Коли з’ясувалося, що хлопець заробітчанин, батько вирішив: «Ідеальний зять! Треба брати!»
Вперше за все життя Людмила запропонувала чоловіку повернутись додому, пожити хоч трохи для себе… але він не захотів
Життя кожної родини заробітчан унікальне по-своєму. Звісно, часом після заробітків родина розпадається взагалі, а ті, що зберігаються, іноді, проходять важкі смуги випробувань, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Для деяких районів Закарпаття (переважно в селах) сезонні роботи – справа звична, їздити заробляти гроші за кордон тут,так би мовити, родинний бізнес. Ця «професія» передається з покоління в покоління.
Людмила була з традиційної родини заробітчан. Її дід, батько, брати їздили на лісосіки в Росію, а потім на будівництво у Чехію, тож коли у 17 років до неї почав свататись Федір із сусіднього села, батько в першу чергу спитав, чим він займається.
Коли з’ясувалося, що хлопець заробітчанин, батько без вагань вирішив: «Ідеальний зять! Треба видавати за нього дочку!»
Весілля зіграли через три місяці після знайомства. Мати просила не затягувати час, боялася, що потім доньку ніхто не візьме.
Невдовзі Федір поїхав у Чехію. А молода дружина залишилася вдома у батьківській хаті. Приїжджав чоловік двічі на рік. Вдома бував не більше двох місяців.
Тим часом Людмила завагітніла і народила Руслану, через рік – Ярослава.
У сімейних клопотах і турботі про дітей пролетіло п’ять років. Грошей Федір заробляв достатньо, тож невдовзі вирішив купити будинок у Мукачеві. У селі на Тячівщині йому жити не хотілося, та й не подобалося, що дружина багато часу проводить із матір’ю.
Незабаром Людмила з чоловіком та дітьми перебралися до міста. Тут вона вирішила здобути заочно вищу освіту, бо думала, що колись згодиться. Та спливали роки, діти пішли в школу, а жінка працювати так і не йшла.
Вона добряче розповніла, перестала дбати про себе зовсім.
І ось одного разу до неї приїхала в гості знайома. Вона розповіла, що в Чехії у Феді є коханка. І там така любов, що вона не здивується, якщо рано чи пізно він покине родину.
Людмила кілька днів плакала, а потім зателефонувала матері, яка також ніде не працювала, і попросила приїхати.
Жінки вирішили, що дружина повинна бути біля чоловіка і що Людмилі треба також їхати в Чехію. З дітьми, як домовились, житиме бабуся.
Федору звістка про те, що дружина їде до нього, не сподобалась, але робити було нічого…. Вона приїхала без попередження. Тож з коханкою довелося розлучитись, а жінці шукати роботу.
Працювала Людмила на заводі. Їй було дуже важко. Біля станка потрібно було стояти по 12 годин на добу. Страшенно втомлювалася. А на вихідні ходила на фітнес, відвідувала дієтолога та косметолога, бо твердо вирішила схуднути і зайнятись зовнішністю.
Справді, невдовзі вона змінилася до невпізнання: стала гарною, стрункою, але дуже змученою.
Але закарпатка тішила себе тим, що тепер від неї чоловік нікуди не подінеться і родину буде збережено.
Так минуло ще кілька років.
Раптом Людмилі зателефонували з Мукачева. Виявилося, це директорка школи. Вона повідомила, що Ярослав, який тоді вчився вже в 7 класі, вживає наркотики.
Наче струм вразив серце закарпатки. Вона не знала, що робити, як правильно вчинити. Розповіла чоловікові – і вони разом приїхали додому. Федя наполягав, щоб більше вона не їхала до Чехії, мовляв, мати повинна бути біля дітей. Із сином він провів «чоловічі» розбірки, після чого Ярослав поклявся більше ніколи не пробувати дурманяче зілля. Утім… батько йому не надто вірив. Невдовзі він повернувся до Праги, а Людмила залишилася.
Психологічно їй було дуже важко, переконувала себе, що ненадовго, що чоловік не зраджуватиме, що діти підростуть, а вона знову буде поруч із Федором.
Через рік донька вступила до колежду, а через два – і Ярослав. Коли школа буда за плечима, Людмила вирішила брати чоловіка хитрістю і сказала йому, що діти вже великі і невдовзі їм потрібно буде одружитись, а жити їм немає де, тому треба більше заробити грошей, аби купити їм квартири. І Федя погодився… тож жінка знову поїхала з ним до Чехії, а сина з донькою і цього разу залишила на матір.
Справді, вже невдовзі вони купили квартиру. Вирішили, що то буде Руслані, адже її треба якомога скоріше видати заміж, дівці як-не-як на той час було вже 16 років. Щодо сина, то, порадившись, вони зійшлись на думці, що після закінчення коледжу його потрібно забрати з собою, хай і сам попрацює і хоч якусь частку грошей заробить на житло власними руками… але до цього було ще далеко.
Так минув ще один рік.
Родина купила новий автомобіль, зробила в будинку капітальний ремонт і тішилась, що все налагодилося.
Але тут знову Людмилу сколихнула тривожна звістка. Того разу телефонувала її мати.
Вона ледве говорила і тремтячим голосом сповістила, що вдома біда, що дочці з чоловіком треба терміново повертатися, бо Руслана вагітна, термін великий, аборт робити пізно.
Жінка мало не знепритомніла від новини. Федір її не підтримав, хоч вона дуже сподівалася. Він влаштував їй скандал і звинувачував, що в усьому винна вона, бо не дбала про дітей, а охороняла його в Чехії.
Вдома Федір знайшов хлопця, від якого донька чекала дитя, побив його і змусив одружитись.
Руслана пишалася батьком і раділа, що в неї буде своя родина.
Весілля зіграли через тиждень. Покликали лише близьких родичів, бо соромились того, що в нареченої з-під плаття випирав досить великий живіт.
Незабаром Федір повернувся знову до Праги, а Людмила залишилась. Тепер вона мала допомагати вагітній доньці і доглядати дитя після народження. Чоловік приїхав лише на хрестини онука… і то лише на тиждень.
Людмилі було дуже важко, вона труїла себе думками, що в Федора там інша. А ще й між донькою та зятем щодня виникали конфлікти – і життя їй нагадувало пекло. Так тривало два роки. Тим часом Ярослав закінчив коледж і теж поїхав до Праги, а Руслана заявила, що подає на розлучення, бо більше терпіти чоловікові не хоче.
На це слід було й очікувати, адже одружилися вони з Петром, можна сказати, добровільно-примусово.
Невдовзі Руслана влаштувалася на роботу і залишила дитину на молоду ще бабусю. Людмила розуміла, що Чехія найближчим часом їй не «світить».
Вона знову запустила себе, знову втратила сенс життя. І хто знає, чим би все закінчилося, якби одного разу не трапилось диво.
Донька знайшла на роботі нове кохання і цього разу – справжнє. Дмитро мало не носив її на руках, тож жінка розуміла, що друге заміжжя Руслани може стати для неї вирішенням усіх проблем.
Справді, через кілька місяців донька вийшла заміж, подякувала матері за все і заявила, що за сином доглядатиме сама, мовляв, більше їй допомога не потрібна , бо з чоловіком вони хочуть жити окремо, без неї.
Зі спокійною душею закарпатка покинула квартиру доньки і поїхала до Федора у Прагу. На квартиру Ярославу гроші вже були і вперше за все життя Людмила запропонувала чоловіку повернутись додому, пожити хоч трохи для себе… але він не захотів. Жити на чужині він звик настільки, що вдома себе не бачив.
Людмилі стало сумно, адже вона мріяла відкрити в Мукачеві квітковий магазин і всією родиною працювати нарешті на себе… Тільки в цю мить вона збагнула, що усі ці роки марно боролася за збереження сім’ї, за чоловіка, якому зовсім начхати на її думку.
Цілу ніч вона проплакала в подушку, щоб ніхто не бачив.
Тепер уже розлучитися захотілося їй… але вона навіть не насмілилась вголос озвучити цю думку, бо боялася, що про неї скажуть люди… адже, як їй здавалося, на Закарпатті це так важливо.
Оксана ПРИЙМАК, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net
