Зкарпатець, автор пам’ятника переходу угорців через Карпати на Верецькому перевалі розповів, як працює з каменем, деревом і бронзою

Ми зустрічаємося із майстром у його родовому будинку в Мукачеві: мало хто із сучасників може похвалитися обійстям, де протягом століття живе його сім’я. Наша історія у ХХ столітті рідко кого спонукала до цього, більшість вимушено або з великих почуттів покидали прадідівські гнізда.

На обійсті Матлів у Мукачеві й досі подвір’я в центрі міста ділять сім’ї майстра, його брата та сина, ходять одне до одного на обіди чи вечері, разом кавують і працюють. Цей старий будинок відомий у Мукачеві, він колись належав легендарному історику й археологу Тиводару Легоцькому (історичні розвідки якого досі цитують учені, та з чиєї приватної колекції в ХХ столітті постав найбільший на Закарпатті музей), і Пийтер Матл свого часу віддав йому честь: зробив і розмістив на фасаді меморіальну дошку, присвячену Легоцькому. Ну, й фотопортрет історика висить у Матлів на стіні у вітальні серед світлин предків, пише Укрінформ.

Але про Легоцького ми ще згадаємо. Розмову ж починаємо зі знайомства з роботами маестро. Хоча в саду за будинком є з десяток його робіт (сюди часом водять екскурсії дітей із мукачівської “художки”), Матл насамперед демонструє нам віртуальну виставку на робочому комп’ютері. Це роботи різних років, про ідею та суть яких майстер може розповідати годинами. І навіть важко сказати, що цікавіше: роздивлятися ці скульптури чи слухати історії про те, як вони матеріалізувалися з дерева чи каменю під руками Пийтера Матла.

Його недарма називають геніальним. Під час спілкування з митцем постійно ловлю себе на думці, наскільки всі фрази Матла прості й правдиві – до геніальності! Про храми, про релігію, про сім’ю, про сенс роботи, про патріотизм… Розмова наша аж гусне від цих смислів! Найменше, що вам захочеться після неї – сісти в авто чи на біціглі й проїхатися глянути його скульптури в різних локаціях Закарпаття. А найбільше – зазирнути всередину себе і поставити собі ті ж запитання, що й митець: хто я, звідки моє коріння, що я несу нащадкам?

СІЛЬСЬКА ЦЕРКВА СЬОГОДНІ МАЄ НЕСТИ МОДЕРНОВУ ЕСТЕТИКУ

Найбільше робіт останніх років у Пийтера Матла пов’язані з церковною скульптурою. Утім він не просто робить іконостаси для церков чи пам’ятники на подвір’ях храмів. Майстер намагається привносити в церковну скульптуру модернову естетику. Найважче тут, каже, – переконати громаду, що саме так варто прикрашати храм: мистецьки і по-сучасному.- У нас дуже багато церков будується на Закарпатті, чимало споруд повернули церкві у процесі реституції, й всі ці будівлі порожні, їх треба чимось наповнювати. Найтісніше співпрацюю із греко-католицькою та римо-католицькою громадами Закарпаття. Почалося усе з першого модерного вівтаря для церкви у Четові (Виноградівщина). Я виконав його таким чином, що за канонами він був придатний для використання як римо-, так і греко-католикам. Пізніше у церкві у Великому Бичкові виконали в дереві всю вівтарну частину, вони потім самі застелили то овечими шкурами – вийшло неймовірне поєднання, хоча спочатку казали церковники: ти що, хочеш нам із церкви колибу зробити?! У цьому ж храмі зробили баптистерій (чаша для хрещення – авт.) у формі скелі на спомин про Потоп, коли людство вперше очистилося водою. У Джублику (греко-католицька святиня на місці, де дітям було явлення Богородиці – авт.) я роблю скульптури з часу, як там засновано монастир, там, можна сказати, вже моя художня галерея, – усміхається пан Матл. – Мені самому було в Джублику явлення Божого дива, коли по великій 3-метровій скульптурі, яку я Богородиці робив, пішла тріщина у формі хреста прямо у серці…- Модернові вівтарі та скульптура, – пояснює скульптор, – не просто копіювання образів святих за існуючими канонами (те, що називається “культовим мистецтвом”). Я намагаюся показати, що ось є дерево, створене Богом, у нього вже особлива структура, варто просто підкреслити її – і вже можна молитися на цю досконалість. Але для розуміння таких речей треба виховувати священників і переконувати громаду щодо сучасної естетики. Це довгий процес. І важкий. Зазвичай, я роблю макет, презентацію й 1,5 години розповідаю церковній десятці чи двадцятці, чому так потрібно. Вони бояться сучасної скульптури.

ЯКЩО ЛЮДИ В ЦЕРКВІ БАЧАТЬ КІЧ, ТО Й УДОМА В НИХ ТЕЖ КІЧ

– Які аргументи знаходите?

– ХХІ століття, в якому ми живемо, має нести свої форми, смисли. Ми не можемо мислити так, як у XVII столітті чи в Середньовіччі. І якщо церква сам культ змінює, осучаснює (наприклад, формат меси, її час, тривалість, читання місцевими мовами), то добре було б і скульптуру в церкві також осучаснити. Був випадок, коли селяни хотіли мене на вила взяти після такої лекції, – сміється, згадуючи, митець. – Але священники мені вірять, вони розуміють, що саме маю на увазі.

Ну, й треба сказати, що ота католицька церква в Четові нині є в туристичному путівнику саме через свою модерновість як в архітектурі, так і в скульптурі. Тож ті селяни, які мене в 2003 році проганяли з храму, тепер хваляться: мовляв, а це ж у нас Матл зробив ту саму унікальну скульптуру!

– І ще важливий момент у цій справі, на якому би хотів наголосити, – зауважує Пийтер Матл. – На Закарпатті для сільських людей церква досі справляє ключову роль у вихованні естетики (у селах нема музеїв чи галерей). Чому? Бо це та споруда в селі, де завжди найпарадніше (найкрасивіше – діал.). І якщо у храмі люди бачать кічеву естетику, то й додому собі несуть кіч. А коли в церкві вони бачать модерн, щось доладне, естетичне, то спочатку цього не розуміють і бояться, але згодом несуть ці ідеї й в свої будинки. Так виховується культура.

ХТО ТАКИЙ ЛЮЦИФЕР СЬОГОДНІ? ЦЕ КРАДІЙ ЧАСУ

Але одна справа – внутрішнє оздоблення храму, інша – вуличні, паркові скульптури.

– Зараз якраз працюємо над скульптурою Богородиці для храму у Виноградові – вона буде у формі тюльпана. Але одна із моїх улюблених робіт такого штибу – це модернова подача пам’ятника архангелові Михаїлу, який перемагає Сатану. Є канон на Михаїла та Люцифера, де вони зображаються в бою, як лицарі. Я не хотів зображати їхню боротьбу та перемогу Михаїла класично. Став думати. Що таке Люцифер сьогодні? Як ми його нині уявляємо? У середині віки його зображали лицарем у панцирі, в часи Відродження – воїном з мечем. А хто Люцифер зараз? Яке найбільше зло в наш час, котре треба перемагати? Рішення знайшлося в моїй сім’ї, воно, як завжди, дуже просте. Я сотні, тисячі разів пробував боротися із цим злом – і в мене не вийшло (може, вийде у дітей, на це моя надія). А зрозумів я таке: мій дід мав на мене дуже багато часу. Батько – вже менше. Я і на батьків, і на дітей своїх мав і маю ще менше часу – і це мене тривожить. Хоча мої діти на мене часу мають іще менше, ніж я на них. Ну, а внуки навіть чути нічого не хочуть, їм аби сидіти в планшеті. Тобто, Люцифер сьогодні – це крадій часу! Якщо нема часу – нема любові, спілкування, нічого нема…

Скульптура вийшла величезна, 5-метрова. На пам’ятнику я зробив циферблат із пікселями, котрі переходять на тіло Люцифера, якого перемагає Михаїл – на тому циферблаті 2/3 часу в нас уже вкрадено, але все одно третина ще лишилася, її ще можна відвоювати у Люцифера. Її треба не проґавити, бо від цього залежить наша особиста перемога над злом. Цих пікселів нема на Михаїлові, він органічний, його крила схожі на листя тополі. Але питання було: як зробити обличчя Михаїлові, бо він убиває. Емоція, з якою вбивають – це агресія. А якщо зобразити його таким – він у ту ж мить сам стає Люцифером!

СКУЛЬПТУРА ПОМНОЖУЄ У ПРОСТОРІ СЕНС, ЗАКЛАДЕНИЙ МИТЦЕМ, ТОМУ ВАЖЛИВО НЕ ЗАКЛАДАТИ ТУДИ НЕГАТИВ І ПУСТОТУ

– Я багато спостерігав за людською агресією. Наприклад, коли дискутуємо на церковну тематику, коли мене переконують у правильності якихось правил чи догм, бачу: якщо не піддаюся, люди стають одразу злі, агресивні – хоча ми говоримо про Бога. На це страшно дивитися, і я завжди думаю: ну, от ти говориш зі мною про Бога, переконуєш мене у правильності шляху до нього, чого ж ти при цьому виглядаєш ось так? Тому знайшов для Михаїла інше рішення, його обличчя без агресії, без негативу.

Вирішив іти саме в такому напрямку: я примножую добро. Це сакральне

А щодо негативу в скульптурі… Маю таку думку: художник, митець – не просто неординарна професія, це дуже відповідальна робота. Бо ти виховуєш людей. Тим більше це важливо, якщо ти парковий скульптор чи монументаліст: бо у виставковий зал хтось піде, хтось ні, а в парку повз твою скульптуру щодня проходитимуть глядачі, у них виникатимуть якісь думки. Треба себе готувати до цієї роботи не тільки на рівні ідей, а й вкладати туди певну енергетику. Адже якщо я був злий, коли працював, агресивний чи роздратований, – це все буде в камені. Негатив помножиться і постійно там вібруватиме на природі, такі скульптури шкодитимуть людям. А якщо там буде закладений позитив, добро, – воно так само примножуватиметься і добре впливатиме на людей. І ще одне важливо: якщо ти нічого туди не заклав, просто зробив чергову роботу, бо хотів заробити грошей, ти цим помножиш пустоту. А зараз дуже велика частина митців ні про що не говорять. Пусто. Нуль.

І я колись вирішив для себе, що не просто створюватиму скульптури, бо це мій спосіб заробити гроші. Вирішив іти саме в такому напрямку: я примножую добро. Це сакральна штука така. Намагаюся дотримуватися цього правила вже роками, – каже скульптор.

ЗНАВ, ЩО ВЕРЕЦЬКИЙ ПЕРЕВАЛ – МІСЦЕ НЕОДНОЗНАЧНЕ, ТОМУ В ПАМ’ЯТНИК ЗАКЛАВ ПОТУЖНІ СТАРОДАВНІ СИМВОЛИ

Утім, найбільш упізнавані в Україні скульптури Пийтера Матла – це Ілона Зріні з сином Ференцом Ракоці ІІ на одному із бастіонів Мукачівського замку (адже це – найбільш відвідуваний туристичний об’єкт на Закарпатті), це пам’ятник патріотизму, безстрашності та відважності жінки, яка боронила Вітчизну скільки сил і надихнула на це сина. Ну, і пам’ятник переходу угорців через Карпати на Верецькому перевалі. Саме останній став візитівкою скульптора і приніс йому світову славу. Хоча це, мабуть, найскандальніша скульптура в Україні: радикали постійно обливають стелу фарбою, угорці зі свого боку – щороку влаштовують там політичні мітинги та культурні акції. І для закарпатських угорців, і для угорців з Угорщини Верецький перевал є культовим місцем, адже за легендою – саме звідси відкрився вид їхнім племенам на обітовану Батьківщину в Дунайській низовині. Ну, а для українців це є місцем жалоби: тут у кінці 1930-х років після подій, зв’язаних із проголошенням в Хусті Незалежності Карпатської України, угорці передали полякам карпатських січовиків, яких потім було розстріляно.

У розмові зі скульптором ми не говоримо про політику цього місця (хоча вона завжди на умі), але коли Пийтер Матл озвучує мені глибину ідеї, яку він тут, у цьому місці втілив, вражаюся! Наскільки акуратно, вдало цей пам’ятник вписаний у природу. І я згодна підписатися під відомим твердженням про те, що мистецтво на те і є, аби примирювати.

Ти – продовження своїх предків, це треба усвідомлювати

– Я довго шукав ідею для цієї скульптури. Будь-який художник сьогодні має перед собою приклади попередників, ідеали та зразки того, як не треба робити. І я почав думати: а де між ними я? І не знаходив відповіді. Тоді звернувся до першопочатків, до символів, найперших форм мистецтва, які створило людство. Я вивчав орнаменти у бібліотеках, фондах, архівах. Оскільки я етнічний угорець, вивчав саме угорські орнаменти. Мені треба було знати про своє коріння: звідки я, чому такий, що я несу далі? Адже нема такого нічого в світі, аби виникло з нуля. Ти – продовження своїх предків, це треба усвідомлювати.

І от я занурився у світ народних легенд, казок, музики. Зрозумів, що ті початкові мистецькі форми йдуть на рівні символів, імпульсів. От хрест чи зірка Давида – це не просто знак, він дає нам певний імпульс. І я вирішив такий знак – але про угорців – поставити на конкурс. У конкурсі на створення пам’ятника переходу через Карпати угорських племен на Верецькому перевалі, оголошеному Угорщиною в 1995-му році, брали участь скульптори з усього світу.

ЗІРКА З КАРПАТСЬКОГО ЛІЖНИКА, ТУРУЛ, БОГИНЯ І СМЕРЕКА

– Те, що це місце провокативне, я знав із самого початку, каже Пийтер Матл. – Навіть якщо б я там поставив просто шматок дерева чи камінь – воно би завжди комусь різало очі. І я тоді подумав: а покладу-но я у саму форму скульптури такий орнамент, який є в нас у Карпатському басейні у всіх народів – і в українців, і в румунів, і в угорців. Це зірка, вона всім добре відома з верховинських та гуцульських ліжників. Якщо цю зірку перерізати пополам – вийде форма мого пам’ятника. Так і зробив. Я надіслав свої ескізи в Будапешт – і виграв конкурс. Я тоді ще не мав імені, був невідомим як скульптор. І це була велика перемога. Але історія скульптури видалася довгою. Через політику 12 років потрібно було чекати, аби цю роботу мені дозволили втілити, – каже Пийтер Матл.

– Сама легенда про надбання угорцями земель у Карпатському басейні пов’язана з орлом-Турулом, ця птаха вела їх. Орел – це солярний птах, і якщо подивитися на сам пам’ятник, то зовнішня його сторона нагадує орла, що злітає в небо: чітко видно голову та крила. А якщо глянути всередину, там ми маємо “негатив” – це рустичний знак, жіноча фігура: голова, плечі та розставлені дві ноги – це символ родючості, земля. Тобто, у моїй скульптурі є поєднання сонця та землі. Сонце, котре запліднює землю. Адже давня угорська легенда якраз про це: Емеше, матері легендарного вождя угорців Алмоша, був сон, що орел забрав її на небо, запліднив і сказав, що всі її нащадки стануть угорськими королями.

Зараз мистецтво перетворилося на щось споживацьке: що тобі поклали до рота, те ти й їси. Я ж хочу порухати людей!

А ще ця скульптура має форму вівтаря – це символ жертви.

Отаку символіку я туди вклав, хотів, щоб вона була спільною для всіх, – підкреслює скульптор.

Іще один важливий момент щодо цього пам’ятника: там на перевалі чудова природа, неймовірні краєвиди! І перше, про що я подумав, коли зайшла мова про скульптуру на тому місці: не можна його спаплюжити. Треба або красивіше зробити від того, що там є (а це навіть близько неможливо), або підкреслити. Там тоді було ще більше смерек (зараз ліс повирізали) – ну, й на стелу якщо подивитися, то вона – наче крона смереки, тільки з каменю.

