Не реви вже, не видиш – анде на тя яму копають

[Total: 0   Average: 0/5]

Стару Пульканю і мене не били, але інших так били, що після кожного удару на ногах не стояли

Виповнилося 75 років від закінчення боїв Другої світової на Закарпатті. З цієї нагоди ми звернулися до старожила з села Ярок 89-річного Юрія Юрійовича Макаровича, що пережив тоді за якихось п’ять днів просто неймовірні пригоди, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

  • Читай газету «ЯСНО»! Живи на ЯСНОму боці! Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс: 76076

– Вам тоді було чотир­надцять, чим запам’­яталися ті дні?

– У понеділок 23 жовтня мадярські війська відступали з Ужоцького перевалу, і на світанку в Ярок прийшли п’ятдесят солдатів і три офіцери. Я погнав пасти худобу, але опівдні у селі почалася стрілянина між партизанами і солдатами. Я лишив худобу на інших дітей, а сам пішов дізнатися, в чому справа. На підході до села побачив, що багато селян тікають до лісу, несуть, що встигли прихопити з собою. Але бачу, що тікають і солдати, причому без зброї. Побачив мене мадярський солдат, підняв свій карабін, я упав у рівчак. Так мене схопили. Крім мене взяли Фленька, що орав землю і під час стрілянини сховався у терня. Ще були Іван Роля (Матій), син Міша Матіїв, стара Пульканя, що тікали до лісу на возі. Далі – наш сусід Сірко. Стару Пульканю і мене не били, але інших так били, що після кожного удару на ногах не стояли. Нас загнали у спорожніле село.

– А що сталося?

– Та вранці хтось повідомив партизанам у сусідньому лісі, що в село прийшли мадярські вояки і загнали свої вози у двір Андрія Нечестака. Солдати лишилися там, а офіцери дізналися, де магазин і корчма і пішли туди, мабуть, обідати. Партизани прийшли, виставили пост нижче села, оточили розташування солдатів, так що ті і не знали, що їх оточено. Група з кількох чоловік зайшла у корчму і роззброїла офіцерів, висунула їм ультиматум: ваші солдати оточені, хай за вашим наказом без супротиву складуть зброю, виберіть від себе одного, він піде з нашим чоловіком і буде виконувати те, що наш скаже, а двоє залишаться тут заручниками. Солдати усі погодилися скласти зброю. Від Нечестака перевезли усе до Яночка, там партизани усе впакували для відправки у ліс. Але тим часом до села прискакали на конях ще три офіцери. Біля церкви на мості стояв священик Кешела. Офіцери привіталися і запитали, де стоять їхні солдати. Той їм показав, але не сказав, що там партизани. Молодшим за званням був молодший лейтенант (засловш), він поскакав, та ніхто із солдат його не зустрів, а зустрів його чоловік у цивільному, який заговорив по-мадярськи, що тому дуже полюбилося. Але співрозмовник показав пальцем на його пістолет і сказав: «Оцю штуку знімай і давай сюди!» Лейтенант схопився за кобуру та побачив, що у чоловіка з-під плаща виглядає дуло автомата ППШ, тоді глянув на солдатів, а ті йому теж закивали, мовляв, давай, давай, ми уже теж здали зброю! Далі його навіть не затримали, він скочив на коня і поскакав назад. Ті двоє, що лишилися з попом, спитали у нього: «Ну що там?» Він каже: «У мене пістолета уже нема, там партизани». Вони скочили на своїх коней і полетіли. Невдовзі постовий від партизан прибіг і каже: «Треба тікати, там до нас іде море армії». Військові, дізнавшись, що у селі партизани, розгорнули своє військо з обох боків села, а якщо бачили, що хтось тікав з села, то по кожному стріляли. На щастя, нікого не вбили, бо дуже далеко, а коли почалася стрілянина, то люди перестали виходити з села. Партизани утекли своєчасно.

– А ви ні… І що з вами було?

– Нас відправили в супроводі чотирьох автоматників через Оріховицю в Невицьке у штаб дивізії. В Оріховиці солдати оточили з двох боків Фленька і Сірка і кулаками били їх по голові. Ролю не били, бо коли нас з горба гнали в село, то Міша Матіїв, найстарший Ролів,  тримав на руках Палька, брата найменшого, якому ще не було півтора року.  А найбільший страх був у Невицькому. Нас завели в сільську хату, ніби в кухню, звідти двері відкриті у кімнату. Я побачив повну кімнату старших офіцерів, кожному на грудях сорочка наопашки, п’яні в дим, у кожного на поясі пістолет, на столі купа пляшок, повні, недопиті, під столом сила порожніх, на столі закуска, що вразило – диму стільки, що можна сокиру вішати. Вони з нами не говорили, запитали тільки, скільки чоловік в охороні і ще додали трьох. Вартові над нами стояли по одній годині. Хтось ввечері прийшов у шкіряній безрукавці з пістолетом убити хоч одного партизана. Він водив пістолетом мені по голові, але вартовий взяв його за руку і сказав, що за людей відповідаємо ми, а не ти. Того вивели геть. У кутку тієї кухні ми пересиділи ніч. 24 жовтня ми теж пересиділи без загрози для нас, та коли мадяри вимовляли слово «партизани»,  то Фленько, який з ними говорив по-мадярськи, щоразу повторював: «Іштен тудйо кі партизанн». Роля (Пульканя) теж говорила з ними постійно по-їхньому. У середу двадцять п’ятого день пересиділи, ввечері Палько Матіїв дуже плакав, може через те, що бідна хазяйка варила картопляний суп, заправлений оцтом, і нагодувала малого юшкою з супу. Молока у тій сім’ї не було, тож йому заболів шлунок. Врешті-решт малий заснув. На дворі висів дощ. Один вартовий стояв над нами, решта ввечері занесла набиті чимось мішки, на них і поснули тут же в кімнаті з автоматами у руках. Десь о третій ночі в хаті вчинився шум, біготня, крик. Нас підняли і з таким злим криком вигнали надвір. Ми не зрозуміли, що за біда. Та коли на дворі нас построїли, ми побачили – немає Сірка. Знову накинулися: «Так ви не партизани? То чого він утік?» Сірко утік, а ми зрозуміли, як він нас підставив. Ми думали, що нас виведуть за село та розстріляють. На дворі тієї хати проти вхідних дверей стояла велика машина, нам показали, що з протилежного боку біля задніх дверей Сірко залишив свої цураві топанки і утік босим.

– І поки ви всі не розбіглися…

– Нас чотири автоматники із Невицького погнали у бік Ужгорода. Пульканя дуже плакала, а Матій ніс на руках Палька. Ми вийшли з Левицького і зліва від дороги побачили убитого чорного коня. Фленько каже Пулькані: «Не реви, скоро лежатимеш, як той чорний», але вона ще більше почала плакати. Ми продовжили іти, і я побачив, що з лівого боку дороги чотири солдати копають яму. Ситуація була така, що я подумав, що то може бути для нас. Старий Фленько теж побачив і каже: «Не реви вже, не видиш – анде на тя яму копають». Мадяр-старшина наказав стати. Ми зупинилися, я обернувся – Пулькані нема, вона вже в ямі, у шанці. Треба було її витягти, тож ми з Фленьком довго тягли, поки її витягли. На щастя, з Ужгорода до Невицького їхав на возі чоловік. Старшина зупинив його, наказав розвернути воза, везти Пульканю. Чоловік каже: «Я не можу, спішу додому, чуєш, там уже стріляють?» Старшина йому: «Слухай, ти хочеш, щоб коні розвернулися уже без тебе?» Чоловік розвернув воза. Ми погрузили закручену у гуню Пульканю. Ми сіли на віз, з нами сів лише один солдат. Ми тих, що копали яму, проїхали – значить, яма не нам. Проти Оріховицького мосту солдат зупинив, ми злізли, стягли Пульканю. З нами лишили одного автоматника, а інші повернулися до Невицького. Біля мосту лежав паровоз і три вагони (робота партизанів). Вартовий нам сказав, що о десятій з Ярку мають привести ще одну групу арештованих. Прийшла десята – нікого, дванадцята – нікого. Фленько каже тому мадяру: «Ми селяни, ми не винні, маю тут п’ятсот пенгов, дам тобі, ти іди, а ми собі підемо». Домовилися: якщо ще за годину ніхто не прийде, нас відпустять. Та сталося не так. З’явився на коні сазодош (капітан). Солдат спитав, що робити. Той відповів, що невдовзі буде ваша машина, доставить в Ужгород. Як сонце вже сідало, під’їхала крита машина, забита снарядами, за машиною була причеплена гармата. З-під брезенту вилізли чотири солдати (розрахунок гармати), сіли на лафет гармати, а нас – під брезент, на снаряди.

– Чи доїхали до Ужгорода?

– Привезли нас на вулицю Калініна (Довженка) у триповерхову будівлю. На вході нас зустрів годнодь ур (лейтенант), спитав, чи маємо воші. Фленько сказав, що не можемо знати, бо з понеділка  не роздягалися. Він провів нас на третій поверх у порожню кімнату. То була, мабуть, воєнна комендатура. Спитав, коли нам давали їсти. Сказали, що ще в понеділок удома їли. Відповів: «Якщо на кухні щось є, вам принесуть». Довго чекати не довелося. Солдат приніс солдатську порцію квасолі і дві ложки, хороший кусень хліба і у відрові доста багато кави солодкої. Квасолю ми з’їли, каву випили, а хліба ніхто не торкнувся. Всі посідали на підлогу та й задрімали. Я дуже довго не сідав дрімати, а стояв коло вікна, дивився на вулицю. По вулиці не проходила жодна машина. Унизу майже був вхід у будинок, бо там стояв озброєний солдат. По півночі почався рев сирен. Почувся тупіт по коридору, всі тікали кудись у підвал. Я подумав, що, може, і нам треба кудись тікати, попробував двері, та вони були закриті на замок. Літаки прилетіли, постріляли з кулеметів і полетіли геть ще вночі. Я присів в кутку і заснув…

Повний текст читайте тільки в газеті «Неділя Закарпатські новини».

Сергій ФЕДАКА, газета Неділя Закарпатські новини», ексклюзивно для zakarpatpost.net

Comments are closed.