Як баба Анця в Одесі на банані літала і коня розчахла

[Total: 0    Average: 0/5]

Готує баба Анця вечерю. Невістка лежить на дивані, бавиться з котом, дід дивиться новини у телевізорі, син сидить за столом і читає газету «Неділя Закарпатські новини», а онучка з кимось переписується в телефоні. Стара бубонить голосно і невдоволено:

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

«Літо! Усі нормальні люди на море їдут, а я туй парюся коло плити. Я тоже файно жити хочу! Надоїло ми всьо. З дєтства пашу, ги маржина. Всьом життя раком простояла… у полі… А отдихати коли буду?»

Дід відривається від екрану:

«На тум світі, Анцьо! Там спочинеш!»

«А грум би в тя луснув небесний! Ти не оби уповів: «Вот, жоно, три мої пинзії, бери бабло і махни на море!»

«Бабо! У мене така пинзія, што з такими грошима лем махнути на море і мож… а не поїхати!»

Син почув цю розмову, шкода йому стало матір, бо дійсно вона багато працювала. Вирішив порадувати її і відправити на відпочинок.

Наступного ж дня пішов у тур агенцію, купив путівку в Одесу й щасливо сповістив радісну звістку:

«Вот, мамко, ти заслужила! Розслабся мало, їдь си на отдих. Бери ще 200 баксу і ні в чому си не одказуй!», – поцілував він бабу у чоло і дав у руки конверт із подарунком.

Баба дійсно дуже зраділа. Одразу ж відправилась пакувати чемодани. Крутилася біля дзеркала, приміряла одяг і вже уявляла себе голою на пляжі.

«Но што, Анцьо, штось ти з одєжди ще доброє? – з насмішкою спитав дід. – Ти так розтила, што даже не знаю, у што влізеш».

«Доброє, доброє! Шльопки супер!» – заспокоїла вона його, а про себе подумала, що  й справді не завадило б скинути кілька десятків кілограмів. Вибрала вона два халати, якусь величезну чорну сукню, купальник, який сама собі пошила зі штор і надувний матрац, щоб плавати на ньому. Тільки не знала, чи втримає її він таку бомбищу на воді. Але все одно склала у чемодан. Прихопила і їжі – десять кілограмів сала, вісім палок ковбаси, чотири трилітрові банки тушонок, три хліби…

«Лопаток не буду брати, бо прокиснут, голубці тоже, жара типир, но аж штось, та докуплю си на місті вже», – вирішила баба. – Аж ми гроши не устачит, та штось продам, я шефтарька добра, ще й одєсіту переплюну. Куплю мелаю, зварю го і мож два раз май  дорого дати туристам. Но і ще штось си там придумаю. А, точно, треба грибу сушених взяти, там они мают файно стояти… Хоть дві трилітрові банки си запакую у чемодан».

Баба Анця не ходила, а натхненно літала по хаті у передчутті приємного проведення часу.

Вранці син відвіз її в Ужгород, посадив на автобус і вона поїхала в Одесу.

Поселилась в готелі і вирішила нікого не чекати, одразу ж іти шукати пляж. Місто стара не знала й почала питати перехожих дорогу. Говорила по-закарпатськи і її майже нічого не розуміли одесити. Один чоловік не витримав і поцікавився, звідки вона:

«Откуда прибыли?» – спитав у баби.

«Чоловіче добрий! Та што ви кажете! – аж сплеснула вона в долоні, не второпавши про що йде мова. – Які прибилі! Одні убитки тепер у ня. Оби не син, та не виділамбим ваш варош, як свою гузицю без дзеркала… хоть я ї і в дзеркалови не вижу. Неповоротнам стала, розумієте. Не оти вже годи… тай пару десятку кіл би зверти добре. Но я туй добре поплаваю і схудну так, што буду опять як у дєтстві…. У п’ять  году… важити 57 кіл».

Чоловік лише кліпав очима, думаючи, що перед ним іноземка. Утім усе ж він здогадався, що баба шукає море, тож руками й ногами пояснив, як дійти до пляжу. Баба Анця подякувала і розпрощалася.

Прийшла вона якось до моря… А там… стільки розваг, скільки їй і не снилось.

«Што туй лем ниє! І банан літаючий! Або плаваючий! А яка разниця! Хочу банан! Я ся мушу на ньому провезти! Я не задарь тулько году прожила! Хоть якоєсь удовольствіє мушу получити!», – вирішила вона і пішла купувати квиток.

Надувний банан – це водна атракція з сидіннями. Його мотузкою чіпляють до катера і тягнуть водою на великій швидкості. Таке закарпатська грум-баба бачила вперше в житті.

Але не таке вже й задоволення з такою вагою було бабі кататись на банані. Вона там таке витворяла, що люди позбігались дивитись, мов на восьме чудо світу. Роти повідкривали і показували пальцями на стару. Хоч вона жилет і одягнула, та це не надто їй допомагало. То бабу підкидувало на два метри у повітря, то вона вигиналась, як гадина  на сонці, то хапалась руками за голову… то хрестилась і кричала: «Маріє Божа, не лиши ня в біді, спаси ня уд напасти! Мої 168 кіл не видержит себе надувноє пужало. Зараз лопне і я ся втоплю. Господи, помилуй ня грішну!»

Раз лиш стару викинуло з банана прямо у море. Одразу рятувальники кинулись шукати її… знайшли. Але витягнути на берег не можуть. Аж четверо чоловіків тягнули бабу Анцю з води. А там… навіть штучне дихання довелося робити, бо від страху втратила свідомість.

А коли прийшла до себе, та як підскочила, як придавила нещасного рятувальника своїми 50 кілограмами солонини  на животі, то вже знепритомнів він. Вилізла баба на нього, сіла на живіт і почала штучне дихання йому робити. Люди спостерігали і сміялися так, що сльозами їх заливало.

А ще не зводили вони очей із купальника зі штор, який стара нап’ялила на себе. Її величезна біла попа вся обгоріла на сонці і почервоніла, наче помідора. Труси її не прикривали зовсім. Там була лише нитка, яку баба пришила ще в селі. А груди випали з малюсіньких  клаптиків тканини і повисли аж до колін. Але бабі було байдуже, бо вона думала, що рятує життя людини. Та й не комплексувала вона через це, адже була переконана, що купальник у неї – останній писк моди і всі мають заздрити такому вишуканому суперсучасному пляжному вбранню.

Тож коли рятувальник нарешті відкрив очі і побачив на собі бабішкеру, закотив їх знову і відключився. Силою стару відтягнули від нього, бо боялися, що він зовсім помре, і понесли кудись на носилках.

Баба Анця трохи розстроїлась, а далі вирішила піти досліджувати місто. Переодягнулася в роздягалці і вже хотіла йти з пляжу, як раптом до неї підійшов хлопчик:

«Купите креветок чорномоских!», – запропонував він.

«А што я з ними чинити буду?» – спитала стара.

«Сварите их».

«Айбо они живі! Мені їх шкода!»

«А вы рукой глаза закройте!», – запропонував допитливий одесит.

«Йой, дитинко, сятивбисся. Мені што, кажуй креветці очи закривати. Нєт. Я ліпше йду у якусь столову і там їх покушаю. Дякую файно, не купую!»

Справді захотілося бабі скуштувати морських страв. Вирішила вона в кафе зайти. Але їх там стільки, що довго вибрати не могла, куди саме зайти. Нарешті зупинилась біля першого ж, повз яке проходила і увійшла. А там… стільки наїдків, що бабі вставна щелепа випала.

«Туй май много їди, ги в нас у цілуй области майже. Сяк би ся жило. Наші ся лем бограчом хвалят, а туй… усьо, што душа забажає. Майже я послє Одеси не похудаю, а ще ся поправлю хоть на 26 кіл. І так маршрутка, кой у ню сідаю, начинат ся перехиляти на один бук.. а так вобще ся переверне. Но нич. Я лем по чуть-чуть усього возьму! І три раз по 250 махну, обим ся розслабила, бо сонце ня обпекло і гузиця ня так болит, што майже встоя спати буду», – заспокоювала сама себе.

Наїлася баба креветок, мідій, устриць і пішла далі.

«А што. Они молодці, знають заробляти. Усьо, што видять варят, жарят. І в нас у селі мож бізнес учинити. Наймняю колорадських жуку. У нас їх на крумплях много. Зварю їх, мало пудправлю, заллю сметанов і буду продавати. Туй за стограмовий стакан креветок на вулици просят 20-30 гривню. А жуку мож і по 40 давати. Они друбні, з ними роботи май много. Лем кому їх продавати, коли в нас туристу ниє», – сумно зітхнула вона.

Раптом на Дерибасовській побачила баба коней, яких привели фотографуватися з дітьми та кататися на них верхи. Баба одразу ж побігла до них.

«Інтересно, а де хлів, – подумала про себе. – Або они туй десь живут, або пастися їх привели. Айбо де трава? А што тулько чиляди коло тих коню. Овера Божа! Пак у того коня серця на всьому тілови. Ун хворий? Так го обметало? Може алергія? Чи ото кось просто намальовав? Йой! Пак і крила в нього! Як у ангела в церкви на образови. Ба што за порода крилата?»

Баба Анця стала в чергу, щоб прокататися верхи.

«Ун літає?» – спитала вона у господаря.

«С вашим то весом вряд ли вообще с места сдвинется!» – відповів він.

А баба тим часом почала вилізати на нещасну тварину. Кінь пробував вирватись, але не зміг, бо стара міцно схопила його і вилізла на спину. Кінь не витримав і впав. Знову збіглися люди, почали іноземці бабу фотографувати, бо плаття заголилося, а труси, знявши купальник, вона забула одягнути. Сміху було на всю Дерибасівську.

«Но за примилого! Розчахся! А я з ним! Не повезло ми нині. – сумно зітхнула баба і попрямувала далі.

«Я думала, што конями лем орати мож. А туй із ними гроші заробляют. Треба корову продати і купити коня. Ото май вигодно буде. Главноє треба їм всякі там бантики пошити, шапочки на голови сплести», – поринула вона у роздуми.

На привозі  побачила баба жінку, яка кричала: «Зелень! Зелень!». Думає собі: «Не похибіло би тепер мало петрушки. Дома в ня три грядки засажені, зашто м із собов не взяла. Но ладно, так злакомилася, што куплю си мало. Паніко, дайте ми пучок!», – попросила вона. – Але жінка не реагувала і далі повторювала: «Зелень! Зелень!»  «Добре, дайте ми товди два пучки!» Але реакції й так не було. «Ви што, як робот, лем одно слово знаєте «зелень». Товди три ми давайте, аж і два мало!», – бубоніла баба. «Женщина, отойдите! Не видите, я долари меняю!» – нарешті вже розсердилася на стару незнайомка.

«Тьфу, пропалабись із тими доларами. Думаш, ож я ковдошка якась. У мене 200. Поміняй ми!» – простягнула вона гроші.

Жінка не зрозуміла ні слова, але побачивши банкноти, здогадалась, що хоче баба. Вона відрахувала гривні і простягнула старій.

Довго ще баба Анця роздивлялася ринок і захоплювалася, скільки на ньому багато всього.

«Нам би такий у вароши, – мріяла вона. – Туй би і гроши май много мож заробити, бо покупатєлю тулько, што  в очах ми ся рябит. А товара… я ще тулько й не виділа».

Раптом дійшла баба до пам’ятника 12-му стільцю. Бачить… а там черга довжелезна. Підійшла до жінки і спитала, що там за дефіцитний товар продають і коли їй відповіли, що то черга фотографуватися, довго не могла повірити.

«Як такоє годно бути, оби очереді до стульцю ся вистроювали? Та я їм принесу в слідующий раз  тринадцятий столиць… свуй, легендарний… із хліва. Я на ньому корову 30 году доїла… і досідь бим на ньому сиділа, но кум Митро ми на день народження недавно збив новий… і старий ми вже й так не треба, – замислилася баба Анця. – Ун із такими пропитався запахами і уд мойої гузиці, і уд корови, такий удобний…. Так на ньому добре пердіти, даже дірка посередині на ньому є… для вентиляції…  А може сама на ньому дома начати заробляти? Нєт, привезу їм, най ся фотографуют. Я добра. Мені нич не жаль. Но сись хоть і жілізщний, я на нього сідати не буду. Годен ся вломити. Мені доста було банана і коня. Лем опозориламся перед чилядьов. Добре ще, што туй ня ніко не знає, бо дома би вже усі в селі знали».

Баба ще довго блукала вулицями і милувалася пам’ятниками, будівлями, квітами, аж поки не дійшла до готелю, в якому жила вся група.

«Но всьо, на нині доста. Іду си спати, – вирішила вона. – Лаби си й так не чую, тулько м ся находила. Завтра буде новий день, будут нові путєшествія, нові ощущенія… но я вже буду май острожна послє нинішніх приключеній».

zakarpatpost.net

 

Comments are closed.