Стартувало вівчарське літування: дубівські вівчарі погнали отари на високогір’я
З давніх часів жителі Тячівщини займаються вівчарством. Ця справа і зараз, у час стрімкої індустріалізації, продовжує жити та розвиватися. Адже знаходяться відчайдухи, що продовжують справу своїх дідів. Серед них й знаний вівчар з Дубового Михайло Декет.
Три тижні тому ватаг разом з чотирма помічниками зібрав отару та вигнав худобу на високогір’я. Облаштували тирло на горі Кичера. Нараховує отара трохи більше 300 овечок.
До дубівських вівчарів навідалися ми у обідню пору. Чабани саме доїли худобу, а ватаг чаклував над приготуванням вурди.
Розпитуємо Михайла про початок літування та будні вівчарів.
Каже, що два останні тижні погода зовсім не сприяла вівчарям. Як тільки вигнали отару у гори, почався сезон дощів. А на початку травня навіть сніг пролітав, пише Дубове. інфо
- Важко у такі дні і худобині, і нам, вівчарям. Чи дощ, чи спека, а пасти худобу все рівно треба, – зауважує Михайло.
Однак до таких умов ні Михайлу, ні його вівчарикам не звикати. Хлопці чи не з самого дитинства працюють на полонинах пастухами, тож вже звикли до погодніх примх.
Михайло пригадує, що він вперше спробував вівчарити, коли йому ледь 12 років виповнилося.
- У моїй сім’ї ніхто не вівчарив. І мама, і батько відмовляли мене від такого захоплення, але я їх не слухав і все рівно йшов до стаї. Там старші чабани вчили мене готувати бринзу, вурду. Мене це дуже захоплювало. І ось вже більше 5 років сам збираю отари. Можливо, з мене розпочнеться нова династія вівчарів, якщо, правда, син забажає успадкувати справу. А він у мене, хоч ще маленький, однак дуже худобу любить, – каже вівчар.
Михайлу всього 27 років, трохи молодші за нього і його підлеглі чабани.
Поки ясна погода, вівчарі спішать подоїти овечок. Минає близько години – всі вівці здоєно, молоко проціджено. Один з чабанів вливає до посудини з молоком закваску та накриває кришкою – за кілька годин буде бринза.
- У проціджене молоко (80 літрів) додаємо 5 ложок спеціальної закваски, збиваємо палкою й залишаємо, аби побродило, – розповідає вівчар про процес виготовлення сиру.
Тим часом у вівчарів починається обідня трапеза. Нехитру страву – гуляш – сьогодні чабани смакують за обидві щоки.
Зазвичай, йдучи на літування, вівчарі запасаються провізією на кілька тижнів, а потім продукти їм довозять місцеві мешканці, чиїх тварин випасають.
Приходять селяни до чабанів для того, аби забрати сирну продукцію. Так, кожна вівця за літування у полонинах дає своєму господарю 8 кг сиру та 3 кг вурди, а восени – 5 літрів молока. Натомість ґазди платять вівчарям за випас однієї маржини кількасот гривень.
У підсумку виходить, що за місяць кожен пастух отримує й не надто велику суму, адже, враховуючи, що в отарі є від 50 до 80 власних тварин, а ще з загальної суми йдуть витрати на харчування. То вівчарство – радше не заробітчанство, а поклик душі відчайдух.
Після обіду пастухи ще трохи перепочивають, грають мелодії на трембіті чи просто сидять біля вогню, а потім знову женуть маржин на пашу, а ввечері процедура повториться: доїння худоби, приготування сиру та вурди. І так щодня, аж до листопада, коли закінчується вівчарське літування.
