Чому закарпатець жив одночасно з тьрома дружинами

Я три рази одружувався. Самі розумієте, що всі мої шлюби були не зовсім вдалими, якщо я шукав нову дружину, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

Мої батьки родом із Закарпаття. Але тата колись відправили на шахту, і він залишився тут назавжди. Тож я став донеччанином. Хоча дуже люблю і своїх закарпатських родичів.

Коли почалася війна, у мене за плечима були вже три шлюби. Вперше я одружився у 18. Юність та гормони зробили свою справу. Але вже через кілька років ми зрозуміли, що зовсім різні люди.  Алла любила гучні компанії, була не проти вжити наркотики. А про дітей навіть не хотіла думати. А мені якраз хотілося повноцінної сім’ї. Я мріяв про дитину, бо ж виріс сиротою.  Тато загинув у шахті,  мама померла невдовзі.

Але саме сирітство кинуло мене у вирі життя. І тому я рано став на себе заробляти. Дуже важкою працею створив свій невеличкий перший капітал. Ну, а далі гроші вже працювала на мене. Ми розлучилися без будь-яких скандалів. Вона теж розуміла, що я герой не її роману.

А от з Олею в мене було шалене кохання. Вона відповіла взаємністю. Невдовзі ми побралися. У нас народилося двоє дітей. Я був такий щасливий, що сам собі не вірив. Але її мати взялася руйнувати наш шлюб. Вона чомусь взяла собі в голову, що має навіть жити з нами і допомагати нам, наставляти. Крапля за краплею – точила вона наше гніздечка. Тож наша сім’я розпалася.

Я довго не міг забути цю рану. Та й Оля часто поривалася до мене. Але вона перебувала під необмеженим впливом своєї матері. Та навіть після розлучення ми ще довго таємно зустрічалися. А після кожної такої зустрічі Оля мені раптом дзвонила. І казала, що в нас все одно нічого не вийде.

Я готовий був боротися за кохану жінку до кінця. Казав, що ми ж можемо поїхати в інше місто, в іншу країну. Я готовий працювати за десятьох, тільки б моя дружина та діти знову відчули себе щасливими. Але я бачив, яке велике відчуття вини звалюється на плечі Олі, уоли я це говорю. Так, так, вона відчувала себе винною перед матір’ю – ніби зраджувала їй зі мною. Тому я перестав обіцяти їй світле майбутнє, хоча й дуже боляче було відмовлятися від неї.

А здався тільки тоді, коли дізнався, що вона одружується з іншим чоловіком. Цього чоловіка вибрала для неї мати. Не буду осуджувати свого конкурента, але цей молодик так  запобігав перед тещею, що став її очах взірцем чоловіка.

Я не міг собі знайти місця. Але вважав, що не буду топити горе у горілці. Тому не дивно, що я прийняв жіночу турботу, яка раніше сипалася на мене з усіх боків.

І мене поглинуло таке море самотності, що я розумів, що можу збожеволіти. І це незважаючи на те, що поруч було багато гарних турботливих жінок, які готові були розділити зі мною життя. Я зустрів Люду,  яка зі своєю ніжністю  допомагала забути про завдані мені рани. Але згодом вже я почав жити з великим відчуттям провини перед нею. Бо насправді не любив цю жінку. А просто хапався за неї – як потопаючий за соломинку..

Але Людмила сама все зрозуміла. І згодом вона сама виявила ініціативу, щоб ми розлучилися. Я ж полегшено зітхнув тільки через два роки, коли вона одружилася. Зі своїм новим обранцем вона виглядала щасливою. Я відчував, як з мене скотився величезний тягар вини перед цією святою жінкою.

Але тут почалася війна. Наше місто потрапляло під обстріл. Але Богу дякувати, мій буддинок вцілів. Хоч  часом біда йшла повз мене – хай навіть на відстані кількох кроків.

Родичі із Закарпаття кликали мене до них. Вони чудово розуміли, що продати житло у зруйнованому місті, в якому Бог знає коли закінчиться війна, майже неможливо. Тому вони й не  вимагали від мене нічого.

Мені дуже боляче було покидати рідне місто. Але я розумів, що іншого виходу немає. На той час я мав багато валюти, бо раніше заробив чималі гроші. Тому було легко на душі від того, що хоч не стану тягарем для цих своїх родичів. А зможу купити житло і почати життя спочатку.

Так воно і сталося. Родичі допомогли мені знайти пристойну хату і облаштуватися. А опікалли мене  перші місяці буквально на кожному кроці. Я ні в чому не відчував потреби. Раптом вийшов на двір, залитий сонцем, і зрозумів, що от моє нове життя уже й  почалося.

