Валентин Штефаньо: Торт є не в мене, а у нас. Це – Наш Ужгород!
Немає такого закарпатця, якби би якщо не їв, то хоча б не чув про торт “Ужгород” Його купують у подарунок, коли кудись їдуть, його дарують рідним, ним пригощають друзів.
Шоколадний кондитер, автор торту «Ужгород» та багатьох інших кулінарних шедеврів Валентин Штефаньо розповів газеті ЯСНО про свій витвір.
— У Вас сестра кондитер, весільна сукня Вашої дружини стала сенсацією для всієї області… Чи робили Ви для рідних якісь кулінарні шедеври? Наприклад, для мами…
— Мамі на День народження, як правило, робив квіти з карамелі. Але то було раніше, коли я тільки починав працювати з цим матеріалом. Робив такі подарунки і своїй дівчині, а потім уже – дружині.
— А сестрі, чи вона Вам?
— Так. Сестра мені й зараз постійно передає перед Різдвом шоколадні цукерки. Тоді у неї починаються замовлення на мармелад, нугу та іншу продукцію. Тож вона нам передає коробочку з дуже великим асортиментом смаколиків. Є, скажімо, речі, які мені дуже подобаються. Але не хочу їх робити через те, що вони мені потім можуть набриднути. А так знаю, що раз на рік отримаю їх від Валентини. І маю від цього неабияке задоволення. Це нагадує ті часи, коли мама робила на Різдво горішки, традиційні закарпатські тістечка. Але вона випікала їх по-особливому – старовинним методом. Спочатку я накручував кульки з пісочного тіста, потім ми ставили їх у спеціальні форми і на газі випікали спочатку з одного боку, далі – з іншого. Відтак усі разом це наповнювали згущеним молоком і грецькими горіхами. Це дуже приємні згадки.
— У Вас є торт «Ужгород» і він є брендом міста. А чи приходило на думку створити торт «Закарпаття», який би представляв усю область… адже в нас є чимало туристичних родзинок, до яких приїжджають туристи. Вони могли б повертатися дому зі своєрідною солодкою візитівкою нашого краю…
— Торт є не в мене, а у нас. Це – Наш Ужгород! А торт «Закарпаття» зробити можна. Така ідея дуже актуальна. Тим більше, що протягом останнього часу туризм почав інтенсивно розвиватися. У нас справді гості відвідують різні історичні місця, садиби, визначні куточки нашого краю. І ми повинні робити все для того, аби приваблювати в область візитерів. Вважаю, що це є першочерговою задачею кожного з нас. Як на мене, туризм – це спасіння Закарпаття.
— Як ставитеся до впізнаваності, до свого успіху? Якось мені довелося почути розмову двох туристок про те, що вони в захваті від торту «Ужгород» і мріють просто побачити його автора…
— Місцеве населення, ужгородці мене переважно знають, особливо ті, хто приходить до нас у брендовий бутік. Однак цікаво спостерігати за тими, хто справді мене не впізнає. Влітку, коли багато туристів, вони зазвичай беруть собі солодощі і сидять на лавиці біля магазинчика й розмовляють. Я коли там буваю, люблю також посидіти на свіжому повітрі. Цікаво послухати їхні враження, адже ця інформація є неупередженою, із перших вуст. Якось там сиділи дві жінки і говорили між собою. Одна й каже: «Ой, дуже смачно. Як шкода, що вони вже померли». А ще: «Цікаво, Валентин і Валентина – це були чоловік і дружина? Чи брат і сестра?» Я собі послухав і пішов. Наступного ж дня працівник мені розповів, що заходили дві жінки і питали про мене, бо думали, що ми з сестрою давно померли, він же повідомив їм, що Валентина живе і працює у Франції, але приїжджає в Ужгород час від часу, а я, коли вони сиділи на терасі, знаходився поруч. Клієнткам стало ніяково… Але не важливо, чи мене впізнають, має значення, аби подобалося людям те, що я роблю, аби інші отримували від продукції задоволення і мали хороший настрій. Це – найголовніше.
Нехай нас не буде помітно, краще хай помічають нашу роботу.
