В Ужгороді століття тому до Праги щодня літали три літаки, щоранку поливали вулиці, а люди все одно скаржилися на владу

[Total: 1    Average: 5/5]

Тетяна Літераті розповіла про те, де ужгородці найчастіше ламали руки-ноги, коли запустили перший міський автобус, чому за добу до виборів не продавали алкоголь

  • Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653

Вона знає про Ужгород якщо не все, то дуже багато. Кожна її розповідь – ціла епоха в житті міста. Вона описує наукові речі простими словами, тому її дослідження цікаві і доступні кожному.

Сьогодні у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» Тетяна Літераті – журналістка, заслужений журналіст України,  дослідниця минулого, авторка «Втраченого Ужгорода». Під час наших «Недільних бесід» ми говорили про відомі будинки у столиці Закарпаття, пам’ятники, яких більше немає, незвичні податки, перший міський акваріум та багато іншого.

Проект про довоєнне місто переріс у місто сучасне

Тетяно, як виникла ідея займатися вивченням минулого Ужгорода?

Проект виник для сайту «Про Захід». Придумав його тодішній редактор Юрій Лівак. У 2014 році він запропонував зробити історичний проект про цікавинки в Ужгороді, втрачені будівлі. Саме з того й виникла назва «Втрачений Ужгород». Тепер багато хто каже мені, що назву треба змінити, бо я часто пишу про речі, які не втрачені, скажімо, про будівлі, які стоять. Але ідея проекту ширша – про втрачену культурну пам’ять. Я бачу, що мало хто насправді знає своє місто, дуже мало взагалі корінних ужгородців. Оскільки «Втрачений Ужгород» – проект про довоєнне місто, про першу половину ХХ століття, можу сказати, що ми втратили пам’ять про те, як жили люди тоді, яким було місто колись. Тож це хочеться відродити, аби люди знали, яким був Ужгород насправді.

В Ужгороді Золтан Деметер відливав кришки для люків

Скільки найбільше часу доводилося працювати над одним матеріалом?

По-різному. Із самого початку я дуже хотіла написати матеріал про старовинні люки з надписом «Demeter». Мене зацікавила історія заводу сім’ї Деметер, я по крупицях шукаю цей матеріал уже четвертий рік. Знаю, що родичі є в Будапешті, що їхній завод знаходився на вулиці Капушанській біля кладовища, що там відливали кришки для люків та багато інших речей, що Деметера звали Золтан, що  в нього були дві доньки, що його ливарню потім радянська влада забрала і перетворила на завод «Перемога», після чого родина виїхала до Угорщини. Але хочеться дізнатись більше, бо ця людина залишила по собі для Ужгорода пам’ять. Напевно, це дослідження – найдовше з усіх. А таких людей у нас було більше. Наприклад, Людвіг Козар. Він мав завод на вулиці Мукачівській, теж займався ливарством. Колись багато в кого були печі «Перемога». Це – не радянський винахід. Просто тодішня влада націоналізувала завод Козара і там почали виготовляти печі, які він робив і раніше. Або завод «Розгоні», який виробляв лікери. Про власника взагалі немає жодних слідів. Загалом таких людей, про яких я би хотіла написати, дуже багато, але поки що не можу знайти про них достатньо інформації.

Як рукописи стали книжкою

Коли «Втрачений Ужгород» переріс у книгу? Хто виступив автором ідеї? 

Коли проекту було вже кілька років, у Фейсбуці мені постійно почали натякати, що треба всі публікації зібрати в книжку. Люди казали, що пропускають якийсь матеріал, у стрічці його незручно зберігати, тобто все треба зібрати в одному місці. На сайті «Про Захід» тепер в оновленому вигляді є рубрика «Втрачений Ужгород», де можна знайти всі матеріали, а книжку я тоді не була морально готовою видавати. Каталізатором виступив Ярослав Галас. На той час він був заступником голови Закарпатської ОДА. Ми якось зустрілися. Це був 2017 рік… Він дуже похвалив якусь мою статтю і поцікавився, чи я б не хотіла видати книжку. Я сказала, що не бачу свої тексти у вигляді книжки. Він відповів, що дарма і розповів про щорічний конкурс для місцевих авторів й порадив спробувати, мовляв, варто, бо нічого при цьому не втрачу, свої кошти  вкладати не потрібно, треба лише підготувати рукопис і подати його на розгляд журі при ОДА. Я подумала, що чому б і ні, посиділа кілька днів, зібрала всі матеріали на першу книжку і члени журі проголосували за те, щоб виділити гроші на її вихід у світ. Тож перша книжка вийшла у 2017 році саме завдяки цій програмі підтримки місцевих авторів. Тоді видали тільки 300 примірників, які розійшлися по обласних бібліотеках. Згодом видавництво «Карпати», побачивши, що є попит, додрукувало тираж і додруковує його щороку. Приємно, що книжка й надалі добре продається, хоча в її успіх я не вірила. Друга книжка вийшла у 2018 році, її профінансував Ужгородський Ротарі-клуб. Ми зробили це до їхнього 90-річчя і у виданні міститься стаття про Ротарі-клуб, заснований в Ужгороді у 1929 році.

Особисті трагедії ужгородців

Цикл публікацій про будинки відомих людей. Кожен з них – особливий. Але який будинок в Ужгороді має найцікавішу історію?

Кожна історія, як дитина, по-своєму дорога. Немає такого будинку, який би мав надзвичайне минуле, але кожна будівля пов’язана з життям її мешканців, а вони, бувало, змінювалися кожні 20 років, із приходом кожної нової влади. Будинки перепродували, в радянські часи забирали і це були особисті трагедії людей. Тож виділити один єдиний будинок не можу.