Та раптом пролунав дзвінок з мого минулаго. Мені зателефонувала Людмила – вона не могла стримати сліз, коли розповідала, що її містечко зруйноване. І вдома нема ні електрики, ні газу, ні їжі. І вона не знає, як буде жити зимою. До того ж, і її чоловік на війні загинув.

Я ні миті не вагався. І одразу ж покликав її на Закарпаття. Натомість Людмила вагалася, чи має вона на це право і що її там чекає. Але я сказав, що вона має зробити це одразу ж. Інакше я приїду за нею. Бо хто, як не я, знав, як це – жити у зруйнованому будинку. Та ще без надії на житло, на їжу, світло і тепло.

Людмила приїхала через кілька днів. Я зустрів її на вокзалі і одразу привів додому. Відвів її одну з кімнат, вона зніяковіла переступила поріг нової оселі.

Але минуло ще кілька місяців і мені зателефонувала Алла. Через знайомих вона довідалася мій телефон і теж розповіла страшну історію. У неї загинув син. На той час вона вже жила сама. Бомба влучила у будинок, коли вона була на роботі. Вона повернулася додому і побачила жахливу картину. Її чотирирічний син та мати були мертві.

Я розумів, що й цього разу часу на роздуми нема. І категорично наказав її їхати до мене. Алла поплакала телефон ще хвилин 20, а потім погодилася. Я не став їй нічого пояснювати про колишню дружину, бо розумів, наскільки жахливим є її становище.

Коли вона до мене приїхала, Людмила уже все про неї знала. Але ви не уявляєте, як справжнє горе згуртовує людей. Не якась бідда, а те горе, яке поглинає всього тебе і не дає жодної надії на майбутнє.  Після того, як ми нагодували Аллу, розповіла їй усе. Вона ж увесь час дивилась на нас розгублено.

Мої обидві колишня дружина влаштувалася на роботу, поралися зі мною на городі. Всі в селі думали, що це мої сестри. Так було краще для нас усіх. Та й  закарпатські родичі не знали всіх моїх донецьких родаків. Тому все скидалося на правду.

Колишнідружини дуже мріяла про власне житло, але поки ми не мали такої можливості. Та й ми так згуртувалися між собою, ніби справді були родичами і прожили разом усе життя.

А через два роки після цього я отримав звістку, що моя дружина Оля – важко поранена. Мої діти на той час уже виросли і навчалися за кордоном. Раніше я оплачував їхнє навчання. А зараз вони влаштувалися на роботу і вже самій могли дати собі раду. Моя теща на той час померла, а чоловік якого вона вважала взірцем, мою Олю кинув.

Я розповів всю цю історію своїм колишнім дружинам, які якраз поралися на господарстві. Вони були одностайні – мені треба їхати і забрати Оля сюди. Хоча й розуміли, наскільки ризикованою є ця подорож для мене.

Та все ж її рана виявилася не такою важкою, як мені описали знайомі. Я знайшов Олю в лікарні. І  здавалося, що ми розлучилися тільки хвилину тому. Хвиля рідності, ніжності залила мені груди. Я й досі люблю цю жінку! – зрозумів я. Я забрав її з лікарні і ми поїхали на Закарпаття,  яке вже називав на той час своєю домівкою.

Мої колишні дружини виходили Олю, а вона була їм безмежно вдячна. Нарешті й вона вже знала правду про наше спільне життя, яку ми все ще ховали від інших. Інакше б село повнилося чутками. А так нам було легше жити.

На Закарпатті, та й із нашого села люди масово виїжджають на заробітки. Буває, що там і осідають. Тож продавалося біля нас  багато будинків. Поруч з нами – досить старенька хата, яка ще міцно трималася купи, але потребувала ремонту.

Алла і Люда  вирішили шукати купити цю хатинку – в кредит. Але в мене ще було стільки грошей, щоб придбати таке житло. Людмила ж згодом одружилася з одним із сільських чоловіків.

Тож хата залишилися Аллі. Вона з такою радістю поралася на своєму – хай і бідному господарстві, ніби була королевою і володіла континентом.

Дивна штука життя. До побачення ми всі троє втратили дуже багато знайомих та родичів. А тут ніби створили велику сім’ю. та й у селі дуже доброзичливо ставляться до нас. Але нашої тайни про сімейне життя вони так і не дізналися. Яке це має значення, якщо ця історія створення Богом тільки для нас.

Тому я й не вказувати назву села та справжні імена у цьому сюжеті. Бо яка різниця, хто кому ким доводиться, якщо на світі існує любов. Якщо життям заради цієї любові зводить таких різних людей.

Василь ПОП, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net

User comments