Скульптура вписалася туди абсолютно! Найбільша похвала була, коли хтось сказав, що таке враження, ніби вона там усі ці дві тисячі років простояла. Тобто вона там органічна. Ось про що я хотів би, аби думали ті, хто приходять на це місце. Я як художник завжди був за те, аби глядач не просто приходив на виставку та отримував естетичне задоволення. Важливо для мене, аби він далі як співтворець домислював, думав, бо зараз мистецтво перетворилося на щось споживацьке: що тобі поклали до рота, те ти й їси. Я ж хочу порухати людей!

– Але цей пам’ятник настільки заполітизований, навколо нього ніколи не буває тихо: його обливають фарбою постійно, мітинги проводять… Як це вам спостерігати як автору?

– Ну, як, як?.. Який батько любить, коли б’ють його дитину? Так і мені. Але “против лома нет приема”. Я в цій ситуації тішуся з одного: це не мертвий пам’ятник. Він живе. Так – живе! Одні до нього ходять і моляться, а інші – фарбою обливають і палять. Але нікого він не лишає байдужим!

ВІРЮ, ЩО БЛАГОСЛОВЕННЯ ЛЕГОЦЬКОГО ОБЕРІГАЄ НАШУ СІМ’Ю

– Як вам живеться в цьому родинному гнізді? Завжди захоплювалася тим, коли роди поколінням живуть на одному місці й передають від діда до внука речі, меблі, будинок…

– Старий будинок не так виглядав як тепер, він був трохи перебудований дідом та бабою. Так, це будинок Тиводара Легоцького, наша сім’я купила його від родини легендарного історика сто років тому. У часи “совєтів” будинок від нас забрали і нашій сім’ї лишили в ньому одну квартиру: “уплотнєніє”, усі все розуміли, і ніхто нічого не міг вдіяти. Ми були угорці, таких висилали в Сибір. Та ще і до приходу совєтів мали проблеми: бабусю забрали були в Гестапо за те, що вона ховала євреїв. Ну, а мій дід був депутатом парламенту Угорщини – ясно, що наша сім’я одразу була на обліку в КДБ. Бабка завжди казала, що діду дуже пощастило, що він у 1943-му помер (мав рак горла), бо інакше б – Сибір і тюрма. Та й без нього, починаючи із 1947-го року (з приходом радянської влади на Закарпаття – авт.) у нашому домі обшуки були щоночі. Бабка розповідала, що пізно ввечері приходили “кагебісти” й усе переривали – чинили такий от психологічний тиск. Бабусю не забрали до Сибіру, бо вона на той момент уже була дуже хвора. А інших знайомих і друзів забрали…

Пийтер Матл показує і розповідає нам про своїх предків за портретами на стіні.

– Але прізвище у вас не угорське. Матл – це щось інше… Чеське?

– Німецьке. Предки були моравами. Мій прапрадід народився коло Граца в маленькому селі, був лісником, і граф Шенборн привіз його в Нижні Ворота, а пізніше вони потрапили в Мукачево. Дуже цікава ось ця фотографія, це прадід із маминої сторони, там серйозні дворяни були, рідний брат діда був у складі вищого командування війська Австрійської монархії. Ну, а моя бабуся в 1932-му році була “Міс Мукачево”, вона була заміжня кілька разів: дід помер рано, а треба було жити і дітей ростити.

А моя жінка Сірануш – печена, як у нас кажуть, вірменка, ось тут на стіні справа і її предки (дружина скульптора – відома акторка, одна із найкращих актрис Мукачівського драматичного театру – авт.). Усіх ми тут згадали, нікого не забули, навіть Легоцького – як же без нього? До речі, від Легоцького вдома маємо благословення крізь віки.

– Як це? – вирішую уточнити.

– Під час ремонту в минулому столітті домашні знайшли під підвіконням на кухні скриньку із запискою. У ній – благословення усім, хто житиме далі в цьому домі. “Цю кухню в 1868 році я добудував до цього будинку, який отримав у спадок від Дебрентеї Імре, мого тестя, ми тут проживаємо з Марією (друга жінка Легоцького – авт.) і просимо Божого благословення на наш дім, нашу сім’ю, нашу рідну Батьківщину і на всіх тих, хто тут далі буде жити”. Це, я вам скажу, було справді, наче скарб знайти! Я вірю, що людські почуття й енергію, яку люди вкладають у свої слова – чи це добро, чи зло – йдуть далі й передаються іншим. Вірю, що це благословення оберігає мою сім’ю.

ЧОМУ НЕ ВИЇХАВ? БО МАЮ МІСІЮ: ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД НАЩАДКАМИ

– У вас є ім’я, роботи, які говорять самі за себе… Митці, здобувши таку славу, зазвичай, не лишаються у провінції. Очевидно, що вам не раз пропонували виїхати – хоч би й до Будапешта. Чому ви досі тут, у Мукачеві?

– Я вам скажу, що замолоду дуже цього хотів – виїхати, заробити європейську кар’єру, славу, гроші… Будете сміятися, бо ті, хто мене тоді від цього відговорили в 1990-х, давно вже живуть за кордоном: у Канаді, в Лондоні… Хоча потім у 2000-х роках був такий момент, що ми хотіли сім’єю виїжджати в Угорщину, у мене були там друзі, місцеві депутати, вони робили постійні замовлення, я був такий собі передвиборний художник: у них, як і в нас, перед виборами прийнято ставити пам’ятники в громадах, аби за тебе активніше голосували. Це в районі Балатона, там у містечках і селах є багато моїх паркових скульптур. Мені давали службову квартиру, замовлення. Все йшло чудово. Ми навіть почали вже робити документи, перекладали дипломи. Але настав момент, коли мені Боженько сказав: “Ану, марш додому!” Якось, коли я в черговий раз приїхав у Мукачево, молодший син, який мене в ті часи майже не бачив, сказав мені “дядя”. Я тоді покинув ці “заробітки” одразу. Сказав собі: який сенс, що десь у парках буде багато моїх скульптур, якщо моя молода жінка та мої діти мене не знатимуть?

Тому зараз Арпаду (син Пийтера Матла – авт.) кажу: будь щасливий із того, що навіть якщо ти не багато грошей заробляєш, ти коло своєї сім’ї живеш. Бо я у такий час їздив по світу і вас не бачив. І шкодую про це.

Тоді через це моє рішення ми залишися без грошей. Дуже тяжко було деякий час, доки не прийшов якось до нас Імре Пак (відомий бізнесмен з Мукачева, що емігрував до США, меценат – авт.). У нас у вітальні тоді були такі пошарпані крісла, старезний килимок на підлозі, ще бабчин – а це американці, багачі! Мені було соромно, і він це бачив, тому сказав: “Пийтере, давати подачки художнику не годиться, придумай щось, і я тобі заплачу за роботу”. Він після вечері дав 16 доларів моїм дітям на цукерки, це була майже місячна зарплата тоді, малі не знали, де себе діти з радості! Я тоді зробив оцю меморіальну табличку Легоцькому, що зараз є на будинку, і знаєте – після цього якось пішли замовлення. Щоправда, переважно, з Австрії та Швейцарії, але була робота, я був удома зі сім’єю і був щасливий. Тому я це сприймаю так, що мабуть така моя місія. Відповідальність за минуле перед нащадками… Хоча у нас можновладці сміються з культури, вона не фінансується. Але хтось має тут це робити. Ми мусимо щось лишити нащадкам.

СКУЛЬПТУРНИЙ СИМПОЗІУМ НА ЗАКАРПАТТІ АБО ІСТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК ВИРІШИВ СЕБЕ ПОМНОЖИТИ В КІЛЬКА РАЗІВ

 Власне, робите ви немало, адже завдяки скульптурному симпозіуму, що відбувається щороку на Закарпатті, у нас є купа сіл та містечок, де з’являються прекрасні сучасні роботи відомих митців – загалом установлено вже 50 модерних скульптур. Це ваш спосіб щось залишити нащадкам?

– Це у моєму випадку – спроба себе помножити в декілька разів. Наше об’єднання “Про Арте Мункач” і наш щорічний Карпатський скульптурний симпозіум на Закарпатті. Я маю дуже багато знайомих митців по всьому світу, і серед них є багато таких, хто може на два тижні приїхати сюди й зробити готову скульптуру. Якісну роботу, високої марки!

Ми починали із 4-х скульпторів, зараз на симпозіум до десятка митців приїжджає, я везу дві фури каміння – і ми працюємо. Щоразу в інших локаціях: працювали на Свалявщині, на Берегівщині, на Хустщині. Загалом, провели вже 8 скульптурних симпозіумів. Це мистецька подія світового рівня – у нас працюють митці з Європи, Індії, Китаю… Якщо зі світу приїжджає скульптор, то він те, що тут бачить, несе потім додому. Я стараюся показувати їм позитив. Запрошую також українських колег, наша постійна учасниця – донька відомого українського скульптора Альошкіна. Цікаво, що деякі українські колеги приїжджають із таким негативним сприйняттям угорців через мас-медіа. Київ, Харків, Львів, Тернопіль. Я їх веду в угорські сім’ї, розмовляємо з угорськими священниками – і люди розуміють, що все не зовсім так, як вони це бачили по телевізору в себе вдома. Тобто прокладаємо і такі культурні міжетнічні мости.

Але найголовніше – це те, що сучасна естетика, скульптура з’являється на Закарпатті у селах. На даний час ми встановили 58 скульптур, це дуже багато. Ми придумали таку концепцію, що ставитимемо скульптури у селах, але за умови, що місцева влада проведе там благоустрій, зробить скверик чи площу. Так у громадах з’являються культурний простір і модернова естетика, на ній уже виховуються сільські діти. Ми клали скульптуру в такому селі, де навіть Ленін ніколи не стояв! І робимо це спеціально, бо Закарпаття не дуже концентрується в містах, у нас тут значна більшість населення – сільське. Ну, і в місті це буде одна з багатьох скульптур, а в селі – єдина.

Цікаво, що за нашими скульптурами уже розроблена карта для мандрівок – це може бути велотуризм чи подорожі власним авто. Охопити всі пам’ятники можна за два-три дні, тішуся, коли бачу в соцмережах людей, які їздять цим маршрутом. Це означає, що ми працюємо недарма. Для митця дуже важливо відчувати, що ти твориш недарма, що це комусь потрібно. І що все, вкладене тобою в скульптуру, знаходить резонанс ще у чиємусь серці…

ДОВІДКОВО: Петро Євгенович Матл / Peter Matl (1960 р.н.) – художник, скульптор. Лауреат обласної премії ім. Й.Бокшая і А.Ерделі. Лауреат Закарпатської обласної художньої премії ім. Шімона Холлоші, лауреат Міжнародної премії «За Угорську Культуру». Член Національної спілки художників України (1999), член Товариства угорських художників Закарпаття ім. Імре Ревеса (1995). Володар почесної грамоти за успіхи в художній творчості (2000), лауреат Ордена Хреста другого cтупеня Угорської Республіки (2006), Ордена прем’єр-міністра Угорщини.

Народився у Мукачеві в родині вчителів. Із 12-13 років відвідував пленери за участі відомих педагогів та художників (Василь Бурч та Антон Кашшай). У 1979 р. закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. Під час навчання кумиром молодого художника був англійський скульптор-монументаліст Генрі Мур і лідери російського авангарду Володимир Татлін та Олександр Родченко. До 1985 року працював у Закарпатському художньо-виробничому комбінаті художником-оздоблювачем. Із 1985 по 1988 р. – викладач художньої кераміки в Мукачівській гімназії. Живе і працює в Мукачеві.

Петро Матл працює з каменем, деревом і бронзою. Створює публічні статуї, фонтани, релігійні вівтарі та скульптури. Серед скульптур найбільше робіт присвячено темі сім’ї та родини, багато працює на релігійну тематику, має низку робіт на тему сталінських репресій.

Петро (Пийтер) Матл – голова ГО «Про Арте-Мункач» та організатор численних міжнародних симпозіумів. Учасник національних і міжнародних художніх виставок і симпозіумів. Лауреат міжнародних і всесвітніх симпозіумів зі скульптури, які проходили в Угорщині, Франції, Австрії, Швейцарії, Бразилії та Японії. Роботи митця зберігаються у приватних колекціях України, Угорщини, Австрії, Чехії, Швеції, Франції, Японії, Німеччини та США.

Тетяна Когутич, Ужгород–Мукачево
Фото Сергія Гудака, Юрія Крилівця та з архіву Пийтера Матл
а

ЗакарпатПост