Чому пуп Верховинського світу треба шукати у Річці
Гірське село, де черпає натхнення Закарпатська школа живопису, плетуть золоте карпатське руно та краще чують Бога
На репортаж для проєкту я приїжджаю в Річку з художником, академіком Володимиром Микитою. Йому зараз 90, він не був у Річці останніх 20 років, хоча із 1970-х активно працював саме тут – шукав героїв для своїх полотен, тих самих, що зробили його знаменитим та стали візитівками митця. Впізнаваний дід-вівчар із щойно народженим ягнятком на руках – це річанський Іван Хромик. Є дивна історія про те, як дід спочатку художникові наснився, а потім випадково вони зустрілися на вулиці, познайомилися, художник написав його, а тоді дружили до кінця життя горянина. Саме тут у сільському клубі Микита підглядав за танцями – з чого народилася інша його знаменита робота “За щастя внука”. Після її презентації на виставці в Москві до художника зверталися: «Це ви – той самий Микита, що написав “За щастя”?» Тому із цим селом мені хочеться запізнатися саме через Микитову призму. Адже Володимир Микита бачив у Річці те, чого не бачили інші, – її верховинську суть. Правдиву, майже святу, пише Укрінформ.
“БОЮСЯ ПОБАЧИТИ РІЧКУ, ЯКУ Я НЕ ВПІЗНАЮ”
Спочатку академіка довелося вмовляти на поїздку. І справа була не в тому, що красні роки й далека дорога. “Боюся приїхати і побачити ту Річку, яку я не впізнаю. Зрозумійте, там нема більше тих хат – усе перебудували, нема отар – на Верховині зараз дуже мало овець, нема лісу на горах – порубали. А найбільше боюся, що люди в Річці зараз інші, що нема більше тих мудрих верховинців, які бережуть свої традиції та надихають інших”. Але зрештою, за день академік передзвонив зі словами: “А знаєте? Давайте поїдемо!”
Звісно, що дорогою ми говоримо про минувшину – золоті й для художника, і для всієї Закарпатської школи живопису роки. У Річці, як свого часу в Барбізоні, черпали натхнення багато різних художників – звідси привозили впізнавані пейзажі зі смереками, портрети з верховинськими типажами, натюрморти із горянським побутом.
– Востаннє їздив у Річку в двотисячних зі світлої пам’яті Золієм Мичкою (народний художник України – авт.). Ми разом працювати тут, підходили один одному по духу. До того я бував тут на пленерах разом із групами колег і з дружиною та доньками, але найбільше їздив у Річку сам. Їздив саме сюди пізнавати Верховину, її людей, її життя та звичаї. Любив такі тупикові села, що починаються біля головної дороги і ведуть вбік аж під самі гори. Там люди не розбалувані туристичними потоками, живуть у своєму звичному середовищі. Вони набагато щиріщі, не зіпсовані, саме вони й вабили мене в Річку – не природа, яка тут також чудова! Я їздив сюди саме задля того, аби шукати героїв для композиційних полотен. Шукав бідну хату, просився пожити. Ті хати були малі, як правило, тому із господарями ми жили в одній кімнаті. Часто взимку під столом та лавами грілися вівці з ягнятами. Я майже завжди готував для господарів – від мого баношу хазяйки мліли! Працювали з господарями разом: на косовиці, наприклад, чи в кошарі, чи ходили взимку на верхні поля звозити сіно на санях, я хотів пізнати їхнє життя та характери ізсередини, – згадує Микита.
Академік дорогою весь час дивується, мовляв, вона незвично рівна й гладка (дорогу з Мукачева до Воловця і далі до Міжгір’я зробили два роки тому, зараз це один із найкращий автошляхів в області). Володимир Микита звик, що на Верховину дорога повинна бути вибоїстою й важкою, як саме тутешнє життя.
