Чоловік ішов рятувати курей і потонув. Страшну правду замовчали

[Total: 1    Average: 5/5]

З часу катастрофічної повені минув 21 рік

4-8 листопада 1998 року стали чорною датою в історії Закарпаття.

Катастрофічна повінь із руйнівними наслідками наробила багато лиха у нашому краї. Лише офіційно тоді загинуло  17 людей, було зруйновано 2695, пошкоджено 2877 та підтоплено майже 41 тисячу будинків. Вода знесла 12 та пошкодила 48 мостів, змила десятки кілометри доріг, понищила майна закарпатців на фантастичні суми.

Вода не спадала протягом кількох днів. Найбільше від стихії постраждали Мукачево, Хуст, Мукачівський, Хустський, Тячівський, Виноградівський, Іршавський, Берегівський райони.

  • Читай газету «ЯСНО»! Живи на ЯСНОму боці!
  • Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 76076

Нам сказали: : «Люди, ідіт гет!».

Із того часу минув 21 рік, але події пригадуються так яскраво, ніби це було вчора. Це був перший страшний паводок у житті багатьох закарпатців.

Тоді головою Закарпатської ОДА був Віктор Балога. Пригадую, як він їздив містами та селами області і казав: «Люди, ідіт гет!». Так і казав, закарпатською говіркою. Ми жили у Хусті. При чому в такому місці, де зливаються дві ріки – Ріка і Тиса. Наша вулиця мала опинитися в епіцентрі паводку. Так згодом і сталося.

Після слів Балоги у моєї мами почалася істерика. Вона плакала і кричала, що треба збирати речі й документи і йти до знайомих, родичів, у готель, на Замкову гору, хоч куди, де не може затопити. Хата у нас висока, двоповерхова, з фундаментом у ще один поверх. Батько будував її сам і твердо відповів: «Я залишаюся. Аж вода знесе будинок, най я теж помру разом із ним!» і не пішов. Стверджував, що якщо рівень буде таким, що затопить другий поверх, то все місто тоді буде під водою і все одно рятуватись тоді буде ніде.

Ми залишились. Дощ лив, як із відра. Ми щогодини ходили дивитись до водоканалу, як прибуває вода і як заливає поля та людські городи. В один момент вона потекла через дорогу… і в багатьох сусідів, які теж не спали, почалася паніка.

У будинку в епіцентрі повені залишилась без батьків 12-річна дитина. Хата впала

Під самим адмінбудинком Водоканалу стояла одинока хата. Її вода оточила першою. Вона стояла в ямі. У вікнах не виднілося світло і всі думали, що вся родина давно кудись пішла. Як пізніше з’ясувалося, господиня була на роботі, її чоловік – десь у від’їзді. А донька з подругою ховалися від стихії на горищі. Забігаючи наперед, скажу, що на наступний день, коли затопило в місті не одну вулицю і господиня мала повернутися з роботи, вона була в шоці, що добратися до доньки не може. Жінка забила на сполох, а мобільних телефонів тоді ще не було. Вона не знала, чи житва її дитина, чи ні. Дівчинці тоді було років 12. Згодом за нею поплили рятувальники аж на двох човнах. Та ще один човен із добровольцями – серед яких колишній військовий із вівчаркою. Дитину саме він із собакою і витягнув із водяної пастки. А на вечір наступного дня вода підмила стіни і будинок упав.

Наша нічна команда не спала майже до ранку. Ми будили і тих сусідів, хто спокійно ліг відпочивати. Але до одних із них не вдалося достукатись – надто міцно спали.

Мама й надалі панікувала, але батько вперто не хотів нікуди йти. Потім вода дійшла й до нашого будинку і залила двір. У підвалі затопило нові меблі, м’яку частину, за якими мама мало не плакала, бо згодом їх довелося викинути. Куплені вони були лише за місяць до повені. І коли у дворі вода була вже десь до пояса, а на цей час уже розвиднілось, у мами почалася знову істерика. У неї клаустрофобія і вона почала задихатися, повідкривала всі вікна, двері і наполягала, аби ми йшли геть, хотіла телефонувати за рятувальниками. Тоді стаціонарний телефон ще працював, але газу вже не було, бо вода залила котел, світла – також, бо підстанцію, яка знаходиться неподалік, підтопило і половина міста залишилося без електроенергії…  у будинку було досить холодно.

Спросоння сусід мало не знепритомнів: « Ще що? Повінь? У мене ж цигарок нема!»

На той час прокинувся сусід, якого вночі ми не могли розбудити.

«Йовшку! – кричала сусідка. – Ти бачиш! У дворі вода! Звідки вона взялася?»

Та родина переїхала до нас недавно і про повені нічого не знала, а вони бували в наших краях і раніше, просто не такі масштабні.

«Йовшку! – озвався і сусід до батька. – Ще що? Повінь? У мене ж цигарок нема!!! Я курити хочу!  Як я піду їх купити! У мене ломка починається!»

Тато знав, як то, бо сам був на той час заядлим курцем. Він взяв кілька цигарок і картоплину, поклав у целофановий пакет, вийшов на балкон і вкинув це все на сусідський балкон. На свій же подив, влучив!

Сусід щасливо затягнувся і порадив не переживати, мовляв, зараз вода спаде… буквально через кілька годин.

Але вода прибувала все більше і більше. Усього три сходи залишилися, аби вона не почала литися до нас у будинок. У багатьох сусідів на той час вона текла вже через вікна.

Мама хотіла телефонувати за рятувальниками, аби нас забрали, але телефон уже також не працював. І тут ми почули, що їде машина. Мама почала кричати:

«Сюди! Сюди! Рятуйте!»

Батько знову запевнив, що нікуди не поїде. Мені з одного боку хотілося залишитись, а з іншого – я мріяла пофотографувати, що коїться в інших куточках міста. Так що я не знала що робити.

У мене була вівчарка Джета і я сказала, що без неї нікуди не піду.

Під’їхала велика військова машина. Молоді хлопці нас покликали. Я сказала, що спочатку хай рятують собаку, а ми й самі можемо піти… хоч вода нам була вже майже попід руки.

Хлопці дуже боялися від вівчарки, але я переконувала, що вона дуже добра, добріша за мене, за життя і муху не образила, не те, що людину… і це було дійсно правдою. Тож один із них, метрів під 2 зросту взяв мою собаку на руки і поніс… потім повернувся за мною. Маму ж взяв на плечі невисокий чоловік років 60 і опустив у воду. Вона виявилася для нього заважкою. Намочилися тільки сідниці, але вона так раділа «визволенню» з водяної пастки, що їй все було байдуже.

На кілька днів ми оселилися у її брата… але в квартирі практично лише ночували, бо я бігала з одного кінця міста в інший фотографувати. Так минула ще одна доба.

Все місто говорило: «Чулисьте, екозівський міст упав!»

Ми почали переживати за батька, адже в нього майже не було що їсти, запасів ми не зробили. І тут малознайомий чоловік запропонував повезти харчі і йому, і всім, кому треба, на човні. Він безстрашно вирушив у полон стихії, аби передати незнайомим людям їжу. Ми були йому дуже вдячні.

У той же час група молодиків також на човнах у одну з тих страшних ночей лазила по будинках і грабувала їх. Від багатьох зникли і цінні речі, і документи… й ніколи не знайшлися.

Щодо жертв, то люди казали, що десь у районі стадіону чоловік ішов рятувати курей і потонув. Однак офіційно цю інформацію так ніхто й не підтвердив Казали, що взагалі потонуло 5-6 людей. Але тоді ще всі жили радянськими стереотипами і інформація приховувалася, особливо від журналістів.  А от що стосується будинків, то вони падали в нашій вулиці, як карточні… того разу вода знесла аж шість.

Утім найстрашніше було, коли впав міст через Ріку. Такого шуму я не чула більше ніколи. Це – ніби щось зірвалося і чувся довгий гучний страхітливий звук.

Все місто говорило: «Чулисьте, екозівський міст упав!»

Для мене це теж було чимось страшним. Я журилася, як тепер їздитиму до Ужгорода.

Утім згодом поставили патонний тимчасовий міст, а згодом і звели новий сучасний, який стоїть і зараз…. але це сталося далеко не одразу.

Нарешті вода таки спала і ми змогли повернутись додому. Що ми застали у підвалі – словами не описати. Але в інших таке коїлося прямо в будинках.

Прибирати той намул було і бридко, і неприємно, але довелося.  Він був липким, смердючим і напіврідким… від чого аж нудило.

Від одного з наших сусідів повінь понесла альтанку…  не зруйнувала, а прямо вирвала і понесла цілком. Він вирушив на її пошуки і знайшов десь у кілометрі від хати…. припертою до дерева. Потім взяв з собою кількох чоловіків, вантажівку і привіз додому та забетонував на тому ж місці. Від іншого сусіда повінь понесла вино. Це для нього було найбільше горе. Він також вирушив у пошуки… і також знайшов… Вино вилив, а бутлі поніс додому. Ще від одних повінь зірвала ворота. Також господарі їх знайшли у метрах 500 від будинку.

Однак далеко не всім усе вдалося відшукати. Найбільше речей ставали непридатними для використання.

У 2001 році на нас чекала ще одна повінь, але вона вже не була такою страшною, бо до неї ми були готовими… і не тільки ми, а всі закарпатці.

Тож не дай Бог, аби колись таке лихо в нашому краї повторилося. Бо такий шум води, таку її силу більше відчути не хотілося б ніколи.

Зверніть увагу! Із грудня газета «Неділя Закарпатські новини» змінює назву на «Ясно»!

Марина АЛДОН, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

* Copy This Password *

* Type Or Paste Password Here *