Закарпатська молодиця: Банани пересталам їсти, бо дурноє ми в голову лізе
Недільний вечір. Баба традиційно за плитою готує вечерю, 24-річний син сидить за столом і голосно читає їй найцікавіше з газети «Неділя Закарпатські новини», дідо десь там в кімнаті дивиться телевізор, невістка – десь у подружки, а онучка бавиться в телефоні. Раз лише гуркіт у ворота. Відкриває баба. А на порозі – сусідська дівчина з хлопцем:
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
«Добрий вечір, тютко Анцьо! – каже вона. – Прийшлисьме вас на свадьбу кликати на другу суботу. Уддаюся!»
Баба завела розмову з молодою нареченою:
«Ти, дитинко, точно хочеш ся уддати?» – питає.
«Точно, бабко. Не можу огурок у руки взяти. Бо думаю, ож ото чоловіча гордость. Банани вобще пересталам їсти, до рота не годнам їх пуднести, бо дурноє ми в голову лізе. Кабачки просилам мамку сись гуд не садити. Даже сосиски і ковбаску не їм. Бо всі ми думки лем про єдно. Вот і рішилисьме, што треба свадьбу чинити, бо я терпіти більше не годна. Купили ми плаття, кольца, заказали зал, тепер кличеме гостю», – поділилася думками дівчина.
Баба Анця лише слухала і сміялася. А далі почала пригадувати своє весілля:
«А в мене нич такого, як типир, парадного не було. Платя купити си не моглам, таких розміру не продавали. Прийшлося шити. Утратили 28 метру полотна, бо я файноє хотіла. Букет ми ніко не куповав, сама м си з керта косиць нарізала. Обмотала рози гумійом білим із будюгову і ничимся не мереговала, што комусь ся може не полюбити. Кольца дідо купив жілізні, бо на золоті в нього гроши не було. Я своє вже через тиждень уверла, бо не люблю бляху носити. Товди тяжкі часи були і нігде не моглисьме фату нійти. Но мамка в ня розумна була і прикапчала ми на голову кусок фірганка з комори. Ніко нич і не поняв. А на самуй свадьбі уже малисьме торт різати. Айбо штось ня нога засвербіла. Я ся рішила почухати так, оби ніко не видів, пуд столом. Но і для того хотілам сісти на столиць. А перед тим, оби ун ми не мішав, кум го отовдвинув. Лем я про ото не знала. Но та як бехнулася, кой сідалам… там прямо пуд стул. Аж легкоє землєтрясєніє на 4 бали в жижі ся начало, ікони із стін попадали, люстра послє того ламалася 45… кой я ся приземлила. Гузицю так ударилам, што ще довго сидіти не моглам. Аж ми цьицьки із ліфчика поускаковали. Платя ся закотило так, што лице ми закрило. Айбо, на щастя, кроме кума ото ніко не видів. Я ся вже й шупати передумала. Всталам. Позераю на свого товди ще жениха: «А ми вже торт порізали?» – звідаю. А ун на ня лем позерат і каже: «Ти ся што, з місяця звалила?» Я ся лем засміяла і утвічаю: «Нет, із стільця!» Кум ся ще гуд дале сміяв. А ще за пару місцяю до свадьби дідо затяг ня на копицю, умняцкав ня добре, наговорив ми много всього, обіщав, што буде ня всю жизнь на руках носити… а што з того уйшло… я пужизні на колінах раком простояла… копала, на городі копала, гнуй із-пуд корови уносила», – мало не розплакалася стара.
Повний текст читайте тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини».
