Як закарпатка працювала гувернанткою в Америці
Катерина закінчила педагогічний вуз у Києві, тож в рідному Ужгороді працювала у одному з дитсадків. Працевлаштувалася також через зв’язки, адже випускників подібних спеціальностей дуже багато, тож на одне місце претендує з десяток охочих.
«Було непросто. Малеча дуже рухлива, багато бігає, постійно паде, розбиває голови і коліна. Відповідальність – колосальна, – каже газеті «ЯСНО» дівчина. – Якось після перевірки адміністрація закладу вирішила відправити в пенсію всіх, хто досяг відповідного віку і звільнити тих, хто пропрацював менше трьох років. Казали, що це – вимушений крок. Чому – досі не розумію. Та й власне не дуже шкодувала про те, що мене звільнили, планувала влаштуватися в приватний садок, розраховуючи на більшу зарплату. До слова, знайти роботу за фахом мені так і не вдалося. У заклади, що працюють, як кажуть, на дому, конкурсний відбір ще суворіший. Мене просто не взяли. Через місяць зателефонувала колишня директорка і запропонувала повернутися, однак уже… її секретаркою. Звісно ж, я відмовила. Не для того ж п’ять років вчилася в університеті, щоб виконувати роботу, для якої достатньо атестату про середню освіту. На жаль, характер у мене такий, гордий».
Отже, залишившись без роботи, Катя прислухалася до двох колишніх однокурсниць, які працювали гувернантками в Америці. Вони розповідали про захмарні заробітки та цікаве проведення вільного часу, розваги в нічних клубах, мандрівки та яхтах. Такого солодкого життя хочеться всім. Тож ужгородка твердо вирішила шукати місця під сонцем у США.
«Подруга знайшла для мене за оголошенням, як тоді мені здавалося, цікаву роботу. Треба було доглядати за хлопчиком з дитячим церебральним паралічем. Проте реальність виявилася не такою райдужною, на яку я розраховувала, – зазнається Катерина. – У 14 років Давид не міг ні ходити, ні говорити, ні подати знак, що хоче. У нього була одна з найважчих форм ДЦП. Самостійно хлопчик не просився до туалету, не їв. Йому треба було робити масаж, мити, вивозити на свіже повітря, для цього перекладаючи дорослу дитину на руках із ліжка до візка й навпаки. Утім тішило, що я мала напарницю з Молдови. Нам платити по 200 доларів на тиждень. Після українських зарплат мені здавалося, що це багато. Але після перших же покупок збагнула, що у США – це копійки» • Цілу статтю читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост
