Ще в школі нас дражнили Адамом і Євою. Ми виросли, одружилися і вже 25 років щасливі разом
Із Адамом ми були сусідами. А ще – вчилися у одному класі. Наші мами товаришували і під час вагітності вирішили – у кого народиться дівчинка, та назве її Євою, а в кого хлопчик – Адамом. У ті часи не було ще ніяких УЗІ і до самого народження жінки не знали, кого носять під серцем. Та існували різні народні прикмети і моя мама була впевнена, що народить доньку. Так і сталося.
Через два місяці після мене на світ з’явився Адам. Ми росли, можна сказати, як брат із сестрою. Ділили між собою всі іграшки. Він міг бавитись із моїми ляльками. А я – з його машинками. Нам було дуже цікаво і коли ми пішли до першого класу, то, звісно ж, сіли за одну парту. Коли вчителька спробувала нас розсадити, Адам розплакався і з нього сміявся весь клас. Коли вчителька знайомилася з дітьми і питала, кого як звати, ми назвали і свої імена. Так одразу… один за одним… і знову нас підняли на сміх. «Адам і Єва!» дражнили нас діти. Потім не раз називали нареченими. Та нам було байдуже, бо ми були ще малими і нас таке не зачіпало. Канікули ми також проводили разом. Навіть на море наші матері-подруги купували одночасно путівки. Тож ми були просто нерозлийвода.
Та хто би там що не казав, ми просто дружили, між нами не було ніякої любові. Кожен зустрічався з кимось іншим, однак один одному ми довіряли найбільше і розповідали про все, втішали, коли стосунки закінчувалися.
Потім ми закінчили школу і роз’їхалися вчитися у різні міста – я до Львова, Адам – до Києва. Навіть влітку в Ужгороді ми не бачилися зовсім. Мати Адама була сильно зайнята роботою, бо на той час мала вже бізнес. А моя – бавила онуків. Молодша на рік за мене сестра у 17 років народила сина. І хоч із Вадимом вони одружились, та прожили разом усього місяць. Тож фактично дитина була на голові бабусі, бо Люся до материнства ще не була готовою.
Так минав час. Ми довчилися, повернулися назавжди до рідного міста, почали працювати – я в банку, Адам – у комп’ютерній сфері.
Та одного разу ми пересіклися на вечірці. Чесно, ми обоє не впізнали один одного. Це був корпоратив його та мого колективів у одному ресторані. Тож він запросив мене танцювати. Коли спитав, як мене звати і я представилась, він розсміявся, а потім пригадав дитячу дражнилку: «Адам і Єва!» Я зрозуміла, що це він.
Стільки теплих ніжних спогадів одразу нахлинуло на нас обох… Той вечір ми не відходили один від одного. Так добре, як із ним, мені не було ніколи із жодним хлопцем. І коли він відвозив мене додому. Я йому про це сказала. І він зізнався, що йому також – із жодною дівчиною не було так легко і затишно. Тоді ми вперше в житті поцілувалися…. І нам було вже по 24 роки!
Із того часу ми почали зустрічатися вже не як друзі. Та це тривало зовсім недовго… Через два місяці ми вирішили одружитись. Наші матері були на сьомому небі від щастя. Вони такого навіть не чекали. Так, коли були вагітними, жартували на цю тему, але ніхто про те, що ми колись будемо разом, не думав.
Із того часу минуло 25 років. У нас уже двоє дорослих доньок, є навіть онук…. Та ми досі почуваємося молодими, щасливими та закоханими. Я неймовірно вдячна долі, що маю такого чудового чоловіка. У нас ніколи не буває серйозних конфліктів. Ми всі питання вирішуємо завдяки розумному компромісу, який легко знаходило… адже знаємо один одного ще з пелюшок. Якось нещодавно я випадково зустріла на вулиці колишню однокласницю, як не бачила з часу закінчення школи і вона спитала, як моє життя. Коли я сказала, що вийшла заміж за Адама, вона голосно розсміялася і сказала: «А хто б сумнівався! Про це знав весь клас!» Звісно, що це був жарт, але я рада, що це невинне шкільне пророцтво здійснилося і в мене найкращий у світі чоловік • Більше унікальних життєвих історій читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост
