Чому шкільні знання у житті насправді не знадобляться

[Total: 0    Average: 0/5]

Школа по-закарпатськи

У вересні варто говорити тільки про школу і більш ні про що. Принаймні у перший тиждень осені. Ото перше вересня пройшло, лінійки радянські із квітами та урочистими промовами налаштували всіх на відповідальність та старанність, вчителі висловили одне одному співчуття, учні пораділи (чи не дуже) завершенню канікул, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

  • Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653

Початок

Коли я ходив до школи, то лінійки були такими самими. Правда, тоді ще учні носили червоні галстуки та жовтенятські зірочки. Але квітів було так само багато. Без фольги і целофану, звичайно, але вчителі потім робили вимушене покладання до пам’ятника Валі Котику, що і тепер ще стоїть у дворі моєї рідної Довжанської восьмирічки. І промов було теж багато. Правда, усі ті дядьки, що говорили про якісь надто серйозні речі, нас не виховували. Ми взагалі не слухали все те, що говорилося на лінійці. Єдине, що привертало увагу, так це прізвища однокласників, яким вручали грамоти. Грамот було багато теж.

А ще пригадується нестерпна спека, палюче сонце, яке змушувало схиляти голови не тільки троянд і айстр. Нас теж. І схиляли ми голови не тільки для того, щоб ховати очі від променів, а й щоб поділитися із друзями враженнями про літо. А вражень було ой як багато!

Я вже багато разів говорив, але нині повторю ще раз – учнів виховує спільна творчість, позашкільні заходи, походи, дійства, подорожі… Саме це формує стрижень особистості. А уроки… Хіба привчають до дисципліни та дають основи якихось знань, які у більшості випадків непридатні для використання в реальному житті. Але я не про це.

Я безмежно вдячний директору рідної школи, якого вже багато років нема на цьому світі, але який знався на педагогіці якнайкраще. Лапко Юрій Васильович кращих учнів школи щороку возив на екскурсії. Саме завдяки йому я до закінчення восьмирічки встиг побувати в Одесі, Києві, Каневі, Шепетівці, Бресті, Москві, Петербурзі…

Уявіть собі, наскільки треба було бути педагогом з великої літери, щоб наважитися везти 20-30 дітей та двох-трьох учителів у таку далеч. Уявіть собі, що у Брест ми їхали машиною критою брезентом, яка належала лісокомбінатові і возила у звичні робочі дні лісорубів у гори. А з гір – дрова. Машину називали «хазяйкою». Ми кинули на дно кузова кілька матів зі спортзалу, поставили кілька лавиць – і поїхали. То було дешево і сердито.

За кілька сотень кілометрів від домівки нас зупинила міліція. Документи були в порядку, то вони причепилися до того, що немає надпису «Діти» на машині, яка перевозить учнів. А це серйозне порушення закону. За кілька хвилин за допомогою тюбика зубної пасти надпис на брезенті над кабіною з’явився. Міліція побажала нам щасливої дороги. Але оті миті тривоги, пережиті спільно, відклали в наших душах більше, ніж могли відкласти сотні промов на лінійках.

Наступна зупинка була пов’язана теж із міліцією. На цей раз із білоруською. Люди у формі російською мовою зробили зауваження, що надпис «Діти» на брезенті зроблено неграмотно. Правильно треба писати «Дзеці». Пасти зубної у нас було багато, тож, виправивши надпис, ми поїхали далі. І таки доїхали до Бреста, де нас поселили у шкільному спортзалі. Дівчата спали під однією стінкою на матах, хлопці – під іншою. Директор з учительками – посередині. Вранці більшість учнів прокинулася з розмальованими тією ж таки зубною пастою обличчями. Думаю, що то зробив директор, бо він найдовше не лягав спати.

Брестська фортеця-герой зробила переворот у свідомості підлітків. «Правильно» подана інформація формувала мужність і патріотизм, гордість за свою державу – Радянський Союз. Тепер я багато чого переосмислив, але нині думаю про інше. Що формує мужність, патріотизм і гордість за велику Україну у нинішніх учнів? Значна частина із них не знає, що вже шостий рік йде Вітчизняна війна – війна за визволення рідної землі від російського окупанта.

«Герої народжуються на могилах героїв», – каже мій друг Володимир Шовкошитний. А де могили наших героїв? Російська та радянська імперії постаралися, щоб могили наших героїв зникли з лиця землі. Та і перемоги наші вкрали їхні псевдоісторики. А наша влада, яка ще донині не є українською по суті, продовжує загравати з окупантами та їхніми резидентами всередині країни… Та і про війну мовчать наші ЗМІ. Бо, втративши Крим і значну частину двох промислових областей, наші гетьмани ще сумніваються, чи то справжня війна, чи то АТО, чи то ООС? Дивно то все. Неправильно…

Далі буде…

Повний текст читайте тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини».

zakarpatpost.net

Comments are closed.