Побачив, як гинуть люди, коли йдуть на хліб, а діти плачуть, бо голодні

[Total: 0    Average: 0/5]

Із війни повернувся місяць тому, бо поранили. Якби не куфайка, відірвало б руку

  •  Живі історії, більше ексклюзивних новин читай тільки у газеті «Неділя Закарпатські новини». Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653

Живу в гірському віддаленому селі. Але не думайте, що воно дуже красиве. Ліс тут вирубали. У горах завжди мряка. Із землі стирчать якісь колючки дерев, автобус сюди не їде. Доводиться добиратися пішки. Хатки старі, в багатьох тин завалюється. Така нудьга, що не можна собі уявити, пише газета «Ясно».

Городів у людей нема. Бо тут холодно і навіть картопля родить слабко. Мені завжди хотілося звідти вирватися. Ну, що тут за картини? Корови пасуться, сусід-алкоголік іде селом, співаючи. Якась курка вилетить із-за тину. Хіба це життя? Це сіра, безперевна нудьга, від якої хочеться вити.

Ну ось, я звідти вирвався. На війну. У самий її центр. Це було пекло. Я побачив велике місто, в якому справді є, куди піти. Є, що побачити. Але яким воно зараз було зруйнованим.

Я побачив, як гинуть люди – просто на вулиці, коли пішли по хліб. Як говорить хлопець з дівчиною, жартує, а за хвилину їх вже немає. Як у багатоповерхівці за мить робиться тріщина – завбільшки з людину. І крізь ту тріщину видно, як акуратно застелені ліжка, видно тумбочку і телевізор.

Я бачив, як плачуть діти, бо їм холодно або тому, що вони голодні. Як люди при бомбардуванні мусять бігти у гидкий, вонючий підвал. І не знати скільки там сидіти, поки вщухне стрілянина.

Я набачився стільки жахів, що вже не знав, де сон, а де моє справжнє життя. Все, що я побачив вдень, продовжувалося мені снитися в коротких, тривожних снах. Мені здавалося, що ще трохи – і я збожеволію.

І тут мене поранило. Коли б не моя куфайка, привезена з дому, мені б просто відірвало руку. Права рука звисала і мене обпалило болем. Потім мене кудись везли, я потрапив на лікарняне ліжко. Хоча, напевно, в цей час був без свідомості, бо цього шляху не пам’ятаю.

Була дуже складна операція. Мене виходили лікарі та медсестри. А потім я все ж повернувся додому. Воювати я вже більше не міг. Бо, вибачте, який то боєць, в якого зовсім не працює права рука?

Я йшов своїм селом. І мої очі застилали сльози. Таким все рідним мені тут здавалося. І кури, які ходили подвір’ям. І туман, в якому потонули наші бідненькі хатки. І завалені тини. І якісь випадкової голоси односельців, які луною розносилися довкола. І навіть дощ, який почав накрапати.

Тут нічого не змінилося. Мені назустріч знову йшов наш сільський волоцюга – дядько Степан. Він знову напився до напівпритомності. Бо ж за роботу з ним розраховувалися горілкою. Тут люди взагалі рідко бачать гроші.

Дядько Степан, коли мене побачив, одразу протверезішав. Він обійняв мене, як сина. Хоча насправді ніякого сина він не мав. Він порився в кишені свого благенького пальто і витяг звідти пом’яту двадцятку. Хотів мені подарувати. Видно, хтось йому й такі грошенята дав за роботу.

  • Не треба, дядьку! – зрадів йому я і знову поклав йому в руки папірець. І ми удвох пішли додому. Вдома мене чекали мама з татом. І сестричка, якій було всього десять років, повисла мені на шиї. Мама поставила мені і дядьку Петру вечерю – картоплю із салом і горщик молока.

Я не знаю, що я буду далі робити. Та й взагалі, мої можливості стали ще більш обмеженими. Але знаю одно – я зроблю все, щоб стати щасливим. І зробити щасливими всіх, хто навколо мене.

Ми з дядьком Степаном навіть наскладали «бізнес-плани». Я заборонив йому пити. Казав, ще раз нап’ється – ми більше не друзі. Поки що він мене слухається. Коли його частують, його очі горять, щоб випити всю пляшку. Але після третьої чарки він дякує господарям і мужньо йде геть.

Ех, нам би ще талану та сили! Не може бути, щоб наші вміння, та ніде не згодилися. Ми мусимо якось вижити.

Іван КУРТА, газета «Ясно», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.