У 1929 році з Ужгорода летіли до Праги щоденно три рейси

У вас є ціле дослідження про «кочі-мештера» Шандора Мигалича. Що вам відомо взагалі про транспорт ужгородців.

«Кочії» були в нас нормальним явищем ще навіть в перші радянські роки. Мені розказували, що взимку в 50-х роках на вулицях ще можна було побачити великі сани, запряжені кіньми. Тепер таке звучить дивно, але тоді це не було чимось особливим. А от про перші машини, коли пишу матеріали, мені часто люди розказують: «У мого діда була перша машина в Ужгороді». І таких перших машин уже я нарахувала десяток у різних власників. Тут мова йде про 30-ті роки… Але я точно знаю, бо знаходила в архіві, що на той час на території краю було вже близько 400 машин. Загалом в Ужгороді було дійсно досить багато машин, у тому числі – вантажних, службових. Була й поливальна, яка щоранку поливала вулиці. На неї дуже скаржилися ужгородці і в газетах писали, що коли вона проїде, обов’язково оббризкає всіх перехожих, розжене на них пилюку і потім всі штани в людей брудні, в болоті та ще й мокрі. Загалом скаржитися на роботу міської управи і міських служб в Ужгороді любили завжди. Скажімо, дерева не так обрізали, будівлі не так будували, сміття не так забирали. Я дуже люблю читати старі газети і таке мені не раз потрапляло на очі.

А от першими таксі в місті були як машини, так і брички. Машини стояли перед пасажем, перед готелем «Корона», а брички біля лялькового театру. Звідти запустили і перший автобус. Він з’єднував цю площу із залізничним вокзалом, який, як тоді вважалося, знаходився дуже далеко, за межами міста. Ті, хто приїжджав в Ужгород залізницею, могли на автобусі або на таксі поїхати в центр міста. Крім того, коли у 1929 році відкрили аеропорт, туди також запустили автобусний рейс. Цей  маршрут був найдовшим, він сполучав аеропорт із вокзалом. До речі, в ті часи із Ужгорода до Праги здійснювалися три вильоти на добу. Щоправда, літаки тоді були дуже маленькими, могли вмістити всього сім пасажирів і вони не завжди були заповненими.

Чому Уж штучно зробили мілкішим

На старих фото можна побачити на Ужі човни. Це був річковий транспорт?

Річкового транспорту в нас не було. Човни з берега на берег людей не перевозили. Човни можна побачити, як правило, на радянських фото. Тоді біля філармонії була навіть станція для човнів, люди каталися чисто для розваги. Це було і раніше, бо я знаходила в газеті, що коли ремонтували підпірну стінку на нинішній Театральній, там біля сходів були прив’язані човни. У тому тексті зазначено, що Ужгороду потрібно зробити станцію для човнів, і що коли ми проходимо через міст, чуємо, як стукаються дерев’яні човни об підпірну стінку. Наскільки ж тоді рівень річки був вищим, якщо вода доходила аж до підпірної стінки. Потім, коли побудували Оноківську та Ужгородську гідроелектростанції, рівень Ужа знизився, його штучно зробили мілкішим.

Де ужгородці постійно ламали руки-ноги

Про мости на Ужі писав багато хто, а от про бокові сходи на пішохідному… Що це за історія і як вони з’явилися?

У архіві у Берегові , де зберігаються всі довоєнні документи,  я знайшла цікаві дані про ремонт цих сходів. Там було описано, для чого вони. А потрібні вони були для того, щоб люди не заважали руху, адже старий залізний міст, який знесло вибухом у кінці Другої світової війни, не був пішохідним.  Люди мали спускатися сходами вниз і йти собі на нинішню Петефі або набережну далі. Але тими старими сходами пішоходи не користувалися, бо вони були дуже крутими, на них було багато скарг, люди падали, ламали руки-ноги, особливо взимку. Через це влада вирішила їх трохи змінити. Їх розвернули в бік вулиці, зробили додатковий майданчик і вони набули вже такий вигляд, як зараз. Самі сходинки стали ширшими, а спуск – довшим. Хоча навіть після цього були нарікання, що пішоходи ними мало користуються, продовжують ходити проїжджою частиною і дуже заважають руху.

В Ужгороді за добу перед виборами було заборонено продавати алкоголь

Особливості голосування 90 років тому. Мене вразила фраза про те, що хто не проголосує, буде покараний. А що вразило найбільше вас у виборчому процесі минулого?

Той матеріал я вирішила присвятити виборам, щоб не думали люди, що зараз дуже важко голосувати. Особисто мене найбільше вразила складна система тих часів. До людини приходили додому, приносили запрошення і стільки листочків з назвами партій, скільки їх було представлено на виборах. Наприклад, якщо були 22 партії, давали 22 аркуші. Їх потрібно було перечитати, вивчити програми, обіцянки і прийти у день виборів із цією всією купою паперів на дільницю, зайти з нею в кабінку, вибрати з усіх один аркуш із назвою партії, за яку хочеться проголосувати, скласти його, заклеїти в конверт і закинути в урну. А інші, не використані, скласти і викинути в кошик. Тобто треба було носитися з купою паперів, не заплутатися в них. Тоді вже писали в газетах, щоб люди приходили на вибори тільки з тим папірцем, за яку партію хочуть проголосувати. Але так не можна було. На дільниці все одно видавали купу папірців і в кабінку потрібно було йти з усіма. Як на мене, це було дуже складно. Як кажуть, без сто грамів не розібратися, а сто грамів не наливали, бо заборонено було за добу перед виборами взагалі продавати спиртні напої. Виборець мав бути тверезим.

Далі буде…

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.