зарплату удвою». Пройшов іще місяць і чоловік упят план учинив. Лісник ся ще май удивив і рішив го провірити: «Слухай, каже, – аж 300 кубу звалиш, я ти платню утрою. А аж нєт, та попрощайся з роботов». Через місяць тот упят учинив план. Лісник вобще ся нич не розуміє. Дав му гроші і звідат: «А ти де ся так навчив ліс валити?» «У Сахарі!» – каже лісоруб. «У якуй іще Сахарі? Пак там пустиня!». Но і што? – розводит руками лісоруб. – Туди всі мої предки на заробітки їздили. А тепер не мают роботи. Не переживай. Скоро і туй пустиня буде!»
У баби Анці після почутого із очей потекли сльози.
«Ко ти сись анігдот розказав?» – ледве видавила з себе.
«Син. А што?» – поцікавився кум.
«А ти розумієш, про што ун? Чи тобі просто, оби поржати, як рижа кобила Мигаля з того кунця села?»
«Як про што? Про хащу!» – нічого не розуміючи, аж розгубився Петро.
«А ти не розумієш, што ото наша біда? Што туй дійсно скоро пустиня буде… ліс урізают усе май більше. Цілі поляни лисі! А пак нас топит серед літа, веснов, зимов, осінньов. Вічно у нас якісь повені, чиляди урожай вода нищит, хижі ся розвалюют або вобще засуха така, што колодязь пересихат. А вітри в нас які! Того года з криші всьий шіфер зорвало, дерева поламало. Ти не розумієш, яку біду чинят із тими вирубками? А дорог у нас зашто ниє? Бо лісовози їх розбивают постоянно!»
«Но ладно, кумочко, я до тя не ревати, а упити прийшов. Дякую ти за угощення. Пушовим си думу. Будь здорова!» – зрозумівши, що у старої зовсім зіпсувався настрій, Петро вирішив попрощатись і піти, поки розлючена баба не наробила з ним чогось страшного.
«Іди, іди. Тобі ото хоть кажи, хоть не кажи, тепер би лем очи си залити паленков. Тупийись, Петре, ги талпа! Ти ся не розумієш, што люди си самі біду накликают. А зсуви зашто в нас? Бо хащу гублять…»
Кум став на порозі і задумався, а стара поринула у роздуми.
«А як много для мене значит хаща! Я там дєтство провела. Там я перший раз у жизні потятко увиділа. Оно сиділо на березі і співало. А тепер кум ги біла береза… готовий… а мій дідо не ліпший. Храпит си і не думат ні про што. А я… я жона. Маю про великі діла ся журити! Я не дам більше хащу губити! Я ся там і дєвственності лишила. Товди муй старий пердун ще молодим був. Притис ня пуд дубом, звалив у траву і цьицьуки ми так м’яцкав, што думалам, ож серце ми ускочит. І за гузицю ня щипав. Темно було. Швабликами огинь розпалив, оби май тепло нам було. Така романтика! І там взяв ня силов. Я ся і не дуже сопротивляла. Мені ся всьо любило. Якам була дурна! Тулько за мнов хлопу файних бігало, а я сього бітану си лем убрала. А ще дякуючи хащі я перший раз у жизні гроші заробила. Товди ще малов назбиралам грибу і продалам їх на базарі».
Раптом важкі думки старої перервав дідовий кашель:
«Анцьо, ти што сидиш ги засватана. А кум стойит коло двери, як ковдош? Клич го у хижу. Не видиш, гості в нас, а ти десь літаш. Звізди рахуєш чи барану воображаємих перед сном?»
«Уже й ти встав, старий пеню!» – злісно промимрила собі під ніс баба.
«Я не пинь! Я ся не в хащі родив, а в керті пуд пасульов!» – сердито відповів дід.
«Скоро туй усі наші гори у пеньках будут! Хащу вирізают, бензопили постоянно гудут, жити нам не дают!»
«А хочеш, куме, я ти анекдот розкажу! У тему! А ти ми завто 50 грам наллєш!» – знову взявся за своє Петро.
«Давай, кумочку! Судай за стул! Анцьо, неси пудеци та закуску!» – зрадів старий можливості випити.
«Но та слухай! Бовт у глухому закарпатському селі. Бригадир лісорубу приходить здавати назад партію бензолил. – Ви розумієте, – каже ун продавцьови, – в рекламі написано, ож за час мож урізати 5 кубометру дров. А ні у кого з моїх хлопцю бульше трьох ну ніяк не уходит!!!
Продавець, попозерав ся на пилу і зав’юг ї. – Йой, – аж перекосило бригадирьом, – а якого фраса она у вас задрожала?»
«Та они, дурні, што так піляли? – почав сміятися дід. – А ко ти сись анігдот розказав? Файний!»
«Син. Ун у газеті «Неділя Закарпатські новини» учитав. Там каждий тиждень печатают наші, закарпатські фіглі», – вдоволено відповів Петро.
«А фрас би вас узів із старими чортами! Вам лем посміятися! Ви не видите, як природу гублять? Коли ви в послідній раз у хащі були?» – знову розсердилася баба.
«Я давно. Того году. Айбо увидівим там гада. Більше раз не хожу. І гриби ми не треба. Боюся», – тихо промимрив під ніс кум.
«А моя жона каждий динь ходит. Юй гади не страшні! Она з ними говорит. Они своїх родичу не кивают. Хіба што она їх покусат. Она така ядовита, што всі нараз поздихают», – радісно почав розповідати дід, наливаючи ще по 50 грамів.
«А помниш, куме, як ми на яфини ходили. Такисьме ся напили, што нич не розумілисьмеся. Виділося нам, што сусіда Митра не коні, а мур’янки думу везут. Ще звідавивись зашто такі великі, чи ото мутанти якісь», – знову включився до розмови Петро.
«Ми ся товди заблудили і їлисьме сирі гриби. Добре, што нам білка розказала, як із хащі уйти!»
«Ото не білка була, а дітина якась. Ти ся точно нич не розумів. Но давай ще по 50 та ідеме спати, бо зараз замість баби буде ми ся привижати Тіна Кароль… ще пак до фраса навержуся на ниї при тобі!»
«А ви з нив як… іще спите разом?» – поцікавився Петро.
«Та як тобі казати… У нас, як у хащі. То она, як брєвно, то я, як пинь. Каже, што молодюка хоче, што я не валовшний уже ні до чого. Та я дійсно кой переберу, лем дрихнути хочу, а она, відітєлі, панія велика… Юй такого подавай як наш сись.. як його… што ся у Верховну Раду балотує… Но пропав би, забувим. Як Вакарчук! Файного, розумного треба. Она в постели ще й поговорити любит».
«І не ганьба ти, старий пердуне, про свою інтимну жизнь чужим людям розказувати?» – аж зашипіла баба Анця.
«А де ти туй чужих видиш? Кум – ото свуй чоловік, кум – ото в нас на Закарпатті май близькоє, як брат! А ти кажеш, чужим! Я чужим нич не розказую, лем своїм!»
«Ліпше пушов бись у хащу і пару дерев посадив!»
«Но пак я не лісник, перебач, жоно добра. Ко вирізає, тот най і садит».
«А садив би їх чорт на кул! Аж посадити один саджанець, буде бульше на одне дерево. Аж посадити одного лісоруба – буде бульше на сто дерев. А аж посадити одного чиновника, што розрішає оті дерева рубати, буде бульше на тисячі дерев. А в нас як? Імут за незаконну рубку і присудять п’ять году законної рубки. Ниє з ними порядку. Но не біда! Я мовчати не буду! Я поїду до Зеленського і всьо му розкажу! І попрошу го, най наведе наконєц порядок у Карпатах! Доста було іздіватися над хащами! Аж не захоче посадити тих, ко ріже і вивозит ліс, портит наші гірські дороги, убиват усьо кругом нас, та най заставит їх же садити дерева!»
