Миколаївська іскра закарпатського кременю

Сплило сорок днів від смерті поета, Шевченківського лауреата Дмитра Кременя

З цієї нагоди закарпатська письменницька спілка організувала творчий вечір в обласній бібліотеці і панахиду у сусідній Благовіщенській дерев’яній церкві. Зазвичай творча доля поета коротка, як спалах метеора. Як казав колега: «Поети на Русі не люблять довго жить». Причому навіть не стільки через підступи усіляких зовнішніх сил (їх у житті Креміня якраз не бракувало), а передусім через внутрішнє вигоряння, через виписування, вичерпування власного таланту, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Дмитро Дмитрович став щасливим винятком – його запалу вистачило на півстоліття: стартувавши на порозі сімдесятих, не знижував градусу до кінця життя. Став чи не найяскравішим з наших сімдесятників. Можливо, цьому посприяв і вимушений переїзд із Закарпаття у зовсім іншу цивілізацію – причорноморську. Хоча спочатку адаптуватися було зовсім непросто, він навіть називав себе Дмитро-Овідій, порівнюючи себе з античним поетом, засланим з Риму у пониззя Дунаю. Володимир Базилевський написав про свого сучасника: «Що в ньому дивує, він, закарпатець, без видимих, принаймні для читача, зусиль, заговорив мовою східняка, мовби перебравши його ментальність. Не цураючись при цьому прямих учителів – П.Скунця, І.Чендея».  Він поїхав до Миколаївського краю, де «в землі справдешня золота ріка розлита» скіфських скарбів. Там він набув панорамного зору, що проникає навіть не на століття, а на тисячоліття:

Голоси знеславлених поетів, –

Кіммерійців, шумерів і хетів

У вкраїнському слові звучать.

Тут, на нашій пропащій півкулі,

Нам ячать соловейки втонулі,

Звідти, з дна соловецьких свічад.

Сучасний лінгвіст Костянтин Тищенко довів, що українська лексика дійсно несе у собі сліди впливу 47 різних історичних епох, починаючи з тих самих «шумерів і хетів». Кремінь відчув це своєю поетичною інтуїцією. Та ще важливіше, що всі історичні шари взаємно дотикалися у його творчій свідомості, існували водночас, взаємодіяли. Він по-гоголівськи змішував різні історичні часи в одній строфі, перетворював їх на кремінь (ще б пак!) і кресало, примушував викрешувати поетичну іскру:

Та пігмеями стали буй-тури,

Бо замного у світі нездар:

Половецькі князі кон’юнктури

В дрібненька орда літ-хозар.

Водночас лишався сином своєї доби – вкрай суперечливої, некомфортної, але єдино можливої для нього, бо сформувала життєві і творчі стандарти, розуміння добра і зла:

В так звані застійні часи

Все те ж – і процеси, і тюрми…

Старечі скриплять голоси,

Немов пересохлі котурни.

Утрачених літ мені жаль…

Літа проминули, та є в них

Екстаз від овацій і шал,

Печалі, мов тисячі жал,

І глум канцелярій таємних.

Точно так рідним лишилося для нього Закарпаття, котре відвідував ледве не щороку. Для нього це була Адамова земля, з якої все почалося і в яку все закінчиться. Початок нового століття почався для нього максимально тривожно: «Міленіум, мила, міленіум… Реланіум або еленіум». Як і усі ми, він був розчарований наслідками українських революцій:

Ані вік золотий, ані срібний…

помаранчевий тане туман.

І стоїш ти такий непотрібний.

А навколо вирує майдан.

Він дозволяв собі такі розкоші – не мати ілюзій. Був швидше песимістом, ніж оптимістом. І водночас дотримувався принципу «Повінь чи не повінь, а орати все одно треба»:

Потоп і смерч убили нас. А треба

й по смерті встати на однім крилі.

Бо іншого у нас немає неба.

Бо іншої немає в нас землі.

У своїй лекції з нагоди отримання Шевченкової премії Дмитро Кремінь заявив: «І трагедія, і велич, і гідність поета – в тому, аби виграти час у суворого Харона, безжального бога часу…» Так і бачиш: сидить поет понад Стіксом і грає з човнярем-перевізником чи то у кості, чи то у шахи. Може, у карти, як Іван Миколайчук у «Пропалій грамоті». Мусить виграти, бо теж перехрестив свої карти неспокоєм власного таланту, згорьованістю і розбурханістю власної душі. Мусить виграти. Мусить…

Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net