Дівчинка, яка не говорила 7 років, за два тижні до першого вересня заговорила пророцтвами

Аліна не говорила – аж до семи років. Лікарі розводили руками. Дівчинка ж ніби й не глуха. А чому ж говорити не хоче? Батьки возили її всюди – до найкращих спеціалістів – і в Україні, і за кордоном. Але Аліна мовчала, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

Тут уже і пора іти у перший клас. Але вони не зрозуміли – у яку школу дитину давати. Школа для глухих? Це буде велика травма. Але ж вона незвичайна дитина. А коли вона піде в звичайну школу, то як до неї будуть ставитися вчителі в школі, та й самі діти? Та й не візьмуть її у таку школу. Потрібна спеціальна – медична комісія.

Дуже не хотілося батькам віддати дочку у школу для учнів з обмеженими можливостями. Вважали, що таким чином у дитини розвиється комплекс неповноцінності. Вони все ж сподівалися, що дівчинка нарешті заговорить. А що, коли це станеться через рік або через два? Тоді її доведеться переводити у звичайну школу. Але травма від того, що їй довелося колись навчатися із неповносправними дітьми, все ж таки може залишитися у неї на все життя.

Але доки батьки у відчаї кидалася – від одного спеціаліста до іншого – у пошуках поради, дівчинка, здавалося, нічим і не переймається.

Але за два тижні до першого вересня  Аліна… заговорила. А рідні не знали – чи з того мають  тішитися, чи навпаки – сумувати. Аліна говорила про такі речі, які заставили їх хвилюватися. Наприклад про те, що її молодша сестра хвора і потребує допомоги.

–  Яка сестра? Про що вона говорить? – не могли надивуватися рідні. Але Аліна вперто стояла на своєму –  її сестрі потрібна кров.

– Яка ще кров? – родичі перелякалися не на жарт.

Аліна була єдиною дочкою в цій сім’ї. Навіть двоюрідних сестер вона не мала. Хіба що братів. То про яку сестру могла йти мова?

Але батько Аліни чомусь став хапатися за серце. І раптом кудись зник. А коли повернувся, його неможливо було впізнати – таким був засмучений.

Тільки через три місяці родина дізналася про все – про позашюбну дочку чоловіка. Тій було уже 12 років. Він не одружився з тією жінкою, але таємно допомагав і цій дитині. Дружина просто не змогла в це повірити. Дізналася все ж таки про таку новину випадково. На базарі одна знайома розповіла, що бачила її чоловіка, як він відвозив якусь дитину у лікарню. Згодом вдалося з’ясувати ще й усі інші подробиці.

Ще одне пророцтво Аліни – про приїзд бабусі. Кого-кого, а її ніколи не сподівалися побачити на своєму порозі. Адже вона була паралізована. Бабуся розповіла дивну історію. Одного разу до них у село приїхав цілитель, що управляв хребти.  Виявилося, що у жінки був защемлений хребець, тому її й паралізувало.  Сталося чудо зцілення.

Тепер Аліні вірили у її пророцтва – а ще Аліни навіть стали боялися. А сама дівчинка жалілася, що її цей дар дуже обтяжує. Що вона не готова його нести по життю.  Хай би Бог віддав його комусь іншому.

Попросила матір якось нарвати у саду яблук – і віддати його першій людині, яку вона зустріне на дорозі. Мати дуже здивувалася цьому проханню. Але дівчинка так її про це просила, що вона не могла відмовити. Тим більше, що боялася за її майбутнє – хтозна, що ще чекає її через такий незвичайний дар. Можливо, її життя буде сповнене великих небезпек. То чи має право вона – мати – ризикувати своєю дитиною. А якщо то просто дитяча забаганка, а не щось серйозне, то нічого поганого в тому й немає, що вона подарує комусь ці яблука.

Тож недільного ранку – із кульком яблук – мати все таки пішла у місто. Дуже здивувалася, що місто на той час було зовсім безлюдним. Хоча насправді на вихідні особливо людей і не зустрінеш. Але ж не настільки, щоб тобі – за всю дорогу – ніхто не вийшов назустріч. Мати вирішила піти до парку. Бо чула там людські голоси.

Якимсь чином сподівалася все ж виконати прохання дочки. І тут на неї ледь не налетів якийсь хлопчина. Він вибачився – і готовий був летіти далі. Але тут мама Аліни згадала про яблука і запропонувала хлопчикові взяти їх із собою. Малий дуже здивувався, але зрадів подарунку.

– Дякую, – сказав хлопчик. А потім порадив матері Аліни якнайшвидше іти додому.

– Там до вас гості приїхали! – сказав малий так, наче ішлося про яких їх спільних знайомих. Жінка оторопіла від несподіванки. Малий нічого про неї не знав. Не знав навіть, де вона жива –  чи взагалі у цьому місті, чи десь інде. То що він таке говорить? Але з’ясувати причини його несподіваних слів у неї не було часу. Малий утік гратися з дітьми і було б смішно його наздоганяти.

А вона пішла додому. І виявилося, що поспішала вона недарма.  Бо там на неї чекала подруга – ще з часу навчання в університеті. Приїхала відпочити в Карпати – і от вирішила заглянути ще й до однокурсниці.

Події, пов’язані із приїздом гості, закрутили її у свій вир – не було часу думати, чому саме так усе відбувається. Тільки увечері, коли прилаштувала подругу у санаторій, згадала, що ж це трапилося сьогодні.

– Отже, в цьому щось є! – подумала мати Аліни. – Мабуть, талант пророкування  і справді вже дістався іншому – тому хлопчику. Адже, сам того не відаючи, він сказав про те, що зараз відбувається у неї вдома.

Аліна ж після того жодного разу того не говорила чогось дивного. Більше жодне пророцтво з її вуст так і не прозвучало. Але дівчинка, мабуть, із того тільки раділа. Можливо, вона знала, що такий талант  накладає на людину ще й величезні обов’язки – це надто висока відповідальність. Хтозна, чи дівчинка могла б з тим усім справитися.

Ліда БАРНА, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net