54 роки я шукала рідну сестру по всій Україні, а вона жила у сусідньому селі

Своєю дивовижною історію поділилася з газетою ЯСНО закарпатка Світлана Шутко. У 12 років вона дізналася, що за два роки до її народження мати покинула в пологовому будинку сестру і все життя присвятила пошукам рідно кровинки. Кого лише не долучила до пошуків жінка, та все було марно. Правда ж відкрилася випадково і сестра та жила зовсім поруч, пише газета ЯСНО.

• Серденько, купи свіжий номер газети ЯСНО •

Я заводи мріяла про сестру, та мати виховувала мене одну. Я потайки мріяла, що вона наважиться на ще одну дитину, та марно. А якось під час сварки бабуся крикнула матері, що вона в молодості «нагуляла дитину». Тоді мені було 12 років і я все добре зрозуміла. Через певний час я спробувала поговорити з мамою, але вона все заперечувала і переконувала, що я щось не так почула Зрозумівши, що від неї правди не почую, я спробувала спитати і бабусю, але вона також ні в чому не зізналася. Я ж для себе з того часу твердо вирішила, що коли стану повнолітньою, знайду свою сестру, де б вона не була.

Уже вийшовши заміж і маючи двох власних дітей, я повернулася з матір’ю до теми про «нагуляну» дитину. Утім знову марно. Спитати щось від батька не наважилася, та він до кінця своїх днів нічого й не знав і все одно б мені ні слова не сказав. А я об’їздила багато дитячих будинків, багато пологових, намагаючись знайти хоч якусь зачіпку. Та результату не було. Часом мені навіть здавалося, що тоді я дійсно щось не так почула, але в глибині душі усе ж вірила, що в мене є старша сестра. Я уявляла, якою вона могла б бути, як їй важко жилося в дитячому будинку, думала, як склалася її доля. Не раз ночами мені снилося, що я її знаходжу і ми обнімаємось та плачемо.

Уже перед смертю, а мати помирала у страшних муках від раку, вона мені вирішила зізнатися. Як виявилося, вона вчилася в Ужгороді в училищі і у 16 років народила від однокурсника. До батьківства обоє були не готовими та й кавалер, дізнавшись про вагітність, просто зник… навіть кинув училище. Народжувати мати відвезла матір аж до Полтави – аби ніхто ніколи не дізнався. У нас там дійсно нікого не було, тому таємницю так довго вдавалося тримати у секреті. Після пологів бабуся змусила маму залишити доньку у пологовому, аби не було «ганьби в селі» і повернутися до училища. Та через рік вона знову завагітніла – уже від мого батька. Він виявився хорошою людиною і одружився з нею. Тож за мною доглядала бабуся,  мати продовжувала навчання, батько ж працював. Більше дітей мати ніколи не хотіла. Батько ж не наполягав. Прожили вони все життя добре і померли за рік один після одного.

Маючи вже більше інформації, я поновила пошуки. Як стало мені відомо, дівчинку назвали Валентиною, вона росла в дитячому будинку, а потім її удочерила родина з Одещини. Та навідавшись за вказаною адресою, я нікого не знайшла. Мені сказали, що сім’я переїхала до Києва. Там сліди знову плуталися і я вже почала втрачати віру, що колись відшукаю сестру.

Я виставляла записи у соцмережі, просила людей поширити, усіх, кому щось відомо, відгукнутись, та безрезультатно. До пошуків задіяла усіх знайомих та багатьох навіть незайвих людей.

Та одного разу на весіллі у сусідньому селі я познайомилася з жінкою. Її син одружувався з моєю хрещеницею. Її звали Валя і вона приїхала на Закарпаття з Києва – вийшла заміж за нашого земляка, який там був на заробітках і працював на будівництві. Полюбилися, одружилися і вона переїхала… Казала, що ніби додому повернулася, так їй усе сподобалось, тож вона легко проміняла столицю на гірське село. Я почала її більше розпитувати про життя і розповіла історію про сестру. Валентина зізналася, що росла в прийомній родині і нічого не знає про біологічну матір. Спочатку хотіла її відшукати, але чоловік відмовив, мовляв, якщо кинула, значить донька їй не потрібна.

Ми обоє відчули дивний імпульс і аби пересвідчитись, здали аналізи на ДНК експертизу. Якою же була наша радість, коли вірогідність того, що ми сестри, підтвердилася.  Я розповіла Валі те, що казала мені перед смертю мати і тепер ми обидві щасливі, що знайшли ода одну. Тільки вона власне і не шукала, а я присвятила пошукам 54 роки свого життя. Як би там не було, добре, що сестра знайшлася. Зараз у нас одна без одної не обходиться жодне родинне свято. Ми щоденно зідзвонюємося і постійно приходимо одна до одної у гості. Наші чоловіки та діти також радіють що родина стала більшою і ще більш дружною • Більше унікальних життєвих історій у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост