Як в Ужгороді еліксир безсмертя шукали

[Total: 0    Average: 0/5]

Всяке місто є містичним за своєю природою, бо ж навіть самі ці два слова напрочуд співзвучні.

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Місто, де, на відміну від села, усі живуть буквально на голові одне в одного, постійно перехрещує людські енергії, мультиплікує їх, вони вступають у резонанс, продукують несподівані імпульси. Але Ужгород містичний особливо. Це підспудно відчувають туристи, які в усі пори року буквально заполонюють місто, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Адже Ужгород виріс на межі слов’янського світу і Західної Європи, на стикові цих двох непоєднуваних світів. По-нашому – на готарі. Межа у народних уявленнях – це місце, де мешкає нечиста сила. Тому в Ужгороді здавна не бракувало своїх чорнокнижників, алхіміків, астрологів та народних цілителів. Над їхніми обійстями постійно щось димило, а усередині шипіло, шкварчало і вибухало. Ужгород на межі середньовіччя і нового часу нагадував суцільну лабораторію. Бо в людей несподівано прокинувся інтерес до життя, проте жити саме у цьому місті було просто неможливо – хіба що у далекому і щасливому майбутньому.

Тому ніде не шукали еліксиру безсмертя так завзято, як тут. Особливо переймався цим такий собі Корнеліус, що жив з півтисячоліття тому. Ну еліксиру він так і не добув, зате побічні результати його бурхливої діяльності просто зносили дах. У гонитві за омріяним артефактом він так урізноманітнив і удосконалив самогонні апарати, що наші паленчарі досі дякують йому. Якби він полишив свої безнадійні пошуки і почав би просто продукувати оковиту, це був би напій найвищої проби, а він сам швидко розбагатів би на тому і заснував би горілчану імперію, яка би існувала понині. Та не судилося. Бо Корнеліусом володіла одна-єдина пристрасть, зате всеохопна. Тому його роздумами про життя і смерть досі просякнуті мури старих ужгородських кам’яниць. Ідеш повз них – і відчуваєш, як чиїсь думки просто самі вриваються тобі у свідомість, структурують її на свій кшталт і заповнюють все твоє єство.

Життя – це те, що починаєш розуміти тільки насамкінець. Як у переповненому автобусі, коли на передостанній зупинці усі виходять, а ти сідаєш і тобі тільки їхати і їхати, проте уже: «Дядьку, злазьте». Тобто усе уривається на найцікавішому місці – і нема на те ради. Життя грається тобою, як мавпа гранатою. Від гранати нічого не залежить. Хіба що вибухати можна на якісь там наносекунди повільніше. Корнеліус намагався щось змінити за допомогою складних хімічних реакцій, проте бажаного протоколу так і не винайшов. Зате багато чого зрозумів у людській натурі.

У людині ж бо постійно бореться любов до себе коханого із цікавістю. Якщо перемагає перше, то «служив отлично, благородно долгами жил его отец, давал два бала ежегодно и разорился наконец». Якщо друге, то замість класики маємо постмодернізм, де ніколи не знаєш – де, коли, з ким і у чиїй шкурі прокинешся. Жити правильно – нудно, жити цікаво  – коротко. Але фінал той самий. Корнеліус намагався поєднати оці нудно і коротко і перетворити їх на їхню протилежність. Експериментував, звісно, на собі самому, тому першим став жертвою власних експериментів.

Він збагнув, що людина ціле життя пнеться вийти за межі своєї конечності, смертності, локалізації тут і зараз. Вилізти із власної шкури, стрибнути вище голови. Вдається у момент смерті. Принаймні, у це хочеться вірити. Якби можна було прожити заново, тільки дурний би відмовився. Але природа-мати категорично проти, бо кожний із нас – тільки чорнетка, на якій черговий раз розписують нову ручку, а відтак викидають геть, аби узятися за новий аркуш.

Хіба що рід дає ілюзію безсмертя. Його існування виходить далеко за межі індивідуального людського життя. Більшість ужгородців збагнули це незалежно від Корнеліуса і його божевільних експериментів. Тому ужгородські роди міцні, розгалужені і тісно переплетені між собою. Генеалогія мешканців міста над Ужем просто унікальна, це справжній мурашник, де не видно кінця і краю. Інколи навіть здається, що Ужгород є одним-єдиним гігантським родом, який живе за власними законами.

А Корнеліус розчинився в ужгородському повітрі, злився з ним, лишився тут навіки. Це теж по-своєму варіант безсмертя, хай і не у плоті та крові. Зрештою кожний із нас народжується у своєму часі і відходить у свою вічність. Мабуть, у цьому і є безсмертя. Бо що воно таке – про це ми знаємо ще менше, ніж що таке життя.

Сергій ФЕДАКА, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.