Сповідь ідеального чоловіка
Жінки часто хочуть зробити чоловіків такими, як їм зручно, при цьому не думають про їхні почуття. «Шліфують» характер партнера вони роками, а коли той дійсно зміниться, таким хижачкам стає нецікаво. Історією свого знайомого з газетою ЯСНО поділився ужгородець Микола Антоненко. Йому шкода чоловіка, тож він питає в читачів поради, пише газета ЯСНО.
Чоловіка вивела на вулицю охорона
Того вечора я поїхав у супермаркет за продуктами. Вдома на мене чекали любляча дружина і донька. Із Валентиною ми живемо разом п’ять років. У нас усе добре. У родині панує гармонія, у всьому ми радимось, хоча останнє слово завжди за мною. Я дуже люблю дружину, вона у всьому мене підтримує, сваримось ми хіба що через дрібниці… І то через кілька хвилин миримось. мої батьки також щасливі у шлюбі вже більше 30 років, тому такі стосунки, про які я почув від свого нового товариша, у мене викликали шок.
Отже, стою я на касі у довжелезній черзі. Людей підходить все більше і більше. Дивлюсь, чому вже хвилин 10 черга не просувається. А там акуратно одягнений неймовірно симпатичний чоловік розмахує руками:
«Такого не може бути! Я вмію рахувати! У мене у всьому порядок! Ви перевірте себе, я помилитися не міг!» – викрикує не своїм голосом незнайомець.
Дівчина спочатку його слухала, щось перераховувалала, але він не вгамовувався. Тоді вона не витримала і викликала охорону. Молодика вивели на вулицю під руки. Люди обурливо переглядалися і кожен щось сердито бубонів під ніс.
Я розрахувався і завантажив куплене в багажник. Раптом дивлюся, на бордюрі сидить той чоловік. Розгублений якийсь. Йому років 30, високий, синьоокий, з каштановим волоссям. Гарна зачіска, модний костюм, стильне взуття. Одним словом, ідеальний. Мені не подобаються хлопці, але не задивитись на нього із захватом я не міг.
«Що ж там таке було? Чому він не поїхав додому? Не міг він там останні гроші залишити, навіть якщо його ошукали. Він не виглядає бідним. Треба підійти, поцікавитись. Може, в людини важкий день був. Чи щось у родині не так, чи на роботі дістали», – подумав про себе я і рішучим кроком попрямував до незнайомця.
«Друже, тобі чимось допомогти? Тут аптека поруч. Може заспокійливе купити? Чи може 50 грамів хочеш?» – щиро поцікавився я.
Він підвів очі і посміхнувся.
«Розумієш, цього не може бути. Мені не шкода, я краще жебракам ті гроші дам. Я просто за справедливість. Для чого брати на роботу дівчат, що працювати не вміють. Кожен має знати свою справу ідеально!» – уже спокійнішим голосом відповів він.
Я простягнув руку і представився.
«Денис!» – сказав він у відповідь.
«Тут недалеко кафе непогане є, давай посидимо, поговоримо!» – запропонував йому.
«Давай!» – одразу погодився він. – Мене вдома й так ніхто не чекає. Я нікуди не поспішаю, а виговоритися дійсно дуже хочеться.
Він перевірив свій автомобіль, чи зачинені двері. У мене щелепа відвисла, коли я побачив, на якому красені він їздить… але не сказав нічого.
Одного разу красуня запитала: «Денисе, ти хочеш мене?»
Ми затишно розмістися на м’яких диванах і зробили замовлення. Виявилося, що алкоголь Денис не вживав зовсім. Він вів здоровий спосіб життя, займався спортом. Ми замовили апельсиновий фреш.
«Ну кажи, друже, хто тебе нині так із себе вивів?» – першим почав розмову я.
«Колишня дружина, – важко зітхнув Денис і на кілька секунд замислився. – Це тягнеться вже давно. Поліна була дуже гарною дівчиною. Ну просто мала ідеальну зовнішність. Тоненька талія, довгі ноги, звабливе личко, довжелезне русяве волосся. Та й одягатись уміла дуже зі смаком. Валя товаришувала з моєю сестрою, і Даша завжди хотіла бути на нею схожою, заздрила їй. Поліна часто бувала у нас вдома, я дивився на неї, як на ікону. Логічно, що не міг не закохатись. Вони з сестрою часто обговорювали хлопців. Я знав, що у неї їх було багато. Я дуже боявся їй зізнатися у почуттях. Вважав себе простаком, негарним, невихованим. До міста ми переїхали з села, коли мені було 16 років, і вона часто насміхалалася над деякими моїми словами, над неправильно побудованими фразами. Але одного разу прямо спитала: «Денисе, ти хочеш мене? Я ж знаю, що тобі подобаюсь!» Я втратив дар мови. Навіть не чекав на таке щастя. Ту ніч ми провели разом у моїй кімнаті. Сестра про все знала, але не сказала ані слова… ні мені, ні батькам. Тоді мені було 26 років і я жив ще з ними»
Денис знову важно зітхнув… певно, щось дуже важке йому пригадалося. Але потім випив ковток холодного фрешу і продовжив.
«Ми почали зустрічатися. Я разом із другом мав невеличкий бізнес, робив їй дорогі подарунки, купив квартиру… хоч і не найкращу, але все ж, ми могли там бути разом, коли хотіли, – сказав він. – А потім Поліна запропонувала одружитись. Сама так і сказала: «Слухай, хлопе, не баламуть мені мозги. Я розумію, що ти волоцюга ще той, але мені кортить весільну сукню одягнути. Давай одружимось! Я з тебе зроблю ідеального чоловіка, якщо будеш мене слухати!» У мене руки-ноги затрусилися, коли я почув такі слова. Наступного ж дня ми оголосили батькам дату весілля і почали підготовку. Все пройшло чудово, Поліна була задоволеною. Але потім почалася справжня каторга. Вона безперестанку мене критикувала, змушувала виправлятись, робила зауваження при чужих людях, у мене на роботі перед співробітниками, перед друзями. Та які там друзі, від своїх мені довелося відмовитись. Ми товаришували лише з друзями Поліни, з тими, кого обирала вона сама. Я ж приймав усе, що вона хотіла, мені хотілося заради такої жінки справді стати ідеальним».
Закарпатка виліпила собі чоловіка, наче з пластиліну, а потім кинула
«Та ти що, зовсім дав собі жінці на голову сісти!» – аж зніяковів я.
«Я кохав її! Я вважав її ідеальною», – зіщурив брови чоловік.
«Де в біса! Та ти телепень! Вона ж нитки з тебе вила, а ти мовчав!» – вирвалося з мене.
«Так, – продовжив розповідь мій новий знайомий. – Вона дійсно ліпила з мене, наче з пластиліну, іншу людину, я почав справді змінюватись. Я почав по-новому одягатися, змінив потерті джинси на ділові костюми, футболки – на сорочки, кросівки – на дорогі туфлі. Я взяв кредит і відкрив новий бізнес. Ми з чоловіком моєї сестри відкрили будівельну фірму. Заробляли дуже добре, я ні в чому не відмовляв Поліні. Вона ж ніде не працювала, дітей не хотіла, бо боялася, що вагітність зіпсує її ідеальну фігуру. Я вже подумував над тим, щоб взяти дитя з дитячого будинку. Ну не хоче жінка, нехай… але ж батьки онуків просили і нагадували про це при кожній зустрічі. Її подруги наді мною насміхалися, казали: «Ти, Денисе, що… імпотент? Чому ще сина не забацав дружині?» Можливо, вона сама їх наговорювала на таке. Їй подобалось дивитись на мене, коли я страждав. Та я не говорив ані слова, аби не образити її… свою богиню. Навіть коли сердився, дивлячись на неї, образи відступали. Я став іншим… завдяки їй. Можливо, я уже не я… але я багато в чому досяг успіху і це справді її заслуга. Я мотивував себе тим, що якщо зароблю більше, зможу кудись повезти Поліну, зробити їй дорогий подарунок, а вона радітиме цьому. Та одного разу, повернувшись із роботи, я почув зі спальні дивні звуки. Зайшов до кімнати…. і очам своїм не міг повірити: у нашому ліжку лежала гола Поліна і цілувала сусіда-алкаша… напівбомжа! Господи… та як вона могла! Я почав кричати, вперше в житті підвищив на неї голос. Того вишкребка вишпурнув за двері, а в Поліни спитав, чому, якщо їй уже так чесалося одне місце, вона обрала не якогось ідеального красеня, а цього… смердючого і брудного баламутника».
Я не міг повірити своїм вухам. Те, що говорив Денис, здавалося неймовірним.
«А знаєш, що вона мені відповіла?» – поцікавився він і, не очікуючи моєї відповіді, продовжив. – Поліна сказала, що я став таким ідеальним, що їй зі мною неприємно, бо вона перестала відчувати ідеальною себе, що саме через це їй потрібно було опинитися поруч із людиною, за яку вона точно краща. Я її вигнав… назавжди. Ми розлучилися. Мій бізнес розвивається, я побудував на околиці міста будинок, про який вона завжди мріяла, з басейном, тренажерним залом, з видом на ліс і річку. Тільки жити в ньому порожньо, бо більше жінок у моєму житті не було. Я боюся, що хтось мені зробить так само боляче, як Поліна, тому не починаю ніяких стосунків. А нині, перед тим як поїхати у супермаркет, я бачив її зі своїм старим сусідом. Пройшло п’ять років, а ми прожили разом тільки три… і вона досі з ним. Мені стало так боляче, що хотілося битися головою об стіну, чи ламати щось!»
Мені стало дуже шкода Дениса. Він – успішна людина, але неймовірно самотня. Зараз він став моїм найкращим другом і часто буває у нас вдома. Цю історію я розповів дружині, та вона не хоче давати йому жодних порад, втручатись у його життя, бо, мовляв, одна йому вже нарадила… Але мені дуже хочеться допомогти товаришу. Тому звертаюся до читачів газети «ЯСНО» за порадою. Що б ви порекомендували Денису? • Більше ексклюзивних новин читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекси 76076, 76300 • ЯСНО – газета #1 для життя! ЗакарпатПост