Що баба Анця із голов гузицьов на ужгородськуй набережнуй робила

[Total: 0    Average: 0/5]

Прочитала баба в газеті «Закарпатські оголошення», що в Ужгороді можна купити якісні засоби для засмаги, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

  • ⇒ Подавайте оголошення у газету «Закарпатські оголошення» ⇒ 050 222-50-50

Сіла і замислилася:

«А я нігда в жизні загорати не ходила! Я си не могла позволити даже на керті на дошках полежати, не што оби десь на курорт поїхати. Дідо ня вічно ганяв, ги скотину. Робити! Робити! Гойкав на ня, даже кой сіла м увичирі на лавицю мало з сусідками поплеткувати. Тулько году прожилам, а такоє чуство, што я й не жила. Вічно лем газдуство, городиць та горшки перед собов виділам! Треба ся мало розслабити. Треба си купити ото срєдство і йти загорати! А як я загорала раньше? Кой сіно оберталам, кой картошку раком копалам та кой на колінах грядки пололам. Но доста! Хочу, як нормальні люди, жити! Хочу, аби ми не лем руки загоріли, а й цьицьки!» – поринула вона у важкі роздуми.

На це до кімнати увійшов дід:

«Ти што ся зажурила, ги дівка перед сватаньом? Сидиш туй на постели, ги квочка. Што страусят висижуєш? Чи нараз гадин малих?» Іди у кухні замети, бо щупки ся в ня розсипали!» – почав він бубоніти.

Стара закипіла:

«У тебе што, руки з гузици ростут. Бери віник та сам замети! Ти розсипав, ти і хари за собов! А я на ріку ся збираю».

«Ти што здуріла? Меже люди не мож корову вести ся пасти. Она там як накладе, та вся вода, ги кавиль, стане, а ти кой пернеш, та всі ся розбіжат, бо дихати їм нічим буде. Якраз пасулі перши напекаласся», – не зрозумів дід, що мала на увазі баба.

«Сятивбисся із старим чортом! А ко казав, што я на ріку корову вести хочу! Я на пляж іду!»

«На який іще пляж? У нас у селі ниє пляжа! А што ти там чинити хочеш? Там гриби не ростут, ягоди тоже, хіба што подорожника на зиму назбирати та насушити хочеш. Ун дуже добре уд похмілля помагає, особенно аж настояти го на спіртови та пити послє п’янки оту настойку!»

«Та ти што, із ялинки на яйце упав? Я їду у варош! Купатися!»

«А в нас што у ваннуй води ниє? Ти хочеш, аби Уж із берегу уйшов? Люди будут думати, што ся наводнєніє начало, кой ти ся плюхнеш у воду!»

«Най думає ко што хоче. Я загорати буду!»

«А в тебе даже купальника ниє!»

«Ниє… Но буде!» – розсердилась не на жарт баба Анця.

«Ага… Такі великі не продают. Хаба што пошиєш си із штор або з верети. Нєт, ліпше із трьох верет, бо одної на тя мало буде!», – вийшов старий із усмішкою на обличчі знову на кухню.

«Фрас би го взяв із дідом! Ще ня й мереговати буде! Та йсі чоловіки точно, як загар… раз липнут, а дале ся змивают. Муй дідо вобще зо мнов уже годи не спит. Толку з нього ніякого. Но не біда. Я файно загорю і будут на ня всі позерати… і не лем такі старі діди, як ун, а й молоді! А што доброго я з ним виділа! Лем одну бідность! Пару раз змолоду завалив ня у сіно, тай ото я забеременніла… вот  і вся романтика. Точно! У нас новий губернатор! Багатий! Кондитерську і в Мукачеві, і у вароши має. Треба ся  з ним познакомити! Ун ще молодюк порівняно зо мнов! Якраз у мойому вкусі! Я маю дяку на файних молодих чулувіку! Солодкий ун наш! У нас раз президент солодкий був. А тепер губернатор. Представляю, як із ним закручу! Буду рано на кавиль до нього в кондитерську іти, як Зеленський був, і мені тістечками всю дорогу, як лєпєстками роз, будут застеляти! Буду каждий динь тортики їсти! Я так люблю їх! Йой, оби м лем ще май не розтила. Бо ото мучноє. Но айбо есе я ся замечтала. Раз файно загоріти треба. Хочу бути, як оті панії. Ліфчики в них такі, што лем соски прикривают, а труси – лем спереду кусок полотна, як лист пасулі. Ні стида, ні совісті у них ниє! Усіх файних чоловіку похаплют. А мені ся што лишит? Я си пошию купальник! Лем треба ми мало більше полотна. Спереду мушу як лопух урізати кусок, а на гузицю нич не треба, она у тих дівок і так гола. І я свою укажу. Аж они ся не ганьблять, та што я ся маю ганьбити. Мені ся удавати, як їм не треба. А з чого би пошити тот купальник?» – замилилася стара і пішла шукати матерію.

Перекидала вона у шафі все догори дном. Повикидала речі, постільну білизну, рушники. Не може вибрати, що б під ножиці пустити. Вирішила вона і справді пошити купальник зі старої штори.

«Маю два однакові комплекти. Колись на передніх окнах висіли. Ото чотири штори. Аж іспорчу, або не вистачит ми, буде з чого різати», – вдоволено взялась вона до роботи.

Викраяла бюстгальтер, вирізала на груди трикутники, з’єднала їх – і все вийшло непогано. А от із трусами довелося помучитись. Викраявши передню частину, не знала вона, як її втримати на тілі, крутилася три години у ванній перед дзеркалом. На щастя, онучка прийшла додому і допомогла вирішити проблему.

