Жінка подарувала сина сусідці, бо хотіла пиячити з чоловіком
– Забирайся з моєї хати! – кричала моя сусідка Інна своєму чоловікові.
– У цьому будинку живе мій син, я не можу залишити його з такою матір’ю, як ти! І нікуди йти не збираюся! – відповів чоловік, пише популярна на Закарпатті газета «ПОРАДИ».
- Більше цікавих новин читайте у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купуйте газету у кіосках Закарпаття!
Весь вечір я слухала лайку своїх сусідів знизу. За кілька років я так і не змогла звикнути до цих криків. Колись-то вони були щасливою сімейною парою. Якийсь час Інна не могла завагітніти, вона була дуже засмучена, і постійно лікувалася.
Незабаром вона народила чудового сина, Антошку. І з тих пір подружжя немов підмінили. Вони почали випивати разом, і постійно скандалити. Антон був дуже замкнутим в собі, ні з ким не розмовляв, боявся людей.
Зрозумівши, що все одно не зможу заснути, я взяла свою собачку Айру і вирішила ще раз вигуляти її.
На вулиці був листопад. Накрапав дрібний дощ, було дуже холодно і сиро. Айра бігала біля дитячого майданчика. Потім вона підбігла до куща і почала голосно гавкати. В цей момент я почула дитячий крик.
Кинувшись туди, я побачила Антона. Він сидів під кущем і перелякано дивився на вівчарку. Айра одразу ж підбігла до дитини і ткнулась у нього мордочкою (так вона висловлювала – чомусь завжди – свою доброзичливість).
– Антошко, а ти що тут робиш? Ніч на дворі, хіба ти не бачиш, що й дощ починається!
Хлопчик, як завжди, насупився і мовчав. У мене серце стислося від його вигляду, від його сумного погляду, мені стало дуже шкода цю знедолену дитину.
– Давай руку, ходімо зі мною. Ти не можеш сидіти ось так, один на вулиці! – сказала я.
– Я не хочу йти додому, – тихо промовив хлопець.
Мені здавалося, що в його голосі звучали зараз уже навіть благальні нотки.
– Підемо до мене, посидимо у мене.
– А ваша собачка, вона така сувора, не покусає мене?
– Ні, що ти! Айра тільки з вигляду велика й грізна, а насправді, вона дуже добра і ще вона дуже любить дітей, – посміхнулася я і простягнула Антону руку.
– І мені можна погладити? – запитав хлопчик.
– Звичайно! Зараз ми з тобою вип’ємо гаряченького чаю з тістечками, а потім ви будете грати з нею.
Нарешті Антон мені й справді повірив, він виліз з-під кущів і дав мені руку. Після чаювання Антошка пішов грати з собакою, а я вирішила поговорити з його матір’ю.
– Привіт, Таню. Тобі чого не спиться? – запитала мене заспана сусідка.
Вона була сердита на мене, що я завітала до них так пізно і навіть не збиралася цього приховувати.
– Інно, та як ти зараз тут можеш спокійно спати, коли твоєї дитини немає вдома? Чи тобі взагалі наплювати на цю нещасну дитину? – здивувалася я тому, що розбудила сусідку. І що вона не в курсі, що коїться в хаті.
– Як це, немає вдома? А де він? – розгубилася жінка і побігла до сина в кімнату. Тепер сердиті нотки змінилися тривогою.
– Ігор! Тобі лише б спати! Сина вдома немає, а ти навіть не знаєш! – гукнула Інна на чоловіка.
– Це він через тебе пішов кудись! Нормальна людина не може слухати постійно твої крики! — кричав Ігор.
Сусіди, вже зовсім не соромлячись і не звертаючи на мене уваги, знову почали скандалити, доводячи один одному, хто з них – поганий батько.
– Товариші! Я не заважаю вам?! – я намагалася перекричати подружжя. – Антон у мене!
Нарешті Інна замовкла і звернула на мене увагу. Від жінки неприємно тхнуло перегаром, я хотіла швидше піти з цього будинку.
– Що мій син робить у тебе? – крикнула сусідка. І знову стала в позу звинувачувача.
– Інно, ви весь вечір скандалили, дитині не можна перебувати в такій обстановці! Тобі не шкода власного сина?
– Знаєш що? Свого роди, а потім вказуй мені! Я мати, і знаю, як виховувати дітей!
– Антон, у мене грається з Айрою, нехай він залишиться сьогодні у мене, поки ви з’ясуєте стосунки. Або я буду змушена викликати дільничного, – налякала я Інну.
– Добре, нехай побуде в тебе, – промовила жінка і буквально виштовхала мене за двері.
Зайшовши додому, я побачила, що Антошка заснув – прямо на підлозі, бо був дуже втомлений цим усім, а біля нього, як сторожовий пес, сиділа Айра. Я перенесла хлопчика на диван і вкрила теплим пледом.
Так і почалася наша дружба з Антоном. Хлопчик після школи заходив додому, робив уроки, а потім йшов до мене. Він дуже прив’язався до собачки і постійно грав із нею. Айра теж полюбила хлопчика, і вже з нетерпінням чекала на нього.
Інна була зовсім і не проти того, що її син приходить додому лише переночувати. Мені здавалося, що у цієї жінки немає материнських почуттів, дуже вже вона суворо і байдуже ставилася до сина.
Минуло кілька років. Антон виріс, вже закінчував школу. Він і далі проводив у нас весь вільний час. Тепер він водив Айру гуляти на вулицю. Вони ходили в парк і кілька годин гуляли там.
Але час біжить так швидко, що іноді аж страшно від цього стає. Одного разу Антон, запросив мене на випускний.
– Тітко Тетяно, приходьте завтра! Буде дуже цікаво. Шкода, що Айру туди не пустять…
– Ну ти придумав! – засміялася я. – Айра на випускному!
– Так ви прийдете? Мені чекати на вас?
– Антоне, мені якось незручно. А якщо твоя мати прийде?
– Вона не прийде. Мама вже давно посварилась із вчителькою, тож у школу не ходить. Так їй взагалі все одно… А я скажу, що ви моя тітка! – посміхнувся хлопчак.
– Добре, тоді я обов’язково прийду! – відповіла я.
Незабаром Антона забрали в армію.
– Антоне, ти пиши нам з Айрою, ми будемо нудьгувати, — я навіть у цю мить розплакалася. Сама від себе не чекала такого.
– Звичайно, буду писати хоч кожен день!
Антон підійшов до Айри і погладив її.
– Ти не нудьгуй і слухай господиню! Я через пару років приїду! – сказав Антон Айрі і поцілував її в ніс.
Після від’їзду хлопця в моєму домі стало вже зовсім порожньо. За ці роки я дуже прив’язалася до сусідського хлопчика, тому зараз не знаходила собі місця. Айра теж сумувала за своїм другом, кілька днів після його від’їзду вона навіть відмовлялася від їжі.
Ми постійно листувалися з Антоном, а в кінці служби хлопець написав мені, що одружується і залишається жити в тому місті. Я трохи засмутилася, що більше не побачу Антона, але зрозуміла, що для нього краще залишитися там. Інна ж за цей час, коли його вдома не було, зовсім спилася і деградувала.
Минуло ще п’ять років. Я сиділа біля вікна і нудьгувала. Айри моєї вже не було, мені не з ким було ходити гуляти, тому я днями сиділа вдома, займаючись роботою і намагаючись якось відволіктися від сумних думок.
Несподівано пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Антон з миловидною дівчиною.
– Тітко Тетяно, знайомтесь – це моя дружина Аліна! – хлопець поцілував мене і обійняв.
– Антоне! Радість яка! Ти чому не попередив мене?
– Хотів зробити вам сюрприз! А де ж наша Айра? Чому вона не зустрічає свого друга? – посміхнувся хлопець, але раптом посмішка зникла з його обличчя. Він подивився на мене.
– Нема більше нашого друга…- заплакала я.
У Антона на очі навернулися сльози, але він швидко взяв себе в руки.
– Заспокойтеся. Тут вже нічого не поробиш…
– Що ж я тримаю вас біля порога, проходьте, дітки, в будинок.
Антон розповів мені, що батько Аліни хоче подарувати молодій парі будинок, тому вони приїхали сюди, щоб визначитися з місцем проживання і придивитись собі житло.
– У тому місті, де ми живемо, нерухомість дуже дорого коштує. Ми з Аліною вирішили переїхати сюди. У нас можна купити хороший приватний будинок за невеликі гроші, — пояснив мені все Антон.
– Ну і правильно. У нас тихе містечко, та й повітря тут чисте, – схвалила я, радіючи, що Антон буде поруч.
Наступного дня Антон з Аліною пішли дивитися варіанти житла, а повернулися ввечері не самі – з цуценям німецької вівчарки.
– Тітонько, ми не хочемо, щоб ви відчували себе самотньою, тому привели вам одного бешкетника! – сказала Аліна.
– Як його звуть? – посміхнулася я.
– Це дівчинка, її звуть Айра! – промовив Антон.
Я заплакала і обійняла цуценя.
– Спасибі, я все не наважувалася купити собі собаку…
– Поки ви поживете тут, а коли ми купимо будинок, заберемо вас з Айрою до нас. Вам обом буде краще на свіжому повітрі! – посміхнувся хлопець. – Тим більше, що у нас скоро буде поповнення, ви ж не відмовитесь допомагати Аліні з дитиною? – хитро примружився Антон.
– Не відмовлюся звичайно ж! – навіть засміялася я з дитячих хитрощів Антона. – Спасибі вам, рідні, ви буквально повернули мене до життя!
– Не треба нам дякувати, адже ви свого часу зробили для Антона те ж саме. Він дуже любить вас і вважає своєю сім’єю! – сказала Аліна.
– Так, мамо. Ви замінили мені рідну матір, дали мені любов і турботу, якої я ніколи не бачив від матері. Тепер я не можу залишити вас одну, – промовив Антон і обійняв мене.
Аліна КІШ, газета «ПОРАДИ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
