У мережі показали вражаюче відео села, землю для заснування якого колись подарувала людям дружина воєводи замку Ізабелла. ВІДЕО

Село Іза розташоване між двома гірськими пасмами, на лівому березі річки Ріка, що впадає в Тису, за 6 км від районного центру – м. Хуста.

Територія села була заселена в давнину. Свідченням цього є два могильники культури карпатських курганів (І-III століття н.е.) – відомих предків літопис­них білих хорватів.

Перші письмові згадки про село відносяться до кінця XIV століття. У 1387 році Іза була подарована феодалу Драгомеру. Як свідчить легенда, назва села похо­дить від прізвища першого поселенця Ізая. Це прізвище згодом було досить розпо­всюджене в селі. Є припущення, що назва села пішла від слов’янських слів «із», «ізя». Існує також легенда, що колись там, де тепер Іза, було поле. А село було на тому місці, де тепер присілок Городилово. Туди часто розливалася ріка, і люди переселилися на поле, що називається Дубровки. Але річка заливала їх і там. І вони заснували село на новому місці, яке подарувала їм дружина хустського воєводи Ізабелла за те, що обороняли Хуст від турків. Село називали спершу Ізабеллиним, а потім коротко – Ізою. За подаровану землю ізяни відробляли тяжку панщину. В інших селах панщина була меншою, як у Ізі, тому ніхто не хотів віддавати свою доньку за ізянського хлопця. І вони мусили дівчат красти. Хто украде – відразу до попа в Хуст, а той обвінчає, то хіба їх смерть розлучить. У Ізабелли були два вірні слуги, брати Ороси. На старість вона відпустила Оросів жити в Ізу і звільнила братів і їх потомків від панщини. Так у селі з’явилися нямеші – вільні від панщини. Вони жили за потічком, що тече через Ізу. В їх двір не могли зайти бандури. Так що нямеші були ніби пани. І той потік тому назвали Пановцем. Люди, коли утікали від бандурів, переходили Пановець і у дворах Оросів ховалися.

Жителі Ізи у ХVІ-XVIII століттях були кріпаками родини феодалів Жигмундів, а потім Хустського замку. Основним заняттям населення було хлібороб­ство. Вони сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо і овес, тримали в господарстві ху­добу. Мешканці села займались також рибальством та полюванням. В ріках Тисі і Ріці було багато риби, в навколишніх лісах диких свиней, сарн, оленів та інших звірів. Населення села терпіло в цей період від важких феодальних повинностей. В 1600 році за 1 земельний наділ ізяни платили 12-13 пенязів, кобел вівса, віз сіна, 3 вози дров та інше. Крім натуральних і грошових повинностей, кріпаки змушені були відпрацьо­вувати певну кількість днів панщини для Хустського замку.

Мешканці Ізи ніколи не схиляли голови перед гнобителями, а вели боротьбу за свої права і незалежність. Вони брали участь у народних повстаннях середньо­віччя, зокрема в селянській війні 1514 року, в загонах Пинті, що у 1703 році штур­мував Хустський замок; у визвольній війні угорського народу в 1703-1711 роках.

У селі Ізі перебував останні роки свого життя український письменник-полеміст Закарпаття, продовжувач традиції І.Вишенського – Михайло Андрелла (1637-1710). Його літературний псевдонім – Оросвигівський, від місця народження Оросвигова. Він активно виступав проти унії і Ватикану, національного і соціального гноблення, висував ідею возз’єднання Закарпаття з усім «православним» україн­ським та російським народами. М. Андрелла помер в Ізі, і тут його поховано.

  В XIX столітті Іза стає одним з найбільших сіл в Хустському окрузі. У 1827 році тут налічувалося 216 дворів, у яких проживало 454 мешканці. Серед них було 136 кріпаків, 80 желярів.

  Кращі землі Ізи та її околиці в другій половині XIX століття стали власністю Хустської реформатської церкви, їй належали, за переписом 1895 року, 18 471 кадастральних гольд земельних угідь, ліси, пасовиська, а також рівнинна земля біля річки Ріки. Крім земельних угідь, реформатська церква мала 72 голови вели­кої рогатої худоби, 8 коней, 18 свиней і 20 овець, а також 8 возів, молотарку. На землях церкви працювало 12 наймитів.

Іза – столиця лозоплетіння

Крім землеробства, частина населення займалась і ремеслом, зокрема кошикарством. У селі Ізі кошикарський промисел набрав великого поширення на кінець XIX століття. Мешканець села Іван Кошко під час пошуків роботи навчився плести звичайні кошики для носіння картоплі. Повернувшись із заробітків у рідне село, він навчив цьому ремеслу двох своїх синів, а згодом лозоплетінням оволоділо ще кілька жителів села. Свої вироби вони продавали на ринку в Хусті та в інших міс­тах. В 1909-1910 рр. майже всі безземельні та малоземельні селяни Ізи – більше половини села – були зайняті плетінням кошиків. Цей кустарний промисел значно удосконалився. Крім звичайних кошиків, тут обплітали лозовим пруттям скляні пляшки, бутлі для виноградних районів Севлющини (Виноградівщини) і Берегівщини. Протягом літа селяни заготовляли лозу, обчищали пруття від кори, фарбували його, а зимою виплітали кошики. До цієї роботи залучались і діти, які головним чином готували лозу та плели феделки – накривки на кошики. Сьогодні практично немає таких видів меблів та сувенірів, які б не виготовляли Ізянські майстри.

Проїжджаючи центральною вулицею села майже біля кожної хати можна побачити справжні витвори мистецтва із лози: столи, стільці, крісла-гойдалки, етажерки, тумбочки, вази, шкатулки, кошики, обплетені бутлі, різні сувеніри, тощо. Не дивлячись на, відверто кажучи, недешеве мистецтво, торгівля тут завжди йде жваво, особливо влітку.

Як же готують лозу: після збору лозу кілька годин обварюють, потім чистять, підсушують, сортують. Потім кілька місяців лоза вистоюється, а вже взимку відбувається плетіння.

Своїми виробами з лози Іза славиться не тільки по Україні, а й за її межами – Росії, Білорусії, Латвії, Литві, Угорщині та інших країнах.

Переважна частина мешканців села була неписьменною. Навчання у створеній в кінці XIX століття початковій школі велося угорською мовою. Проти політики денаціоналізації населення виступив журналіст Іван Раковський, який меш­кав у Ізі 26 років – з 1859 року до 1885 року. До Ізи він приїхав з Будапешта, де був редактором кількох періодичних видань, що виходили російською мовою. Він поширював серед селян любов до російської мови й літератури. І. Раковський помер в Ізі. Тут його поховано і названо одну з вулиць села його іменем.

На початку XX століття Іза була великим селом Марамороської жупи. Якщо в 1873 році тут налічувалося 365 житлових будинків та 1 707 мешканців, то в 1900 році — 519 житлових будинків та 2 505 мешканців. Із загальної кількості жителів 2 248 осіб (90 відсотків) складали українці, 219 — німці, 36 — угорці, 42 — румуни. До села було приписано 7 706 кадастральних хольдів землі.

У 20-30-і роки XX століття в Ізі, крім лозоплетіння, значного роз­витку набули столярство, теслярство, домашнє виробництво тканин для одягу. Ізянські столяри були відомі далеко за межами села.      

В урочищі Карпутлаш розташований Свято-Миколаївський чоловічий монастир, який побудований у 1919 році. До закриття у 1959 р. в монастирі проживало 67 монахів, після чого тут розміщувався санаторій, а потім – тубдиспансер (який існує і до сьогодні). В 1991 році монастир повернули Церкві. На свято апп. Петра і Павла в новозбудованій каплиці була відслужена перша Літургія, яку очолив архім. Спиридон (Фарковець), який був насельником монастиря ще до закриття. У неділю Торжества Православ’я 1994 р. відбулася закладка нового соборного храму монастиря на честь св. Миколая. Будівництво було закінчене 1998 р. У жовтні 2001 року в монастирі відбулась історична подія для Закарпаття – канонізація прп. Алексія Карпаторуського, яку очолив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженнійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України. Головними святинями обителі є мощі преподобного Алексія Карпаторуського, сповідника, та Афонська ікона Божої Матері “Скоропослушниця”, яка була знайдена разом із мощами прп. Алексія у 1999 р., пролежавши в землі майже 52 роки.

На території села також знаходиться церква Успіння Пресвятої Богородоці, яка була заснована в 1990 році, на місці старої церкви, що була побудована в 1921 році. Цінністю церкви є іконостас Успіння Божої матері, який уцілів, коли в 1937 році згоріла церква, яка була побудована в XVIII ст.

Іза протягом кількох століть була значним центром православ’я на Закарпатті. Зокрема, тут діяли і були поховані: священник та полеміст Михайло Андрелла(1638-1710), архімандрит Алексій (1877-1947), канонізований у 2001 році як “перший святий Карпатської Русі”. Так само канонізований 2008 року і уродженець села архімандрит Іов Угольський (1902-1985), а загалом понад 200 уродженців села стали православними священиками, багато з яких постраждали за віру, у зв’язку з чим на центральній вулиці Ізи збудована каплиця Ізянських мучеників.

Також в селі встановлені пам’ятник Дмитру Вакарову та пам’ятник загиблим односельчанам

Єдина в Україні ферма плямистих оленів

Одним із найвідоміших туристичних об’єктів Закарпаття є єдина в Україні ферма плямистих оленів у селі Іза, недалеко від Хуста. Численні українські туристи та гості із-за кордону приїжджають сюди аби помилуватися струнконогими красенями.

Рідкісні олені з’явились на фермі ще у радянські часи – 1982 року. Гелікоптером їх доправили сюди аж із Калінінградської області. Основна мета вирощування цих тварин – пантокрин –лікарська речовина, добута із рогів. Її застосовують при перевтомі, неврастенії, неврозах, слабкому серцевому м’язі, гіпотонії, для підвищення працездатності. Позаяк ціна пантів на європейському ринку становить чималі кошти, перспективи у розвитку цієї галузі непогані.

Подивитися на близько 250 плямистих тварин їдуть численні туристи. Головне прихопити із собою побільше сухариків та хліба – улюблених ласощів тварин. Через огорожу гості ферми годують тварин. На вигляд миролюбні, вони не люблять аби їх лащили, чіпали за шию чи просто гладили – спрацьовує інстинкт самозбереження, набутий природою. Тому нагородою за ласку може стати добрий копняк передніми ногами. Доглядачі оленів твердять – сила польоту від такого удару – до 15 метрів!

 Б’ються олені й між собою. Проте лише у період гону – восени, бо молоді роги м’які і в них кров пульсує під таким тиском, що пошкодивши його олень майже зразу її втрачає. Сильніший самець може мати у своєму гаремі п’ять, а то й десять – двадцять самок. Слабак же лишається сам. Все просто – природній відбір.

 Самка виношує маля сім місяців, а після народження оленятко вже через три дні втікає до лісу. До мами приходить лише поїсти, і постійно на одне й теж місце. Через кілька місяців воно вже їсть корми, а зовсім дорослим стає вже у чотири роки. Літом тварини випасаються, а взимку оленів годують зерном і сіном.

 Послухавши цікаву екскурсію про рідкісних тварин та погодувавши їх, бажаючі можуть приміряти оленячі роги, що прикріплені до огорожі і зробити фото напам’ять.

ОСГ «Бараново»

Підприємство пропонує 15 видів молочної продукції та чотири різновиди ковбас власного виробництва. Деякі з виробів дійсно унікальні, адже виготовляються за особливою рецептурою, якої немає в жодній сироварні України. Кефір з овечого молока, овече масло та питне молоко, йогурти, сир твердий Ґрунь та м’який Ріка, а ще вурда та бринза. Таке різноманіття смаків припаде до душі любителям смачного і корисного, а найголовніше – якісного продукту.

Останньому на господарстві приділяється велика увага. Тому й у виробництві використовують лише натуральне молоко без будь-яких консервантів і домішок, а також органічні закваски та ферменти італійського й французького походження.

Юрій Лепей називає господарство маленькою родинною фермою. Хоч об’єми виробництва й справді відносно невеликі (поголів’я складає 500 овець, з яких щодня дають молоко майже триста), проте результати роботи цієї родинної справи заслуговують не просто уваги, а ще й великої поваги. Селянське господарство «Бараново» не лише забезпечує закарпатців смачними й унікальними продуктами, а й максимально зберігає традиції закарпатського сироробства. Розвиває унікальне підприємство і туристичний потенціал нашого краю, адже для всіх охочих спробувати неповторні смаколики діє дегустаційна зала.

Дивіться неймовірно гарне відео від проєкту Закарпаття з висоти!

ЗакарпатПост