Чому в Ужгороді від бронзового Термінатора бояться діти
Чому чиновники проштовхують застарілі радянські проекти
Страшні витвори «мистецтва» в пам’ять голодомору на Набережній Незалежності з символічною назвою «Свіча пам’яті» та жінка-матрьошка з піднятими догори руками і дитиною, схожою на робота, на Пагорбі Слави як частина Меморіалу загиблим на Сході воїнам, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Саме такі пам’ятники нещодавно з’явилися в Ужгороді за державні гроші… Вони є актуальні, ужгородці їх хотіли бачити у своєму місті, але не в такому вигляді, у якому їх зробили.
Чому в Ужгороді від бронзового Термінатора бояться діти
Насправді на ці два об’єкти було виділено колосальні кошти, які в обох випадках використано нераціонально. Як пам’ятник у меморіальному комплексі на Кальварії, так і «Свічу пам’яті» не можна назвати цікавинками, до яких підуть місцеві та туристи, щоб ними помилуватись чи просто пофотографуватися біля них.
Наприклад, тільки славнозвісний пам’ятник жертвам Голодомору коштував 2,3 мільйона гривень. При цьому одразу після встановлення бронзове чудовисько більшості наших земляків не сподобалось, його почали активно обговорювати як на вулицях, так і в соцмережах. Багато хто просив демонтувати монстра, змусити автора переробити його, адже монумент суттєво відрізняється від того, про який було заявлено у проєкті, з яким киянин і виграв конкурс, залишивши, як кажуть, за бортом більш креативних закарпатських авторів. Були й такі, хто просив перенести пам’ятник в інше місце. Мала бути ще й підсвітка в темну пору доби, а без неї в сутінках Ужгородський Термінатор, як його охрестили місцеві, стає ще страхітливішим, і ним навіть мами почали лякати дітей, мовляв, не будеш слухатись – це страхіття тебе зараз проковтне.
У результаті було складено аж дві петиції, у яких люди просили перенести монстра подалі від людських очей. Та незважаючи на це, як кажуть, віз і нині там. Шкода було і людям витрачати час та нерви на голосування, адже їхню думку до уваги так ніхто й не взяв.
При цьому варто згадати і про конкурси, які проводила Закарпатська ОДА на проекти пам’ятників. Щоразу чомусь прогресивні ідеї молодих авторів відкидалися, а гроші виділялися на страшні проєкти, просякнуті радянщиною. Не будемо називати прізвища членів комісії, яка відбирала проєкти, але якщо їх зіставити, усе стає на свої місця, можна впевнено простежити, як закарпатське кумівство-панібратство веде аж до Києва.
Але в даному випадку ніхто не звинувачує скульпторів, обидва автори – як киянин, що робив Свічу, так і ужгородець, що виступив автором проекту Меморіалу – є літніми людьми, які вчилися у радянську добу. Вони творять так, як їх навчили, вони не переформатували свідомість на те, чого вимагає сучасне життя. Утім перед тим, як виділяти державні гроші, щоразу проходить конкурсний відбір проєктів… під час якого щоразу виграють абсолютно нецікаві роботи. Невже не знайшлося жодної людини, яка б відкрила екс-очільнику Закарпаття очі на те, що зараз проходить декомунізація і все радянське викорінюється… тож для чого фінансувати встановлення пам’ятників на зразок совківських? Тим більше що ми живемо не в ХІХ, а у ХХІ сторіччі!
Повний текст читайте у свіжому номері газети «Неділя Закарпатські новини».