– Пригадую один випадок – єдиний, коли потрапив на контроль до тоді ще міліціонерів. Зупинили по дорозі з Річки нас із Мичкою – за перевищення швидкості. (Треба сказати, що Володимир Васильович і зараз, у свої 90, їздить за кермом, причому не міняє свого вічного синього “Жигуля”, якому вже добрих піввіку. – Авт.). Я знітився, бо доти ніколи не потрапляв на контроль за порушення правил дорожнього руху. У мене з тим завжди було строго! І тут Золі вийшов і почав розмовляти із даішниками. Каже, мов, чи ви знаєте, кого зупинили? Чи ви колись бачили живого академіка? Так ось, це він, знайомтесь, Володимир Микита – народний художник. Закінчилося тим, що я дав автограф даішникам і ми поїхали далі на Ужгород, – сміється, згадуючи, митець.
ДВА РИТУАЛИ ДОРОГОЮ ДО “ВЕРХОВИНСЬКОГО БАРБІЗОНУ”
Дорогою до Річки мусимо виконати два ритуали. Зупинитися на перевалі перед Воловцем, де гарна панорама на Боржавські полонини та Вододільний хребет і його найбільш упізнавану вершину Пікуй. На зупинці, яку з часів, коли академік був тут востаннє, розбудували кітчевою туристичною інфраструктурою, стоїть кілька авто, люди п’ють дешеву каву. Паркуємося, Володимир Васильович забиває свою піпу (люльку – діал.): сказано ж – перекур! Зауважуємо, що за мить до художника збігаються всі місцеві собаки і лягають біля його ніг колом.
– Щось відчувають, – хитро усміхається фотограф Михайло Дорогович, який разом зі мною у поїздці: знімає академіка Микиту для своєї авторської серії фоторобіт про унікальних закарпатців.
Друга обов’язкова зупинка – біля мінерального джерела в Келечині. Набираємо воду, про яку колись в Укрінформі розповідала дослідниця Слава Білак як про мінералку, що за хімічним складом подібна до людської крові. Келечинська вода має у своєму складі двовалентне залізо, яке найкраще засвоюється людським організмом і збагачує його, тому є направду цілющою. Одне погано – саме через цей унікальний склад її не можна розливати та продавати: залізо осідає на стінках ємності уже за якусь годину, від чого вони стають яскраво-оранжевими. Словом, пити келечинську воду можна лише в Келечині!
Ну, а далі за джерелом – той самий поворот на Річку, де починається традиційна верховинська дорога, розбита і вибоїста, як саме тутешнє життя.
– О, тепер нарешті я впізнаю нашу Верховину! – фіглює з притаманною йому манерою академік Микита і прикипає до вікна.
За кожним другим метром дороги чуємо: отут я малював, отут жив такий-то, ми в нього гостювали, а тут хата стояла гарна – нема вже її, а ось той клуб, куди я ходив кілька тижнів на сільські танці, а потім створив “За щастя онука”. У голосі художника – то тепло від ностальгії, то гіркі нотки через такий любий йому, але втрачений в 21 столітті верховинський побут.
Слухаю коментарі Микити, і самій стає цікаво, у що перетвориться наша імпровізована подорож: у розчарування чи приємну й щемливу поїздку місцями “бойової” слави.
ГУНЯ – ТО ДЛЯ ЕЛІТНОГО ТУРИСТА, АЛЕ ЕЛІТНІ ТУТ НЕ ХОДЯТЬ
Ми зустрічаємося в центрі села із колишнім головою Річки– Василем Бігарем. Саме його порадив дослідник Влад Товтин, який минулоріч був справжнім “піарником” Річки в рамках свого грантового проєкту “Шлях гуні”. Тоді в селі проклали та промаркували круговий піший маршрут. Туристи, відтак, пройшовши цей шлях гуні, можуть ближче запізнатися із верховинським селом, що відоме своїм виробництвом цього культового карпатського одягу. Не дарма ж кажуть: якщо хочете купити собі гуню, то вам саме в Річку, бо краще за тутешніх майстринь на всій Верховині їх ніхто не робить. Такі акуратні, білі й пухнасті – тільки тут.
Нас у селі кілька разів питають, мов, чи не бажаємо купити собі гуню. Відмовляємось: у Володимира Микити є кілька, а якщо рахувати ті, що увічнені на картинах (як, наприклад, “Після купання”, 2005 рік), – то й поготів! Ну, а я віджартовуюсь, що при собі на гуню не маю грошей, – знаю, що коштує вона близько сотні доларів.
– У Річці дійсно гуню завжди можна купити. Ціна у 100 доларів стабільна уже десятиліттями. Є вдвічі дорожчі коцовані – це такі довгі гуні з довгим густим руном. Їх традиційно носили вівчарі: зручні тим, що коли йде дощ, то вода стікає долі вовною і не мочить сорочки та тіла, – розповідає Василь Бігар.
У пересічного туриста, який загуглить два слова “Річка” і “гуня”, складеться враження, що річанці в них ходять цілорічно, саме так, як пишуть у рекламних туристичних проспектах. А ще – що у кожній хаті стоять кросна, де майстрині гуні тчуть, а селом йде луна від бекання численних овечих отар, з чийого руна роблять цей традиційний одяг. На жаль, це далеко від реальності. Попри усі сюжети й репортажі на підтримку верховинського ремесла, гуня в Річці зараз – це розкручена медійно традиція, яка повторила долю усіх традицій у глобалізованому світі, себто майже зникла. Якщо колись у Річці ткали гуні в кожній хаті, то зараз у селі набереться трохи більше п’яти майстринь, які тчуть постійно. І примітно, що всі вони – поважного віку.
– Така ситуація виправдана, – пояснює Василь Бігар. – Гуня – річ не для масового туриста, це не магніти за 20 гривень, які розлітаються на раз. Гуні може купувати лише елітний турист. А елітний турист не їде в Річку, бо тут нема для нього інфраструктури: дорогих готелів, ресторанів, навіть дороги в селі нема.
– Парадокс, виходить: той, хто хоче гуню – в Річку не приїде, а хто приїжджає – то гуню не “потягне”?
– По суті так. Річка свого часу втратила нагоду стати туристичним кластером, як, наприклад, Пилипець, де зараз гірськолижний курорт та центр парапланеризму. Хоча умови – що у нас, що у них – однакові. Ми знаходимося з іншого боку Боржавського хребта. Як це коло розв’язати? Починати треба із розвитку туризму в цілому. Ми зараз відрізняємося від Пилипця, де вже туристичний шанхай із неадекватною забудовою і втрачена автентика. У нас ця автентика іще є, а от інфраструктури – жодної. Тому відродити ремесло гуні так, як то було колись – неможливо. Але що можна було, ми зберегли. Далі традицію треба підтримувати і відроджувати, – каже Василь Бігар.
СУСІД УСЕ ЖИТТЯ ХОДИВ У ГУНІ Й БОСИЙ – ДО 100 ЛІТ ДОЖИВ
Згодом колишній голова знайомить нас із однією з майстринь-ткаль – Ольгою Мись. Вона донедавна вчила робити гуні при школі у майстерні, яку організували від Міжгірського професійного ліцею. Зараз майстерні нема, реорганізували. Пані Ольга працювала на громадських засадах, діти приходили в майстерню тричі на тиждень після уроків і вивчали процес від початку (робота із вовною, прядіння нитки, снування, ткання) і до кінцевого результату (прання готової гуні у валилі – спеціальній верховинській пральці, що працює просто в гірській річці).
Пані Ольга починає свою розповідь із типової “вчительської” фрази: “Візитівкою нашого села є гуня. У Річці побутує приказка: і великі, і малі носять гуні у селі”. Я одразу вибачаюся і перебиваю:
– Ви нам розкажіть про гуню не як на уроці історії. От скажіть краще: справді носять нині у вас у Річці гуні? Не так, знаєте, аби раз на рік для забави чи на фото для туристів – а як звичний одяг?
– Носять, чому ж ні! Якщо в інших селах це вже щось дивне, то у нас таки кожен має гуню, ну хоча б одну в сім’ї. Щоб масово, то носять гуні переважно на великі свята, наприклад, на Різдво. А старші люди ще й тепер щонеділі в біленькій гуні йдуть до церкви.
У нас в сусідах був дід, який прожив понад 100 років – так він з початку весни до кінця осені ходив у гуні й босий. І коли на щось хворів, то лікувався так: вилізав на піч і накривався гунею. Не приймав ніяких ліків за життя. Може, тому й прожив стільки.
Іще маємо цікавий обряд на весіллі: молоді, як уже їх звели й благословили, танцюють на гуні перший танець. Це для того, аби жили у багатстві та здоров’ї.
– Тобто у вас не на рушник стають, а на гуню?
– Ні, в сільраді як розписують – то стають на рушник, але коли вдома батьки благословляють – то на гуню. А ще є цікавий верховинський танець у гунях – волошин називається. Подивіться потім в Ютубі – це чоловічий танець, як аркан у гуцулів.
Пані Ольга переповідає нам процес виготовлення гуні. В традиції він тривав понад пів року: як весною обстригли овець перед вигоном на полонину, одразу працювали із вовною, а власне ткали гуні уже восени. Зараз у селі з гунями працюють переважно взимку, як правило, тчуть їх на замовлення. Вовну купують – своєї нема.
– А скільки гунь на сім’ю треба було зробити на рік?
– В залежності від потреби. Гуні довго не зношувалися, тому щороку собі нову не робили, але, разом із тим, були гуні робочі, сірі, ці швидше зношувалися. Святкові, білосніжні й пухнасті, були і дорожчі, й вишуканіші. Гуні роблять і по сусідніх селах – але річанські вважаються найкращими, наші акуратніші та гарніше зіткані.
– Йсе істинно! – підтверджує Володимир Микита, який майже усіх верховинців на своїх полотнах зображав саме в гунях.
– Від нас, до речі, багато людей поважних їхали в гуні, – пані Ольга починає перераховувати: Олександр Пономарьов, Ніна Карпачова…
– А Пономарьов купив собі гуню чи подарували? – перепитую.
– Та, ні, здається, таки подарували.
– О, то так би хоч хто річанські гуні носив! – сміємося ми гуртом та йдемо дивитися валило.
ПРАЛЬКА-АТРАКЦІОН НА ГІРСЬКІЙ РІЧЦІ
Валило – це справжній атракціон для немісцевих: пральна машина на гірській річці. Саме у валилі полоскали гуню після того, як її виткали та зшили. Його й досі використовують у побуті: перуть як не гуні, то домашні ткані покрівці (доріжки – діал.) чи промислові килимки та килими, словом – ті речі, які вдома не випереш вручну і не запхнеш у пральну машину.
Цікавий момент: кожен турист мусить спитати у горян, чи сиплють вони у валило пральний порошок. На що місцеві мусять, сміючись, відповісти, мовляв, та де там: то все – сила гірської води!
Колись у Річці на потоках було кілька валил, зараз їх майже не лишилося.
– У нас вдома колись було валило, але тепер воно неробоче, – каже Ольга Мись. – Мій прадід Василь Гонда був майстер на все село. Жінка наткала гунь і треба було їх уваляти. У сусіднє село нести – довго, то треба було більше дня стояти в черзі на валилі з іншими людьми, ото дід собі його вдома й зробив. У нього було три сини, то вони поруч із валилом поставили колибу і лишалися спати в ній – слідкували, аби гуні добре валялися, щоб не збилися, щоб не викинуло їх великою водою. Бо якось було таке, що з того нашого валила наверху села аж тут внизу знайшли примулену гуню, яку вода викинула й понесла. Слава Богу, не нашу, чиюсь, – каже Ольга Мись.
Валило, яке зараз працює в Річці, зробив майстер Іван Беля. Його сім’я займається виробництвом гунь на замовлення,тому валило потрібне самим, але воно також і для загального користування. Це підтверджують мокрі доріжки, що сохнуть на перилах біля валила, коли ми туди приходимо. Господар вішає поруч свою гуню – біленьку, добре збиту і зшиту. Дає пізніше мені сфотографуватися на пам’ять.
Це валило Іван Беля зробив власноруч у 2007 році. За принципом роботи – це гребля з кляузою (загатою, – ред.), яка регулює потік води. Коли господар відкриває кляузу – вода починає поступати по спеціальному жолобові у дерев’яну чашу діаметром 70 см і висотою 1,4 метра. Валило оживає, у ньому вирує вода та витікає гучним потоком – видовище вражає! Можна просто стояти, слухати шум гірського потоку і насолоджуватися. Але місцеві звикли отримувати з цієї краси користь, для них це – справді пралька. Цікавлюся у ґазди, чи має він якийсь зиск зі свого валила від тих, хто ним також користується.
– Та ні, – щиро дивується питанню горянин, – це безкоштовно. У нас за таке гроші не беруть.
ТУТ НЕ КИДАЮТЬ СМІТТЯ У ХАЩУ ЧИ ПОТІК
Іван Беля каже, що при пранні домашніх покрівців у валилі раніше й справді використовували золу як пральний порошок, воно краще відпирало бруд. А промисловим хімічним порошком не користуються в жодному разі: це ж сільський потік!
До слова, звертаю увагу, що вода в потоці тут прозора, а узбіччя – чисті. Це доволі незвично, адже на Міжгірщині є велика проблема зі сміттям – через те, що у більшості населених пунктів немає централізованого вивозу відходів.
– І у нас в селі також немає централізованого вивозу сміття – сюди не хоче заїжджати жоден підприємець, бо дороги розбиті, по деяких ділянках важко проїхати, їх роками ніхто не латає. Але ми свого часу організували населення і привчили людей зносити своє сміття в кілька точок у селі, а не кидати в хащу чи потік. З тих відведених місць його періодично забирає вантажівка. Упродовж року 15-17 машин зі сміттям їде на централізоване звалище в Міжгір’я. Тому в нас тут зі сміттям проблема відносно вирішена і немає його в річках та потоках, – каже колишній голова.
Василь Бігар розповідає, що узагалі вода тут дуже якісна.
– У селі є 7 мінеральних джерел. За дослідженням, мінеральна вода у них схожа за складом до тієї, що зі знаменитого келечинського родовища. Місцеві їх використовують для вжитку, називають цю мінеральну воду “квасом”, бо кисла. Ще цікаво, що Річка лишається одним із тих небагатьох сіл, де немає проблем із водою влітку, – потічки, які течуть селом, витікають із джерел на Боржавському хребті. Цікаво, що ці джерела ніколи не пересихають, навіть на висоті понад 1000 метрів – очевидно, як припускають геологи, усі вони розташовані на певній лінії, де є якийсь розлом із водою, це не поверхневі води, кількість яких залежить від опадів.
ЦІЛЮЩА ВОДА З-ПІД БОРЖАВСЬКИХ ПОЛОНИН
Скуштувати цю воду з-під Боржавських полонин можемо згодом – у хаті річанських дауншифтерів Олени та Олега. У Річці багато приїжджих. Купують тут ділянки або старі хати переважно кияни та львів’яни (це для людей з грошима – невелике вкладення, від півдесятка тисяч доларів). Олена та Олег – кияни, але довший час уже живуть у Річці. Ми їдемо до них спеціально подивитися на найстарішу в селі Петриканину хату кінця ХІХ століття, яку вони викупили від власників, перенесли на свою ділянку під горою, обладнали та живуть там разом із собаками й котами. Прохолодна вода із джерела – це перший гостинець, яким частують господарі й якого прагнуть гості в гірському селі. То у містах та в долинянських селах частують кавою, а в горах треба смакувати воду.
А іще – неймовірні краєвиди з вікна чи ґанку. Їх, певно що, можна “їсти” хіба очима – але саме заради цього багато міських людей і переїжджають в гірські села. Перед цим Василь Бігар нам показує кілька локацій у Річці, де з пагорбів село видно з різних сторін, і завжди з однієї стоять велюрові зелені Боржавські полонини. Захоплює їхня зелень, пасторальні схили із щойно вкладеними копицями сіна, густі ліси на схилах гір. Дивуюся і водночас радію, коли академік Микита каже: “Слава Богу, що не порубали, я так боявся, що тут будуть гори лисі!”
Такий “хліб для очей” – одночасно і єлей для душі. Спочатку дивує, захоплює, а тоді підносить, очищує, робить тебе справжнім. Так бо й є: в горах людина стає ближчою до неба!
Це підтверджує киянин Олег, який приймає нас у перенесеній старій Петриканиній хаті ХІХ століття. І додає:
– Але ви не уявляєте, як тут у цій красі важко вижити, особливо взимку!
Мовчки погоджуюсь.
А на призьбі старої хати тим часом Володимир Микита неспішно запалює свою піпу, дістає альбом та олівець, вибирає ракурс – і на білій сторінці починають проростати обриси смерек, що хитаються на схилі навпроти. Спостерігати за роботою художника й за природою водночас – надзвичайно цікаво. Цей процес перетікання гармонії, створеної Богом чи Природою, у гармонію, створену людиною на малюнку, заворожує.
СЕКРЕТИ ГІРСЬКОГО ДОВГОЛІТТЯ, АБО ІСТОРІЯ ПРО НЕБО Й ДІДА МОШОРЬКУ
Цікаво, що всі співрозмовники у селі, з ким зустрічаємось того дня, дивуються вигляду академіка Микита у його 90 років. Жінки без жодного кокетства дають максимум 75, чоловіки, навпаки, допитуються секретів довголіття. Володимир Васильович радо ділиться секретами своєї, як він каже, “системи” – художник, зокрема, довгі роки практикує обливання холодною водою зранку, вживає лише просту селянську їжу, тримає “середи і п’ятниці”…
Примітно, що зараз у Річці найстаршій жительці – за 85 (загалом у селі проживають біля 900 осіб), а таких, кому було би під 90, а тим паче, під 100 років, – у селі немає зовсім. Перевелися довгожителі на Верховині!..
Василь Бігар пригадує на це історію про річанського діда Мошорьку. Він, каже, дожив до 100 років, пережив своїх дітей, усе життя босий ходив.
– І в коцовані, – кажу, пригадуючи, що мова, очевидно, про того ж персонажа із розповіді майстрині Ольги Мись, котрий ходив босий і в гуні.
– Так. А знаєте, що старі люди про нього казали? Що то собі Мошорька довге життя в Бога випросив був. У нас вірять, що є такий час перед Різдвом, коли небо відкривається, і хто то помітить і вчасно попросить собі у Бога – то все збудеться, що б не попросив. То й кажуть, що саме в такий час Мошорька був крикнув до неба: “Довгого віку!” – ото й дожив до ста літ.
– О, я такого в Бога ніколи не просив, – кидає на це мудрий жарт у своїй манері Володимир Микита.
– Вам Бог дав за ваш талант, – не губиться з відповіддю Василь Бігар.
А нам, решті присутніх, лишається лише ствердно закивати головами.
ОВЕЦЬ МАЛО, МОЛОДЬ НЕ ХОЧЕ ЦИМ ЗАЙМАТИСЯ
Цікаво спостерігати, як легко знаходить спільну мову з річанцями Володимир Микита. Розпитує про все – про старі хати, про долю своїх героїв, зокрема, вівчаря Івана Хромика, скільки в селі зараз овець та чи роблять тут добру бриндзю.
Дізнаємося, що овець не дуже багато – отара налічує 250 голів разом із козами. А був такий період із десять років тому, що в селі її не було узагалі, то річанські вівці погнали в отари у сусідні села. А тоді в селі відвели вівчарям землю, побудували колибу – відродилося вівчарство. Це теж проблема на Міжгірщині: тут занепадає вівчарство, майже немає овець у людей. Тримають вівці ті, котрі вважають себе ґаздами та виробляють сир на продаж. Це непоганий зарібок: півлітрова банка бриндзі коштує від 80 до 120 гривень. Попит на бриндзю постійно є, туристи беруть. Це не гуня, кажуть річанці: з’їв і ще захочеться.
МОНАСТИР МІЖ ГОРАМИ, ДЕ КРАЩЕ ЧУТИ БОГА
Наша остання зупинка в селі – монастир під схилами Боржавських полонин, Свято-Троїцький, чоловічий. Настоятелем тут – отець Серафим. Він розповідає дивну історію про те, як цей храм постав зі сну одного чоловіка.
– Тут нижче від монастиря стоять руїни великого туристичного комплексу. Тоді всі селяни почали продавати свої землі. Один чоловік теж виставив ділянку на продаж, але йому наснилося, що по цій землі ходять три монахи. Вони поклали тут три великі камені, встановили хрест і сказали чоловіку, що тут має бути монастир. Чоловік той їздив у Почаїв, в Одесу до монахів, щоб там витлумачили сон. Святі отці довго не думали, мов, чоловіче, тобі ж уві сні все сказано: починай будувати храм! От він і почав. Побудував коробку для будівлі церкви, далі ми вже спромагалися самі з братією та єпархією. Той чоловік ходить зараз до нас на богослужіння.
Починав розбудовувати тут монастир не я, той монах помер молодим від раку минулоріч. Він похований поруч із каплицею. Йому був до цього знак, коли їздив на Афон, – один зі старців дав книжку “Правила погребіння монахів” зі словами: “На, тобі знадобиться!” Він зрозумів того старця та його подарунок тільки тоді, коли дізнався про діагноз – лейкемію. Той монах був із Волині, я теж сам із Луцька, ми родичі, і я прийшов сюди за ним, приїхав просто якось на зимові канікули із семінарії – і залишився. Саме тут мені Господь відкрив любов до монашества. Тепер я настоятель тут. Крім мене монахів більше немає, є іще хіба два трудники. Але на богослужіння до нас приходять і з села люди, і з Міжгір’я, і з району – 70-100 вірників маю на літургіях. Люди до мене приходять і до сповіді, й на розмову, пораду. Іще тут бджолами займаюся – ходімо, покажу вам свою пасіку.
Отець Серафим каже, що перші два вулики йому подарували кілька років тому місцеві пасічники, а далі вже сам розмножив бджіл. Пасічництву вчився за роликами в Ютубі.
– За бджолами дуже повчально спостерігати, у них у вулику, по суті, й є монастир, де кожен має свій послух, – каже монах.
– Як вам тут служиться між горами? – питаю. – Бо кажуть, що тут у горах до Бога ближче, краще його тут люди чують і слухають, аніж у долині.
– О, тут така благодать, тут так Бог помагає, такі чудеса робляться! У нас ікони мироточать і плачуть, Господь нам щось сказати хоче. На іконостасі от сльоза потекла на Казанській Богоматері, й у Феодосія Печерського сльоза з ока потекла, ідемо – покажу.
Дивимося: справді, слід на іконах, наче від сльози. Вражає!
НЕ ПЕРЕВЕЛИСЯ ІЩЕ ВЕРХОВИНЦІ В РІЧЦІ!
Просимо на дорогу благословення від монаха, прощаємося з горами і їдемо: пора додому, з гір – у долину.
– Тут художнику жити і жити! – каже Володимир Микита на прощання Річці. І одразу ж задумливо додає: – Але пейзажисту! А мій шлях інший. Я завжди шукав гармонію – людини з природою, з тваринами, з людьми. Уже понад півстоліття спостерігаю за тим, як вона страчається. Стратилося й у Річці – нема хат, все перебудоване і наче якесь не наше, чуже… Але все ж таки не зовсім. Не все стратилося. Тут досі багато дуже щирих, правдивих і світлих людей. Не перевелися іще верховинці!
Тетяна Когутич, Ужгород–Річка
Фото автора, Михайла Дроговича та з офіційного сайту Володимира Микити
