Мати взяла Андрія за руку, привела до мене і сказала: «Тепер ви разом будете жити!» Отак і живемо… уже майже 30 років
Деколи батьки вирішують за дітей їхню долю і потім ті мучаться все життя. Як правило, такі стосунки приречені на безвихідь. Але не завжди… у цьому випадку, на подив, усе закінчилося неймовірно щасливо. Свою історії газеті ЯСНО розповіла за карпатка Тамара Попович.
Я не з Закарпаття. Сюди я приїхала працювати після закінчення університету в Києві. Я з Житомирської області, сурдопрекладач. Кілька років пропрацювала у школі для слабочуючих, та коли почалися важкі роки перебудови, звільнилася, почала торгувати на ринку. Далі все закрутилося. Вийшла заміж, народила сина. Чоловік спочатку був чудовою людиною, але потім почав пити і пропив усе наше майно. Ми продали квартиру в Ужгороді і купили хатинку в селі. Із Василем розлучилася, бо він і будиночок пропив. Я крутилась, як тільки могла. За кілька років зробила ремонт, почала зводити нове житло. Син підріс, поступив у Одесі на стоматолога Знову безсонні ночі, цілодобова робота… І от одного разу мені потрібно було побілку, а майстрів знайти ніяк не вдавалося. Розповіла про все сусідці, поцікавившись, чи не знає вона когось. Вона відповіла, що її син усе вміє, тільки одна біда – він глухий. Я запевнила, що для мене це не проблема, бо я чудово володію мовою жестів. І тут вона аж розцвіла. На той час мені було 42 роки. Андрію – 43. Одруженим він не був ніколи. Подружились ми з ним. Справді чоловік виявився майстром на всі руки. Коли все зробив чомусь грошей брати не захотів. Я не могла погодитись на таке і пішла до його матері. Вона тільки плечима знизала: «Закохався Андрійко в тебе», – сказала тихо, ніби боячись, що він її почує, а скоріше соромно було жінці у роках про почуття говорити… Сама вдовою була вже 20 років.
Я не знала. Що відповісти, бо і самій чомусь Андрій припав до душі, та після розлучення думала, що ніколи в житті ні з ким зв’язуватися не буду. Так уже сильно плюнув у душу мій колишній.
Із того часу Андрій часто заходив до мене. Допомагав мені у всьому, у чому лише міг. Так якось спокійно з ним було,затишно… але про якусь любов не говорив ні він, ні я. Ми просто дружили.
Подружилася я з і його мамою. Вона дійсно замінила мені рідну маму, яка була дуже далеко і з якою я бачилася вкрай рідко. Якісь такі теплі стосунки склалися з сусідкою. Я аж дивувалась, як то ми раніше жили, просто вітаючись і навіть не цікавлячись життям одна одної.
Та одного разу трапилося велике горе. Андрія збив автомобіль. Водій сигналив йому, та він не чув. Була зима, ожеледиця… одним словом машину занесло прямо на пішохода. Ти тижні з переломами пролежав Андрій у лікарні. Я приходила до нього щодня. Приносила їсти. Готували йому по черзі з матір’ю. Він дуже радів, не раз аж плакав і цілував мені руки.
І ось нарешті Андрія виписали. Я сама привезла його з Ужгорода в село. На той час у мене вже був автомобіль. Ходив він ще важко. Тож увечері коли я вже готувалася лягати спати, чую стукіт у двері. Дивлюся… на порозі сусідка з Андрієм. Відчинила, запросила їх до кімнати. А вона мені й каже: «Я, Тамарко, не просто так прийшла. Нам треба серйозно поговорити. Любить тебе Андрій і жити з тобою хоче. От я його й привела. Якщо щось відчуваєш до нього прийми його і бери собі за чоловіка, якщо ні, скажи прямо, хай не з’їдає себе хлопець!» Мені так шкода стало Андрія. Він же така чудова людина. Я навіть не думала, одразу погодилась. Через місяць ми одружились і живемо разом уже майже 30 років. Дітей спільних не маємо, але сина та онуків він любить. Як рідних. Тішуся, що мати в нас така рішуча, бо ми б самі може ніколи на такий крок і не зважились • Більше унікальних історій читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост