Як закарпатець познайомився із 18-річною дівчиною, якій було… 62 роки

Це трапилося тоді, коли я ще служив у армії.  На вихідні нас деколи відпускали прогулятися містом. Якось я познайомився з дуже гарною дівчиною. Було їй на вигляд років 18-20. Вона була дуже вже дивна. І це я помітив одразу ж. Наприклад, вона розказувала про події, які трапилися років 40-50 тому в країні. І пісні вона пригадувала того періоду. І вдягнута була в красиву блузку, але якусь старомодну, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».

  • Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!

Я, звичайно, почав з нею жартувати. Навіть пропонував вийти заміж. А дівчина раптом сказала, чи не хочу я довідатися, скільки їй років.

– Ну, та це таємна інформація, – промимрив я, хоч самому було дуже цікаво.

– Мені 62 роки, хлопчику, – мовила ефектна дама.

Я розумію, що жінки вміють управляти своїм віком, але щоб так! Жодної зморшки, а руки які – ніжні, витончені. Ні, такого просто бути не може.

– Напевно, це вона так жартує зі мною, – подумав я.

– Віриш? – дівчина ніби вгадувала мої думки. – Знаю, що не віриш мені. А хочеш – розкажу про майбутнє?

Я ошелешено кивнув. І вона сказала, що буду я жити в Виноградові, хоча сам я був із Міжгірського району. Що буду сидіти у в’язниці. Що матиму двох дітей від двох жінок і на жодній не одружуся.

Я не дуже вірив у всі ті розмови. Але раптом дівчина посерйознішала і сказала, що вона – дочка мого діда.

– У мене немає такої родички, – випалив я.

Але потім згадав, що батько якось розповідав історію діда. Той колись довго зустрічався з дівчиною, а згодом вона завагітніла. Але одружуватися він не хотів і побрався з матір’ю мого тата – у 46 років. А тим часом у тієї його першої невінчаної дружини народилася дочка Ніна. І я знав, що та Ніна загинула у катастрофі років 20 тому.

Як я здивувався, коли Ніна якраз і розповіла подробиці цієї аварії. Казала, що якраз була одягнута так само, як і тепер.

–  То я не розумію – ти жива чи мертва? – безстрашно запитав я. Я ще був тоді молодий і не дуже боявся смерті.

– А ми живемо всі разом. Просто ви не бачите нас. Бо ви створені із більш щільного матеріалу, ніж ми, – сказала дівчина. – Ми часто приходимо до вас. Знаємо про всі ваші думки.

І про все це Ніна розповідала так буденно – ніби йшлося про якийсь сорт кави, а не про смерть.

–  І що, всі померлі тут разом ііз нами? –  зухвало поцікавився я.

– Ні, не всі, – посміхнулася Ніна. – А тільки ті, які померли несподівано або ж душі їх ще чіпляються за все те, що вони зазнали в житті.

Мені треба було повертатися в частину, тож я поквапився заплатити за каву. А коли повернувся до столика, Ніни вже не було. Я вибіг на вулицю, але і там її не побачив. Тоді я почав кликати її, але все було даремно.

Після армії я повернуся додому. Все трапилося так, як казала Ніна. Я справді став жити у Виноградові. Потрапив у в’язницю через необережність – на дискотеці ледь не вбив хлопця. Ми посварилися – алкоголь розігріву кров і в хід пішли кулаки. Але, на щастя, той хлопець вижив і мене скоро випустили.

Я й справді мав двох дітей та двох жінок. Ні не одній не одружився. Дуже картав себе за це. Але якийсь внутрішній голос промовляв, що все це було обумовлено моєю долею заздалегідь.

Тільки на схилі літ я розшукав могилу Ніни. Із старого пам’ятника на мене дивилося усміхнене обличчя тієї, з якою я зустрічався у чужому місті, коли служив у армії.

Ольга СЕНИК, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net