У їхню любов не вірив ніхто: ні рідні, ні друзі, а перехожі на вулиці насміхались

Вона була повна і кульгава, а чоловік любив її до нестями. Чому так?

У щирість їхнього кохання не вірив ніхто. Усі казали, що вона його причарувала, що пішла до ворожки і напоїла його якимсь зіллям, пише газета «ЯСНО».

• Серденько, читай газету ЯСНО»! 

Вони були незвичною парою для людей.

Руслана – низенька, повне­нька, ще й трохи кульгала від народження на праву ногу, обличчя у веснянках, руде волосся. Дехто взагалі вважав її відьмою.

Олексій – високий, стрункій синьоокий блондин, надзвичайно добрий і культурний, завжди модно одягався, мав гарні манери.

Руслана ж була простуватою, навіть дещо грубою. Вони були абсолютними протилежностями. Однак хлопець мав досить запальний норов, а дівчина була дуже спокійною, врівноваженою і мудрою.

Але найбільше в цій історії людей дивувало те, що одружилися вони тоді, коли Олексій щойно закінчив школу, а Руслана вже мала на руках диплом економіста і працювала в банку.

Вони познайомилися в маршрутці, разом їхали до Ужгорода у справах. Він віз документи для вступу в університет, а вона – у відрядження по роботі. Сиділи поруч і розговорилися. Хлопець був із сусіднього села. На подив для обох їм подобалася одна й та ж музика, одні й ті ж фільми, одні й ті ж книги. Між ними справді було багато спільного, незважаючи на семирічну різницю у віці. Вони закохалися одне в одного з першого дня, почали зустрічатись. Через три тижні Олексій запропонував одружитись. Руслана пого­­дилась. До університету хлопець не вступив, тож влаштувався барменом у райцентрі. Там же працювала й Руслана. Коли вони заявили, що хочуть поєднати долі, це викликало спротив у обох родин. Але молоді люди були непохитними – розписалися, повінчалися. І не робили нія­­­кого весілля. Аби батьки не втручалися в їхнє життя, зняли квартиру в місті.

Утім навіть там на них пока­­зували пальцями перехожі, коли йшли, обнявшись або за руку. Руслану так діймали колеги на роботі, що їй довелося звільнитись, усі в один голос переконували її, що через рік-два молодий чоловік її неодмінно кине, знайде іншу, кращу, молодшу.

Так само говорили й нові знайомі Олексію. Сміялись над ним, для чого йому мала товстуха.  Молоде подружжя вирішило купити квартиру, але грошей у них не було, тому разом поїхали на заробітки до Італії. Там сім років важко працювали – вона доглядала за старенькими, а він – на заводі.

У чужій країні до них усі ставились добре, ніхто не звертав увагу на те, що Руслана старша, а на фоні чоловіка є зовсім непримітною.

Повернувшись на Закарпаття, знову розпочали життя з чистої сторінки – купили квартиру і відкрили невеличке кафе. Коли приїхали і до одних, і до інших батьків, сусіди знову почали насміхатись, навіть не приховували зверхнього став­­лення. Казали, що Руслана безплідна, що переспала до шлюбу із усім селом і через це не може завагітніти, бо в родини справді не було дітей, однак усе інше було лише вигадкою.

Але їм було байдуже. На чужині, де працювалося надзвичайно важко, вони звикли зовсім не звертати увагу на думку людей. Адже від того, що говорять оточуючі, їм не було насправді ні краще, ні гірше.

Бізнес потроху розвивався, а подружжя жило собі душа в душу.

І одного разу щаслива дружина заявила чоловікові, що в неї під серцем дитя. Не було меж радості Олексія. Він дійсно дуже хотів дитину. Руслана народила хлопчика. Назвали його Марком.

Із немовлям на руках жінка змушена була на певний час відійти від справ, тож кафе лягло повністю на плечі чоловіка. Що лише не говорили їй подруги у той період: і що багатого красеня неодмінно перехопить у неї якась юна дівка, і що вона з дитиною не зможе стежити за тим, як чоловік використовує кошти, що Олексій почне ходити до повій, і що у нього нібито вже давно є коханка.

Але Руслана свято вірила коханому і ні на мить не сумнівалась у його чесності і в його любові.

Минуло десять років. Руслана зайнялась собою: почала ходити до косметолога, вибрала правильне харчування з дієтологом, скинула зайву вагу, відвідувала тренажерний зал, змінила стиль одягу – і стала просто красунею. Єдиним її недоліком залишалося кульгання. Однак на це взагалі ніхто не зважав.

Утім і таку кардинальну зміну зовнішності люди сприйняли по-своєму. Одні казали, що якась дівчина закрутила роман з Олексієм тому Руслана намагається втримати біля себе чоловіка, аж зі шкіри лізе, аби йому сподобатись, інші ж стверджували, що вона завела коханця… навіть Олексієві про це заявляли. Однак він знав силу лихослів’я і нікому не вірив. Чоловік пишався дружиною і захоплювався тим, як вона змінилася. Він кохав її ще більше, ніж раніше, і почуття не стали слабшими навіть через роки. Руслана також обожнювала  Олексія і почувалася з ним найщасливішою жінкою на світі.

Минуло ще 15 років. Марк підріс і заявив, що хоче одру­жи­тися. На подив батьків, його дівчина також була старшою за нього на 5 років. Ні Руслана, ні Олексій проти шлюбу не заперечували. Вони обіцяли всіляко підтримувати молоду родину, допомогти стати на ноги, адже точно знали, що коханню не завада ні вік, ні зовнішність, ні засудження оточуючих.

Пройшло ще 5 років. Руслана та Олексій гуляли в парку, ніжно обнявшись… а попереду них на дитячому велосипеді їхала маленька онучка. Вони були неймовірно щасливими, бо поруч із ними було крихітне сонечко, бо їхню любов ніщо не змогло зламати, бо свої щирі почуття вони зуміли пронести через роки.

Оксана ПРИЙМАК, газета «ЯСНО», ексклюзивно для zakarpatpost.net