Як ужгородський Гермес охороняв коней, а роми замовляли собі прислугу

[Total: 0    Average: 0/5]

Закарпатська журналістка розповіла про англійську дівчинку, яку вважали принцесою, податок, який найбільше не любили у нашому краї та як відпочили у корчмах Ужгорода

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Вона знає про Ужгород якщо не все, то дуже багато. Кожна її розповідь – ціла епоха в житті міста. Вона описує наукові речі простими словами, тому її дослідження цікаві і доступні кожному.

Сьогодні у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» Тетяна Літераті – журналістка, заслужений журналіст України,  дослідниця минулого, авторка «Втраченого Ужгорода». Під час наших «Недільних бесід» ми говорили про відомі будинки у столиці Закарпаття, пам’ятники, яких більше немає, незвичні податки, перший міський акваріум та багато іншого.

Тетяно, як виникла ідея займатися вивченням минулого Ужгорода?

Проект виник для сайту «Про Захід». Придумав його тодішній редактор Юрій Лівак. У 2014 році він запропонував зробити історичний проект про цікавинки в Ужгороді, втрачені будівлі. Саме з того й виникла назва «Втрачений Ужгород». Тепер багато хто каже мені, що назву треба змінити, бо я часто пишу про речі, які не втрачені, скажімо, про будівлі, які стоять. Але ідея проекту ширша – про втрачену культурну пам’ять. Я бачу, що мало хто насправді знає своє місто, дуже мало взагалі корінних ужгородців. Оскільки «Втрачений Ужгород» – проект про довоєнне місто, про першу половину ХХ століття, можу сказати, що ми втратили пам’ять про те, як жили люди тоді, яким було місто колись. Тож це хочеться відродити, аби люди знали, яким був Ужгород насправді.

Скільки найбільше часу доводилося працювати над одним матеріалом?

По-різному. Із самого початку я дуже хотіла написати матеріал про старовинні люки з надписом «Demeter». Мене зацікавила історія заводу сім’ї Деметер, я по крупицях шукаю цей матеріал уже четвертий рік. Знаю, що родичі є в Будапешті, що їхній завод знаходився на вулиці Капушанській біля кладовища, що там відливали кришки для люків та багато інших речей, що Деметера звали Золтан, що  в нього були дві доньки, що його ливарню потім радянська влада забрала і перетворила на завод «Перемога», після чого родина виїхала до Угорщини. Але хочеться дізнатись більше, бо ця людина залишила по собі для Ужгорода пам’ять. Напевно, це дослідження – найдовше з усіх. А таких людей у нас було більше. Наприклад, Людвіг Козар. Він мав завод на вулиці Мукачівській, теж займався ливарством. Колись багато в кого були печі «Перемога». Це – не радянський винахід. Просто тодішня влада націоналізувала завод Козара і там почали виготовляти печі, які він робив і раніше. Або завод «Розгоні», який виробляв лікери. Про власника взагалі немає жодних слідів. Загалом таких людей, про яких я би хотіла написати, дуже багато, але поки що не можу знайти про них достатньо інформації.

Розкажіть про квести, які проводите.

Квести ми почали робити влітку цього року. Започаткувала їх громадська організація «Щасливі діти», до складу якої я входжу. Вони залучили мене для того, щоб я розробила маршрут квесту, підказала, що цікавого ми б могли показати дітям в місті, аби вони знали історію Ужгорода. Якщо дорослі не знають, то потрібно почати з дітей. Зараз ми щотижня, а деколи і кілька разів на тиждень проводимо театралізовані квест-екскурсії по місту і триватимуть вони аж до кінця вересня. Охоплено ними приблизно 300 дітей з Ужгорода.

Як спало на думку долучитися до проведення відкритих екскурсій містом?

Цей проект дуже цікавий, йому вже більше 5 років. Заснував його Федір Шандор. Саме він запропонував долучитись і мені.  Ідея також в тому, аби ужгородці знали своє місто. Оскільки довкола нас дуже багато цікавого, а у своєму місті на екскурсії мало хто ходить, ми безкоштовно розповідаємо людям різні речі, піднімаємо багато цікавих тем. Я не екскурсовод, тому проводжу екскурсії за матеріалами, які писала. Перша з них була по довоєнних кондитерських Ужгорода, друга – по вулиці Лучкая, де я залучила двох жінок, які там жили з довоєнних часів, а третя – по вулиці Капітульній.

Коли «Втрачений Ужгород» переріс у книгу? Хто виступив автором ідеї? 

Коли проекту було вже кілька років, у Фейсбуці мені постійно почали натякати, що треба всі публікації зібрати в книжку. Люди казали, що пропускають якийсь матеріал, у стрічці його незручно зберігати, тобто все треба зібрати в одному місці. На сайті «Про Захід» тепер в оновленому вигляді є рубрика «Втрачений Ужгород», де можна знайти всі матеріали, а книжку я тоді не була морально готовою видавати. Каталізатором виступив Ярослав Галас. На той час він був заступником голови Закарпатської ОДА. Ми якось зустрілися. Це був 2017 рік… Він дуже похвалив якусь мою статтю і поцікавився, чи я б не хотіла видати книжку. Я сказала, що не бачу свої тексти у вигляді книжки. Він відповів, що дарма і розповів про щорічний конкурс для місцевих авторів й порадив спробувати, мовляв, варто, бо нічого при цьому не втрачу, свої кошти  вкладати не потрібно, треба лише підготувати рукопис і подати його на розгляд журі при ОДА. Я подумала, що чому б і ні, посиділа кілька днів, зібрала всі матеріали на першу книжку і члени журі проголосували за те, щоб виділити гроші на її вихід у світ. Тож перша книжка вийшла у 2017 році саме завдяки цій програмі підтримки місцевих авторів. Тоді видали тільки 300 примірників, які розійшлися по обласних бібліотеках. Згодом видавництво «Карпати», побачивши, що є попит, додрукувало тираж і додруковує його щороку. Приємно, що книжка й надалі добре продається, хоча в її успіх я не вірила. Друга книжка вийшла у 2018 році, її профінансував Ужгородський Ротарі-клуб. Ми зробили це до їхнього 90-річчя і у виданні міститься стаття про Ротарі-клуб, заснований в Ужгороді у 1929 році.

У вас є цілий цикл публікацій про священиків. Доля якого з них, на вашу думку, була найцікавішою і чим саме?

Циклу про самих священиків немає, є більше про будівлі, до яких вони причетні. Наприклад, цикл про семінарії, які діяли в Ужгороді: вчительську, жіночу вчительську, в яких працювали дуже відомі священики. Окремо когось виокремити важко, адже роль у них тоді була набагато ширшою, ніж зараз. Вони не лише проводили богослужіння, але й займалися наукою, політикою, викладанням, були освіченими людьми і крім них не було кому це робити.  Той же губернатор Костянтин Грабар теж був священиком, а потім навіть без економічної освіти став директором «Подкарпатського банку», згодом – мером Ужгорода, а відтак – і губернатором Підкарпатської Русі. Тому неможливо писати про історію Ужгорода, не згадуючи про священиків.

Ви вивчали правила торгівлі в Ужгороді. Що вразило, здивувало найбільше? Де крім Корятовича, були ринки?

Ринків в Ужгороді було багато. Як я розумію, на Корятовича, був найстаріший. Сюди приходили люди, виносили столики і навіть важко зараз уявити, як тут кипіла торгівля. Але фотографії це яскраво показують. Ринок ще був на Ринковій площі, яка колись так і називалася. Тепер це площа Петефі. Трошки торгували навіть на початку Мукачівської. Тваринами деякий час торгували на Київській набережній, на Толстого, де тепер проводять ярмарки. Це ж не просто так насправді. Це місце – історичне. Коли на Петефі у 1928 році заклали сквер, усю торгівлю перенесли на Толстого, аж до нинішньої площі Хмельницького (до 16-поверхівки). Як виглядали ринки? З того, що описують, мені здається, що це були такі місця, де перемішалося все, де продавали тварин і вони під себе в туалет ходили, тож там мав бути характерний запах, де часто ловили грабіжників, постійно когось обкрадали, весь час когось затримували через те, що продавці завищували ціни. Це я знаходжу у кримінальний хроніці, коли читаю старі газети. Загалом життя мало бути цікавим. Розваг колись у місті не було і ринок був таким місцем, куди люди приходили навіть для того, аби просто  поспілкувалися.

Цикл публікацій про будинки відомих людей. Кожен з них – особливий. Але який будинок в Ужгороді має найцікавішу історію?

Кожна історія, як дитина, по-своєму дорога. Немає такого будинку, який би мав надзвичайне минуле, але кожна будівля пов’язана з життям її мешканців, а вони, бувало, змінювалися кожні 20 років, із приходом кожної нової влади. Будинки перепродували, в радянські часи забирали і це були особисті трагедії людей. Тож виділити один єдиний будинок не можу.

У вас є ціле дослідження про «кочі-мештера» Шандора Мигалича. Що вам відомо взагалі про транспорт ужгородців.

«Кочії» були в нас нормальним явищем ще навіть в перші радянські роки. Мені розказували, що взимку в 50-х роках на вулицях ще можна було побачити великі сани, запряжені кіньми. Тепер таке звучить дивно, але тоді це не було чимось особливим. А от про перші машини, коли пишу матеріали, мені часто люди розказують: «У мого діда була перша машина в Ужгороді». І таких перших машин уже я нарахувала десяток у різних власників. Тут мова йде про 30-ті роки… Але я точно знаю, бо знаходила в архіві, що на той час на території краю було вже близько 400 машин. Загалом в Ужгороді було дійсно досить багато машин, у тому числі – вантажних, службових. Була й поливальна, яка щоранку поливала вулиці. На неї дуже скаржилися ужгородці і в газетах писали, що коли вона проїде, обов’язково оббризкає всіх перехожих, розжене на них пилюку і потім всі штани в людей брудні, в болоті та ще й мокрі. Загалом скаржитися на роботу міської управи і міських служб в Ужгороді любили завжди. Скажімо, дерева не так обрізали, будівлі не так будували, сміття не так забирали. Я дуже люблю читати старі газети і таке мені не раз потрапляло на очі.

А от першими таксі в місті були як машини, так і брички. Машини стояли перед пасажем, перед готелем «Корона», а брички біля лялькового театру. Звідти запустили і перший автобус. Він з’єднував цю площу із залізничним вокзалом, який, як тоді вважалося, знаходився дуже далеко, за межами міста. Ті, хто приїжджав в Ужгород залізницею, могли на автобусі або на таксі поїхати в центр міста. Крім того, коли у 1929 році відкрили аеропорт, туди також запустили автобусний рейс. Цей  маршрут був найдовшим, він сполучав аеропорт із вокзалом. До речі, в ті часи із Ужгорода до Праги здійснювалися три вильоти на добу. Щоправда, літаки тоді були дуже маленькими, могли вмістити всього сім пасажирів і вони не завжди були заповненими.

На старих фото можна побачити на Ужі човни. Це був річковий транспорт?

Річкового транспорту в нас не було. Човни з берега на берег людей не перевозили. Човни можна побачити, як правило, на радянських фото. Тоді біля філармонії була навіть станція для човнів, люди каталися чисто для розваги. Це було і раніше, бо я знаходила в газеті, що коли ремонтували підпірну стінку на нинішній Театральній, там біля сходів були прив’язані човни. У тому тексті зазначено, що Ужгороду потрібно зробити станцію для човнів, і що коли ми проходимо через міст, чуємо, як стукаються дерев’яні човни об підпірну стінку. Наскільки ж тоді рівень річки був вищим, якщо вода доходила аж до підпірної стінки. Потім, коли побудували Оноківську та Ужгородську гідроелектростанції, рівень Ужа знизився, його штучно зробили мілкішим.

Про мости на Ужі писав багато хто, а от про бокові сходи на пішохідному… Що це за історія і як вони з’явилися?

У архіві у Берегові , де зберігаються всі довоєнні документи,  я знайшла цікаві дані про ремонт цих сходів. Там було описано, для чого вони. А потрібні вони були для того, щоб люди не заважали руху, адже старий залізний міст, який знесло вибухом у кінці Другої світової війни, не був пішохідним.  Люди мали спускатися сходами вниз і йти собі на нинішню Петефі або набережну далі. Але тими старими сходами пішоходи не користувалися, бо вони були дуже крутими, на них було багато скарг, люди падали, ламали руки-ноги, особливо взимку. Через це влада вирішила їх трохи змінити. Їх розвернули в бік вулиці, зробили додатковий майданчик і вони набули вже такий вигляд, як зараз. Самі сходинки стали ширшими, а спуск – довшим. Хоча навіть після цього були нарікання, що пішоходи ними мало користуються, продовжують ходити проїжджою частиною і дуже заважають руху.

Особливості голосування 90 років тому. Мене вразила фраза про те, що хто не проголосує, буде покараний. А що вразило найбільше вас у виборчому процесі минулого?