«Йой, дитинко, треба ми дуже твуй совеєт. Ти виділа купальники у тих панійок у вароши. Позерай, я не знаю, як си будюгови учинити. Як ся они на тілови мают держати. З мене спадає сись кусок полотна. Хоть мої прєлєсті і закриват, но на них ся не держит. Може го суперклейом до кожі ліпити треба? Ти не знаєш?».

«Бабко, та ти што! То треба ниточки до них пришити – ззаді і до талії!» – спробувала пояснити вона.

«Та в тих дівок на пляжі гузиці голі були! Я тоже думала, што так мож. Но товди ми поможи приточити сюди мало шпарги!»

«Тобі не мало, а пару мотку ниток треба, оби тя обхватили ісі труси. Но добре, не мучся, зараз зробиме!»

І справді, разом вони швидко доробили купальник і щаслива баба крутилася в ньому ще хвилин 45 перед дзеркалом.

«Усі смуглі, а я біла, як гуска. Оті ся панії-вертіхвостки угрівают на сонцьови цілоє літо, як гадини, а я, ги мула, пашу. Но всьо! Я йду на пляж! – аж сяяли очі від щастя у баби Анці.

Наступного ранку встала вона у 4 години, щоб всіх нагодувати і їсти наварити, і швиденько почала збиратися в дорогу. Прихопила килимок, взяла велику сумку, склала туди змінну білизну, щоб переодягнутися після купання, і вже хотіла йти на маршрутку, але раптом згадала:

«Йой. Пак а їсти з собов я нич не наладила.  Не буду  там цілий день голодна сидіти. Возьму си мало солонини, десь три кіла, трилітрову банку лечо, хоть літрову лопаток, домашньої ковбаски і дві буханки хліба. Хоть мало перекусити буду мати што. А пак ся верну думу та наїмся по-людськи. А пити куплю штось уже у вароши, оби не тігати з села».

Попрямувала баба Анця до автобуса і вже невдовзі була в Ужгороді. Розстелила килимок на пляжі біля дитячої залізниці, лягла і почала чекати, коли шкіра вкриється засмагою.

Раз лише чує, шось поруч запах неприємний.

«Вроді і не перділам, а так вонит, ги би маржина якась наклала. Што ото такоє?» – не могла вона зрозуміти, в чому справа.

Встала і почала шукати, звідки запах іде. І надибала залізний туалет, який виявився навіть відчиненим.

«Йой… А есе што? Жілізний бударь? Не може такого бути! У вароші! Та в мене у селі май файний! І чистий… і не смердит так, ги сись. Очам своїм не можу повірити! – бубоніла стара під ніс.

Повернулася на своє місце і перетягла килимок далі від туалету. А тим часом люди на пляж почали сходитися. Баба задивлялася, хто як одягнений, хто як поводиться. Раптом помітила молодого симпатичного чоловіка.

«Сього треба соблазнити! Якраз у мойому вкусі! – вирішила вона. – Айбо як? Ун на ня даже не позерат. Іду я си морожено куплю і буду го їсти перед ним… може ся злакомит. А ліпше два… аж попросит уд ня, та нараз му дам!»

Купила баба морозиво і почала їсти його прямо перед молодиком. Облизувала його з усіх боків, язиком фігури в повітрі малювала, вигиналася, виставляла то груди, то свої товсті ляшки, але незнайомець так і не звернув на неї увагу… Покупався і пішов геть. Вже й морозиво підтопилося, бабі і по новому купальнику потекло, і по ногам… люди на неї дивилися і сміялися, але вона того навіть не помічала.

Тож сердита баба лягла засмагати. Коли приземлилася на килимок, дрижання тілом ще півгодини йшло, поширювалося складками сала, а сідниці карпатські гори нагадували.

Полежала вона мало, і набридло їй. Встала і взялася вивчати, які жінки на пляжі купаються. Були між ними і молоді стрункі дівчата, і такі ж пишні, як вона сама…

«Йой! У сиї черево, ги корито. Солонина у три слої, аж лаби в ниї кучеряві. А цьицьки, ги рянди, висят до кулін. А йся така безформенна, ги бочка – які пличі, така й гузиря. А ота май дале  вобще така кругла, ги яблуко, – поринула вона в роздуми.

Раптом стара помітила жінку із шаллю на бедрах.

«А іся што на ся фірганок наділа? У неї тоже купальник із штор? Чи ганьбиться свуй цілюліт указати? Боже! Пак і я не міс світу. Ганьба ся перед чилядьов виставляти. Треба раз на дієту сісти та хоть на пару кіл похудати. А дале мож і загорати йти. Но нич. Начинаю із сього дня серйозно ся собов занімати! Я ще жона у соку, мені лем 79 году! Раз позагораю я в себе на керті, а дале і межи люди прийду!» – вирішила баба Анця і почала швидко одягатися. І враз згадала, що забула навіть засіб для засмаги купити. Той самий, що й надихнув її піти засмагати.

«Як ня так обезтямило. Сонце ня попекло, айбо я челлена, ги парадичка, а ото ся скоро облупит і опять буду біла, ги сметана… і жирна, ги сметана! Тічу в магазин, докідь удкритий, а дале мож і до хижі ся вертати, – твердо вирішила баба Анця, хапаючи сумку. – І так ня іся нитка з купальника у гузиці натерла, што вже мечтаю го зняти».

zakarpatpost.net

Comments are closed.