Як труп може бути живим я ще тоді не розумів
Школа по-закарпатськи
У вересні варто говорити тільки про школу і більш ні про що. Принаймні у перший тиждень осені. Ото перше вересня пройшло, лінійки радянські із квітами та урочистими промовами налаштували всіх на відповідальність та старанність, вчителі висловили одне одному співчуття, учні пораділи (чи не дуже) завершенню канікул, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
- Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653
Як труп може бути живим я ще тоді не розумів
Продовження
Але повернемося до школи. У Москві я бачив труп Леніна, про якого ми в хорі співали, що він вічно живий і живіший від усіх живих. Як труп може бути живим? Я тоді не розумів, я багато чого не розумів, але чомусь був дуже щасливий, що побачив його, того ідола із портретів, що висіли у кожному класі, того хлопчика із жовтенятської зірочки, того дрібного чоловічка у труні. Для мене той демон помер саме тоді.
У Москві на Виставці досягнень народного господарства я вперше у житті їв шоколадне морозиво із горішками на паличці. Саме про нього я розповідав потім у школі, саме це викликало заздрість ровесників, а зовсім не той труп.
У Петербург я закохався з першого погляду. Тому саме туди пішов учитися після закінчення середньої школи. Вразили мене розповіді екскурсовода про декабристів, вітрильник із рожевими вітрилами на Неві, парки, мости, музеї… І фонтани в Петергофі.
У Києві ми відвідали Печерську лавру. Мощі святих нас лякали. Холод від печер ще довго тримався під шкірою. Так само, як і холод Одеських катакомб. А чорна засмага трималася ще довго на шкірі, здавалося що не рік, а принаймні три роки. Кілька чорно-білих фото із Лузанівки я інколи розглядаю. Там ми такі юні, такі щасливі. Хлопчаки у чорних сімейних трусах та дівчатка у закритих купальниках із «воротнічками»… Кількох людей із тих фотографій уже немає в живих. А хтось, певно, як і я, згадує у ці дні рідну школу.
До речі, закінчили восьмий клас із моїх ровесників двадцять четверо – 18 хлопців і 6 дівчат. А у перший клас нас пішло більше тридцяти. Цигани, які вчилися з нами у початкових класах, якимсь чином отримали атестат зрілості після п’ятого-шостого класу. Дозріли швидше. Всі вони зникли з поля нашого зору. Залишилася одна-єдина жінка, яка дуже радіє при нашій зустрічі і каже, що пишається, що вчилася зі мною в одному класі. Приємно, що не кажіть. Може ще хтось пишається, але нічого не каже, а вона від радості аж кричить на всю вулицю. Знає, що я письменник. Можливо, і газету «Неділя» читає. А цей номер точно прочитає – я їй подарую…
Повний текст читайте тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини».