Той матеріал я вирішила присвятити виборам, щоб не думали люди, що зараз дуже важко голосувати. Особисто мене найбільше вразила складна система тих часів. До людини приходили додому, приносили запрошення і стільки листочків з назвами партій, скільки їх було представлено на виборах. Наприклад, якщо були 22 партії, давали 22 аркуші. Їх потрібно було перечитати, вивчити програми, обіцянки і прийти у день виборів із цією всією купою паперів на дільницю, зайти з нею в кабінку, вибрати з усіх один аркуш із назвою партії, за яку хочеться проголосувати, скласти його, заклеїти в конверт і закинути в урну. А інші, не використані, скласти і викинути в кошик. Тобто треба було носитися з купою паперів, не заплутатися в них. Тоді вже писали в газетах, щоб люди приходили на вибори тільки з тим папірцем, за яку партію хочуть проголосувати. Але так не можна було. На дільниці все одно видавали купу папірців і в кабінку потрібно було йти з усіма. Як на мене, це було дуже складно. Як кажуть, без сто грамів не розібратися, а сто грамів не наливали, бо заборонено було за добу перед виборами взагалі продавати спиртні напої. Виборець мав бути тверезим.

Дослідження про англійську принцесу у Тур’їх Реметах розчарувало багатьох. Люди сподівалися, що дитина, похована на тамтешньому кладовищі, дійсно королівського роду. Що ще цікавого вдалося дізнатися під час тієї експедиції?

Це дослідження не входить у рамки «Втраченого Ужгорода». Але крім цього проекту, я пишу ще й інші матеріали і цей – саме один із них.  Справа в тому, що сюди приїхав британський журналіст, який дуже цікавився історією могили Еліс Віндзор в Тур’їх Реметах. Наскільки вдалося з’ясувати, навряд чи похована в тому селі дівчинка може бути членом королівської династії, чи родичкою королеви. Віндзори стали Відзорами набагато пізніше, ніж померла ця дитина. А загалом мені було цікаво потрапити у Тур’ї Ремети і, як виявилося згодом, одне тягне за собою інше. Я туди приїхала за одним, а знайшла купу інших тем. Виявилося, що там був дуже хороший ливарний завод, де виготовляли дуже класні речі, в тому числі й скульптури Геркулеса і Гермеса, які зараз знаходяться в Ужгородському замку. А ще там був жеребчинець, де розводили коней різних цікавих порід. І мені показали фото, як на території жеребчинця на клумбі стояв наш Гермес. Він був іще з руками. Я зацікавилася, попросила від сільського голови ту фотографію і тепер для  «Втраченого Ужгорода» готую історію про те, як у нас з’явився Турїя–Реметинський Гермес  і де його руки. У нас насправді дуже цікаві села і так як я роблю «Втрачений Ужгород», мрію, щоб  у кожному селі і в кожному місті був такий дослідник, який би вивчав історію нашого краю та життя відомих і маловідомих людей. Сподіваюся, що мій приклад когось надихне.

У вас є цікавий матеріал про пам’ятник Фенцику, який зберігся донині. А які пам’ятники втратив Ужгород?

Дуже багато. Можна окремо писати і видавати книжку «Втрачені пам’ятники Ужгорода». Перерахувати їх насправді важко. Це – і пам’ятник Масарику на площі Петефі. Там у радянські часи був і пам’ятник Сталіну.  На площі Пушкіна був пам’ятник Мирославу Тиршу, засновнику спортивного товариства «Сокіл». Потім мали встановити пам’ятник Міклошу Берчені, але так і не встановили з невідомих причин. Біля жупанату був пам’ятник Добрянському, який за переказами, угорські націоналісти скинули в Уж. У часи Другої світової війни на вулиці Другетів був пам’ятник угорським гонведам (військовим). Взагалі вважається, що найпершим пам’ятником Ужгорода була скульптура Яна Непомуцького. Її було встановлено біля ресторану «Берчені» («Червона ружа») з боку Малого Ужа. Тоді він протікав по вулиці Фединця, і там на березі стояла скульптура у невеликій капличці, біля якої постійно зупинялися люди. Потім встановили погруддя Дойко Габору  біля гімназії. Але чому я написала, що пам’ятник Фенцику – найстаріший? Справа в тому, що під час вибухових робіт пам’ятник Яну Непомуцькому мало не сповз у води Малого Ужа, а потім його перенесли на Кальварію, де розламали, а пам’ятник Дойко Габору  в радянські часи знесли, поставили десь під огорожу і він там лежав, засипаний землею , потім знайшли, відкопали і перенесли в підвал музею, де він довго пролежав. Тому вважаю Фенцика найстарішим із пам’ятників, бо він як стояв на одному місці, так і стоїть донині. Дуже дивно, що його, священика, радянська влада не зняла. Можливо через те, що він був діячем москвофільського напрямку.

Ви писали про ужгородських ромів, їхні мови проживання, табори. Розкажіть коротко про це і як гадаєте, чи багато змінилося в їхньому стилі життя з того часу?  Процитую уривок тексту з «Втраченого Ужгорода»: «Голі хлопці і дівчата просто нападають на перехожих і довго біжать за ними, випрошуючи кілька гелерів». Зараз практично бачимо таку ж картину.

Життя ромів дуже детально я не досліджувала. Але ясно, що жили вони дуже бідно. Були в нас два табори: один на Шахті, інший – на Радванці. Недавно знайшла в архіві справу про заборону кочуючим циганам заїжджати в Ужгород. Це було в чехословацькі часи. Навіть ставили при в’їзді до Радванки табличку, написану на трьох мовах із текстом про цю заборону. Не знаю, з чим це було пов’язано. Можливо, влада намагалася контролювати чисельність ромів. А взагалі збереглося досить багато фотографій того періоду. Коли чехи приїжджали до нас, для них роми були дивиною. Тому вони багато фотографували і побут ромів, і як вони грають на інструментах. Табір на Радванці був дуже бідним. Там справді жили в дуже поганих умовах. На Шахті ситуація була кращою, там жили багатші роми, зокрема багато музикантів.  А в усіх наших корчмах і ресторанах у ті часи грали ромські ансамблі, які вважалися дуже популярними. Були навіть такі «прімаші», яких запрошували спеціально. Кажуть, що в ті часи в деяких ромських музикантів навіть була прислуга вдома, що вони мали можливість дорого одягатися, жити гідно. Але таких було небагато. Тож відкриття 90 років тому школи, про яку я писала, було важливою подією для Чехословаччини, бо вона була першою школою для ромів і про неї тоді дуже багато писали. Я вирішила зібрати інформацію докупи і зробити окрему статтю. Мене тоді дуже вразило, як у них починався день. У школі був один вчитель. Він заводив усіх учнів передусім в умивальню, там їх мив, підстригав їм нігті, якщо потрібно було, й волосся, щоб вони охайні з чистими руками заходили у класи. Тобто гігієна була на дуже низькому рівні.

Ви писали про податок на розваги в Ужгороді. Що то був за податок?

У ті часи люди були дуже незадоволені через цей податок. Я не можу точно сказати, коли саме його запровадили, але суть зводилася до того, що в чехословацькі часи міська казна мала за щось існувати, бо набрали багато кредитів, активно велося будівництво, робили каналізацію, і гроші потрібно було якось повертати. Тож впровадили багато різних податків. Одним із них і був податок на розваги. Якщо людина приходила в ресторан, могла собі замовити доміно, шахи, карти, аби з кимось пограти за столом. Це вважалося розвагою, за яку окремо потрібно було заплатити. Розвагою вважалися також танці в ресторані, більярд. Рестораторів перевіряли спеціальні люди, які приходили в ці заклади і вираховували, хто платив за розваги, а хто – ні. Якщо когось ловили, власники платили дуже великий штраф. Але все одно люди умудрялися хитрувати, бо у маленькому місті всі один одного знали, багато хто був або другом, або постійним клієнтом господаря,  йому їх не хотілося втрачати, ображати, тому доводилося якось викручуватися, обходити закон.

У матеріалі про втрачені експонати Ужгорода є згадка про міський акваріум. Такого місто не має навіть зараз (за винятком кафе «Акваріум»). Розкажіть трохи про нього.

Інформацію про акваріум я знайшла у старій пресі. Там йшлося про відомого іхтіолога Вадима Владикова, який деякий час проживав на Підкарпатській Русі, збирав колекцію всіх родів риб, які тут водяться. Коли він закінчив у нас свою роботу, поїхав далі – у Францію, Канаду, США та інші країни. Тож виїжджаючи, не знав куди подіти свою величезну колекцію і подарував її земському музею. Колекцію назвали «Акваріум», але риби були не живими, а законсервованими у спеціальному розчині. Фактично живих риб у акваріумі було небагато. Під цей «Акваріум» виділили праве крило жупанату, колекція займала другий поверх. Туди приходили на екскурсії як школярі, так і дорослі. У газетах навіть було таке зауваження, що людям дуже важко порозуміти, що то за риби, бо всі вони були підписані Владиковим на латині, тож «Акваріуму» варто б подбати, аби підписали місцеві назви риб, щоб усім було зрозуміло, що то риби.

У вас є матеріали про ужгородських безхатченків, які згоріли біля вокзалу, про першого в місті жебрака. Що можете ще сказати про найбідніших мешканців міста минулих часів?

Відомо, що жебраки в нас були. Я навіть замовила в архіві справу, яка називається «Правила прошения милостыни». Видно, були навіть окремі правила, де можна було сидіти, як просити милостиню. Думаю, це буде один із наступних матеріалів. Знаю також, що для бідних людей, які не мали де жити, у нас у місті була богадільня. Я ще не досліджувала, де вона розташовувалась, але в документах міської управи в архіві знаходила заяви на те, щоб людину туди взяли. Наприклад, одна жінка писала, що їй 70 років, живе в будинку, дітей у неї немає, грошей на їжу – також, тому просить помістити її в богадільню. Не знаю, якими були умови, чи мусила людина свій будинок за це подарувати владі, чи були якісь інші вимоги. Я ще це не дуже вивчала, але хочу з’ясувати.  У всякому разі відомо, що про найбільш бідне населення влада піклувалася.

Будинок «Посвіти» на Петефі, який там мали побудувати, викликав протести з боку містян. Виходить, тоді теж були війни за територію, хоча в Ужгороді було багато вільного місця. Про які ще подібні конфлікти вам відомо?

Тут мова йшла про інший конфлікт. Люди протестували проти перенесення базару, який був місцем заробітку для сотень продавців. Вони турбувалися не стільки за територію, як за свій добробут. А протестів проти того, аби якусь землю виділили під забудову, тоді не виникало. Люди були малоосвічені і довіряли владі, думали, що якщо щось робиться, то архітектори точно знають, що саме роблять. Обговорень про те, що будівля красива чи не красива, як зараз, пасує місту чи ні, не виникало. Але, скажімо, відомий краєзнавець Петро Сова, який був міським радником, колись писав, що будівля лялькового театру дуже некрасива, не пасує Ужгороду і її треба знести. Хоча в загальному люди у плані забудови міста не були активними і такі питання їх не цікавили.

Ваше улюблене місце в Ужгороді? Де б ви порадили неодмінно побувати туристам?

Чомусь я дуже люблю альпінарій, підйом до жупанату, вулицю Ольбрахта, ботанічний сад, Замкові сходи, вони для мене дуже цікаві і ще не вивчені мною. Загалом мені дуже подобається Ужгород осінній, коли він різнокольоровий, коли плющ червоний, коли дерева ще і зелені, і вже жовті. Тоді в нас така краса!

Поділіться своїм секретом успіху.

Свій проект я надзвичайним успіхом не вважаю. Це може робити будь-який журналіст. Скажу так, секрет успіху проекту «Втрачений Ужгород» – це успіх теми. Її просто справді ніхто не порушував, над цим ніхто не працював. Це те, що не вивчене і те, що можна подати привабливо. Історики можуть це робити з наукової точки зору, але сухо. Я ж зрозуміла, що про минуле можна розповідати цікаво, щоб це читали люди, а вони, у свою чергу, побачили, що на своє місто можна подивитися з іншого ракурсу і їм стало цікаво. Також дуже важливі фотографії. Оскільки читачу важко сприймати великі тексти, така вже зараз тенденція, матеріал потрібно підкріплювати ілюстраціями. Без них проект не був би цікавим, бо фотографії – це те, на що першим люди звертають увагу. Свого часу історія Ужгорода і мене захопила через фотографії. Загалом історією свого міста я почала цікавитися ще з 2004 року, коли четвертокурсницею прийшла працювати в газету «Ужгород» і познайомилася з Олександром Волошиним – відомим колекціонером старовинних листівок. Коли ми з ним робили матеріал, він показав мені фотографії, на яких я побачила Ужгород зовсім іншим, дуже красивим, дуже незвичним. І мене ця тема зачепила. Тому зараз я теж намагаюся дати багато зорового матеріалу читачам.

А що б ви порадили початкуючим журналістам?

Працювати в тій темі, в якій цікаво. Треба знайти свою нішу, те, що подобається передусім самій людині. Ну і… звісно… у всякій справі важлива практика.

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.