Правда і тільки правда? Чому без брехні наше життя ідеальним не стане

Чи часто вам доводилося зізнаватися в чомусь такому, про що б ви краще промовчали? І чи вимагаєте від рідних та близьких завжди говорити правду? І як взагалі ви ставитеся до правди і тільки правди? Давайте поговоримо про це і, насамперед, я поділюся з вами переживанням подруги, пише газета ЯСНО.

• Серденько, купи свіжий номер газети ЯСНО •

З місяць тому Анжела (так її умовно назвемо) запідозрила, що чоловік їй зраджує: пізно додому приходить, практично нічого не розповідає, частіше почав працювати на вихідних і т.д. Подруга пробувала шпигувати за чоловіком, але робота та домашні турботи не надто сприяли цьому, тож, аби геть не схибнутися від власних думок, вирішила спитати чоловіка напряму. Той, звісно, все заперечив, чим тільки більше роздмухав вогнище підозри.

«Я зроблю все, щоб він зізнався. Я замучу його підозрами, дістану своїми питаннями і він, зрештою, зізнається», – ділилася зі мною Анжела. Я, правда, її не підтримувала: «Навіщо це тобі? Він же сказав, що ні. Обніміться, поцілуйтесь та живіть собі далі дружньо». Подруга не здавалася, бо була впевнена у власній правоті.

Зрештою, Анжела добилася свого: чоловік зізнався у зраді, сказав, що то було лише один раз і «по п’яні», попросив вибачення. Йти від Анжели він не збирався, як і не хотів більше інших жінок. Та подружнє життя моїх друзів перетворилося в пекло. На розлучення Анжела не подає, але за кожної слушної нагоди, знов і знов докоряє чоловікові зрадою. А він уже дуже шкодує, що зізнався. «І навіщо їй треба було ту правду?», – бідкається чоловік, нервово викурюючи на балконі цигарку за цигаркою.

А й правда, навіщо їй була та правда? Чи завжди ми готові не тільки вислухати правду, але й адекватно сприйняти її і, що важливо, відреагувати на неї? І йдеться зараз не про зізнання в зраді (цього просто не треба допускати, коли кохаєш, любиш, поважаєш). Будь-яку правду про себе готові почути? І чи таким уже необхідним є прагнення завжди говорити правду? (Ми ж цьому вчимо наших дітей).

Даруйте за каламбур, але по правді, брехня – це не завжди погано. Усі кажуть неправду. Ми відповідаємо «добре» на запитання про наші справи, навіть коли все погано, робимо комплімент подрузі з приводу нової зачіски, хоча б самі ніколи собі таку не зробили. «Привіт, рада тебе чути», – звично брешемо ми, почувши у слухавці голос колишніх. «Треба якось найближчим часом зустрітися», – вкотре обіцяємо ми знайомим, яких давно не бачили і з якими випадково зустрілися, але ми майже впевнені, що навряд чи це зробимо.

Ми дякуємо господарям за чудовий вечір, навіть якщо нудьгували кожну його хвилину. А вони охоче вірять у це, не маючи бажання зізнаватися собі, якою жахливою є їхня компанія та їжа. І ці зустрічі продовжуються, бо ми не хочемо сказати правду ні собі, ні тим господарям.

Ми брешемо на роботі, щоби здаватися більш професійними. Адже, якби ми відверто сказали босу, що про нього думаємо, або чому насправді не вклалися у дедлайн, могли б і втратити роботу. Не позбавлені брехні і наші романтичні стосунки. Уявіть, що ми раптом стали абсолютно чесними з нашими партнерами: кажемо у вічі про те, як вони виглядають зранку, скільки насправді коштує нова помада чи вудочка, розповідаємо про флірт з симпатичним колегою…

До речі, маю знайомих, які, одружившись, вирішили нічого не приховувати одне від одного. Подружжя влаштовувало цілі ритуали: щовечора розповідали одне одному проте, як пройшов день, разом переглядали вхідні і вихідні повідомлення, дзвінки, перевіряли коди і паролі всіх гаджетів. За рік вони благополучно розійшлися, причому полегшено зітхнувши. «Ми стали жорсткими лицемірами! Ми прагнули контролювати одне одного», – краще за будь-якого психолога пояснив розлучений, але щасливий чоловік.

Очевидно, що світ без брехні не такий уже й ідеальний. До речі, про дітей, яких ми з дитинства вчимо не брехати. Уявіть, що ваша дитина показує вам свій малюнок, а ви відповідаєте: «Який жах!». Діти, до слова, й самі досить рано дізнаються про соціальну цінність брехні. Вже у віці трьох-чотирьох років вони чудово засвоюють мистецтво ввічливої брехні. Наприклад, коли мама вчить їх казати, що подарунок їм сподобався, навіть якщо це й не так. Експерименти показали, що чим розумніша і емоційно більш розвинута дитина, тим частіше вона каже неправду.

Подорослішавши, ми починаємо брехати регулярно. Одне дослідження показало, що студенти коледжу казали неправду в кожній третій соціальній взаємодії, а дорослі люди – в кожній п’ятій. Науковці також з’ясували, що чоловіки брешуть трошки частіше за жінок. Якщо ж оцінювати брехунів за віком, то молодь каже неправду частіше за літніх людей.

Є ще одна окрема каста брехунів – це політики. Але про них ми поговоримо за тиждень. Ваша Ліля Біла • Більше цікавого читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост