Як закарпатець залишився і без матері, і без будинку

Маленькому хлопчику довелося пройти через нечувані випробування

Чи знаєте ви, як складається життя у дітей, які виховувалися в дитбудинках? Чи уявляєте, як туди потрапляють при живих батьках? Чи усвідомлюєте, скільки всього потрібно пережити цим людям, коли вони стають дорослими?

• Рекламуйся у газеті «Закарпатські оголошення»! Тел. 050 222 50 50

Свою неймовірно сумну і сповнену трагедій історію розповів газеті «Закарпатські оголошення» закарпатець Євген Владимир. Йому довелося пережити неймовірні епізоди, які не зламали хлопця, а лише зробили сильнішим і зараз він є волонтером, допомагає нужденним, опікується хворими та сиротами.

Ось що він розповів.

Прощання з мамою не було довгим… Мене взяли і просто забрали

Минуло 11 років із того часу, коли я звернувся до прокуратури міста Ужгорода з маленьким клаптиком паперу, на якому ледве було видно адресу будинку, який так бездійно, з порушенням всіх конституційних прав, сімейного кодексу, честі і совісті було продано.

А в цілому ця історія тягнеться дуже давно. Ще маленьким я досить часто перебував на лікуванні в таборі «Малятко», що поблизу Ужгорода (скажу, приємно здивований, що за стільки років мене і досі там пам’ятають, як хлопчика котрий вчив інших розмовляти і писати). Тоді мені було майже 4 роки і там я знаходився до шести. Потім потрапив до Перечинського інтернату.

Я досі пам’ятаю цей день, 18 грудня 2000 року… Зелена «дев’ятка» і два дядьки, Кузьма і Мирон (останній був ріелтором і хотів від мами «віджати» квартиру одразу після того, як мене забрали до інтернату, але мама цього не зробила). На той момент ці особи діяли від Закарпатської ОДА, а точніше від Служби у справах дітей. Моє прощання з мамою не було довгим, оскільки взяли і просто забрали.

Мама, звісно, була найріднішою людиною, найкращою для мене, але життя її зламало. Воно її вивело на дорогу, з якої вона так і не змогла зійти, хоча й намагалася, а це – головне! Хай це було не найкращим чином, але я щасливий що помирала вона вже з посмішкою, оскільки під час навчання в інтернаті ми з нею все ж зустрілись і поговорили. Мамине вже пізнє каяття було занадто емоційним для мене. Повний текст читай у газеті «Закарпатські оголошення» згодом. Купи газету у кіоску або передплати на своїй пошті. Індекс 23375. zakarpatpost.net