Дід знайшов песика у коробці і забрав додому. А далі трапилось дещо, що назавжди змінило життя собаки

[Total: 0    Average: 0/5]

Зараз він сумним поглядом проводжає автомобілі і щось пригадує

Він лежить на сирому асфальті і спостерігає за всім, що відбувається довкола. Постійно під’їжджають якісь автомобілі – малі, великі; білі, сірі, сині, чорні, червоні…  біля них ходять люди. А потім вони їдуть далі. Він сумним поглядом проводжає кожну машину і щось пригадує, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

  • Більше актуальних новин читай у газеті «Неділя Закарпатські новини»! Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 09653

Річі, скрутившись у клубочок, прила­што­вується біля холодильника. Там він гріється… хоча це звучить і дивно. Але в холод від нього йде тепло.

Собака охороняє одну з заправок біля Ужгорода. Його доля відома мало кому. Знають лише, що пес прийшов до них із вулиці, де раніше вештався, що хтось колись його стерилізував, бо на вухові у нього жовта кліпса. А потім він прибився до заправки, де його пошкодували, почали годувати, тому він залишився.

Але нам поталанило зустрі­тися з чоловіком, який знає про нього більше.

Колись Річі мав господаря, жив в Ужгороді. Хоч дід Юрій і не був багатим, але свого чотирилапого друга ні в чому ніколи не обділяв. Міг сам не їсти щось, аби лише пес був ситим. Він із ним ходив усюди – навіть за продуктами в магазин. Тоді його звали Тузиком. Старий придумав для нього просте ім’я, яке міг легко запам’ятати.  Його син жив з дружиною у великому приватному будинку, а собака – із ним у квартирі.

Відколи померла дружина, Юрієві було дуже сумно одно­­му. Друзів він не мав, бо пиво та обговорення політики його не надто цікавили. Зрідка зустрічався з кимсь, але то було не часто. Тому він вирішив завести собі улюбленця. Спочатку хотів купити вівчарку. Навіть назбирав на неї грошей. Він читав, що ця порода є найрозумнішою, і хотів навчити свого улюбленця різних команд. Однак доля розпорядилася по-іншому.

Одного разу він повертався пізно увечері додому від знайомого, якого вирішив провідати, бо той хворів. За розмовою навіть не помітив, як стемніло, тож ішов у сутінках довго, бо погано не бачив. Раптом почув неподалік якийсь писк. Спочатку подумав, що то дитячий плач, тож зупинився і прислухався. Дивний звук повторився. Чоловік оглянувся. Але нічого не побачив. Вирішив іти навпомацки шукати, звідки він луна, аж раптом спіткнувся об коробку. Зігнувся. Придивися. А там – цуценя. Таке миле, таке крихітне – коричневе з чорним.

Юрій дуже зрадів знахідці і одразу ж забрав малюка додому. У ньому було багато бліх, тож скільки не відмивав його – вивести не вдавалося. Вирішив, що наступного дня купить якийсь засіб, а поки що цуценя потрібно нагодувати. Він налив йому в мисочку молока, і малюк одразу його випив. Потім дав шматок сирого м’яса. Цуценя за секунду його проковтнуло. Очевидно, було дуже голодним.

«Хто ж тебе викинув?» – говорив до свого нового друга Юрій і гладив голову собаці. – У тебе, напевно, і брати, і сестри є. Де ж вони тепер? Піду вранці їх шукати. Десь прилаштуємо. Не дамо нікому пропасти, якщо вже безсердечні люди вас так просто взяли й викинули», – говорив він до маленького милого створіння.

Але знайти інших цуценят йому не вдалося. Напевно, десь порозповзалися. Або хтось так само їх забрав.

А Тузик щасливо зажив у Юрія. Спав він із ним на ліжку, щодня гуляв набережними, їв щоразу тоді ж, коли й господар.

Життя у собаки стало зовсім не собачим. Юрій дуже любив свого хвостатого друга і навіть із квартири без нього не виходив. А той, у свою чергу, віддячував відданістю і ніколи не відходив від ґазди ні на крок. Коли треба було, міг довго чекати його біля пошти чи біля крамниці. Так тривало два роки. А потім Юрій застудився, захворів і помер. Іван, син Юрія, з собакою не церемонився. Затягнув Тузика до машини, відвіз за місто, залишив і поїхав. Собі забирати безпородного пса він не хотів, у нього були дві московські сторожові.

От саме цей епізод, напевно, й пригадував Річі, який охороняв заправку. Його доля складалася так, що хоч щоразу опинявся на вулиці, завжди знаходились рятівники… як і цього разу. Але перед тим він намагався знайти дорогу додому… навіть приходив до будинку, де жив із Юрієм, але новий господар, якому Іван продав квартиру батька, прогнав собаку. Він навіть гадки не мав, що тут колись був його дім.

Так тинявся вулицями пес кілька місяців. Їв те, що знаходив на смітнику, або чим час від часу пригощали випадкові перехожі… аж поки за якоюсь болонкою, що втекла з дому, не побіг за місто. Болонку швидко відшукали господарі, бо коли вона зникла, вони забили у всі дзвони, а Річі так і залишився у новому місці.

Зараз він хоч і не має даху над головою, але харчами його пригощають регулярно. Звичайно, йому не так добре, як було з Юрієм, але принаймні краще, ніж було у місті. У його очах можна прочитати, що він вірить у те, що колись неодмінно знайдеться добра людина, яка забере його собі, а він за це щедро віддячить своєю щирою відданістю.

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, газета «Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.