Ужгородський Горох шукає родину. Кращого цімбора ви не знайдете

[Total: 0    Average: 0/5]

Худі, голодні, з сумними очима, але довірливі і завжди дружелюбні… Неподалік авто- вокзалу в Ужгороді можна поба- чити собак-безхатченків, які там живуть уже декілька років, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

  • ⇒ Подавайте оголошення у газету «Закарпатські оголошення» ⇒ 050 222-50-50

У кожного з них своя історія появи в такому незвичному місці. Кожен з надією в очах дивиться услід людям і мріє про родину. У декого з них вона була, а хтось навіть народився десь посеред вулиці.

Горох – рудий кудлатий пес із чорними вухами, пухнастим хвостом та сивою від старості мордочкою. У нього завжди печальний погляд. Він підходить до людей і обнюхує їх, напевно, все ще шукає господаря.

Як же він опинився на вокзалі і чому його так назвали?

Історію появи собаки у людному місці 12 років тому добре пам’ятає Марія. Вона торгує неподалік городиною. Жінка завжди підгодовує вусатого і хвостатого, який вдоволено треться їй об ноги, як величезний кіт.

«Що дивитесь? Він не мій, але я бачила, як його колись тут покинули», – каже вона журналісту газети «Неділя Закарпатські новини», вловивши на собі допитливий погляд.

«Не бійтеся! Він добрий! Не вкусить! Людей треба боятися. А не тварин! Своїх собаки ніколи не кусають! Вони відчувають – хто їх любить, а хто ні, хто боїться, а хто їм радіє!» – продовжує жінка років 65 у синьому халаті і коричневій хустці на голові. Вона продає помідори, але для Гороха в неї є кістки, які привезла з села.

За словами Марії, пес її добре впізнає і деколи приводить з собою навіть чотирилапих друзів, бо знає, що вона завжди запропонує йому щось смачненьке.

«Якщо нічого не привезу, то купую сосиски. Вони дешеві, а ці бобії  їх люблять, – піднесено каже вона і гладить голову свого улюбленця. – Додому забрати його не можу, бо чоловік ненавидить собак. А я без них просто не мислю свого життя. Котів теж не маємо, лише курей, свиней і корову. Газдівство він ще терпить. Ну і мене, звісно», – усміхається Марія.

Горох тим часом лягає біля її ніг і починає дрімати.

«Колись я бачила, як його привіз на маршрутці старий дід. Він був маленьким цуценям, місяців 4. Дід мав у целофановому пакеті з собою горох і десь порвав його, тож горошини сипались за ним всюди, куди він ішов. Старий привів собаку на мотузці і залишив. Цуценя за ним не побігло, сиділо собі і сумно дивилося за ним вслід. Трохи скавчало, але не зрушило з місця. Я кричала за дідом, якого фраса він привіз тварину в Ужгород, але той навіть не озирався. Почувши мій голос, пришвидшив хід, бо розумів, що мій крик адресований саме йому. Це було зранку, людей тоді було мало, тож цуценя ще довго сиділо непорушно на тому ж місці. Я пішла в м’ясний магазин і купила йому трохи м’яса. Дуже пошкодувала його. Песик їв так жадібно, що в мене на очах з’явилися сльози. Очевидно, господарі довго морили його голодом або взагалі не доглядали за собакою.  На жаль, досі деколи люди з сіл привозять у міста тварин і кидають їх посеред вулиці. Така в нас культура, точніше – її відсутність. Мають вдома суку, пускають її на вулицю. Коли вона народить малюків, їх топлять прямо в ріках або кидають напризволяще далеко від дому. Думають, якщо залишити собаку в людному місці – вона не пропаде. Завжди знайдуться такі, хто підгодує. Нєвоя би їх взяла! Вони щонеділі у церкву ходять, Богу моляться. А гріха не бояться!» – аж заскреготіла зубами жінка».

Вона погладила собаку, який спросоння лише ліниво підняв голову і подивився на неї.

«Так я з першого дня знайомства і прозвала його Горохом, – продовжила вона розповідь. – На честь того діда, який його й викинув. А може й не на честь, бо яка йому честь може бути. Скоріше, на згадку про нього. А песик видався дуже добрий і розумний. Я навчила його і сидіти, і лежати, і лапку давати. Якби він мав родину, був би ще розумніший. Бо що я… бачу його двічі на тиждень, коли їду городину продавати. Дуже шкода, що такого красеня і розумника ніхто не забрав. А як він дітей любить! Якось один хлопчик пригостив його морозивом. Так Горох не лише його вдоволено з’їв, але й облизав дитині і руки, і обличчя. Діти добріші за дорослих, вони чисті душею і більшість із них люблять тварин. Але тут теж усе залежить від виховання, бо деякі мамочки самі ж вчать обминати собак, боятись їх. Потім і виростають із них домашні тирани. Діти повинні рости в оточенні живої природи. Навіть  у місті. Моя дочка так плакала, так хотіла песика, але чоловік вперто не дозволяв. Так вона завела дружбу з куркою і навіть ночувати її в хату брала. Мала тоді років 8. Тепер вийшла заміж, має двох синів-гавриків і чотирьох собак. Збулася її дитяча мрія! Шкода тільки, що живе в Чернівецькій області. Я б їй і Гороха відправила».

Марія розповідала так захоплено, що навіть забула, чому приїхала в Ужгород. Залишилось у неї кілограмів 3 помідорів. Тож, аби відпустити жінку додому, адже за розмовами вона втратила всіх покупців, ми купили її урожай. Продавчиня була така вдоволена, що віддала овочі навіть набагато дешевше.

На прощання вона обіцяла і надалі підгодовувати і Гороха, і його пухнастих друзів, але про всяк випадок просила, якщо комусь потрібно відданого люблячого собаку, пропонували взяти саме його, бо, як каже Марія, кращого хвостатого цімбора не знайти у всьому Ужгороді.

Марія УЖАНСЬКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.