15 років не могла завагітніти, а через рік після того, як всиновила хлопчика, народила двійню

Деколи жінки готові на все, лише б відчути радість материнства. Вони лікуються роками, проходять через страшні медичні процедури, їздять у монастирі, ставлять вічки до ікон і дуже болісно, коли все марно. Так було і закарпаткою Алісою Ткачук. Утім її історія закінчилася дуже щасливо і вона вирішила поділитися з нею із читачами газети ЯСНО.

• Серденько, купи свіжий номер газети ЯСНО •

Із Вадимом у нас було велике кохання. Він – перша моя любов. Ми вчилися водному класі і зустрічалися з 12 років. Нам заздрили всі мої подруги і… певно, зурочили моє щастя. Чоловік він дуже хороший, любить мене, допомагає у всьому, гарно заробляє, не вживає алкоголю, не курить, ніколи голос на мене не підвищує. Ну про що ще може мріяти жінка? Біля нього я почуваюся. Як а кам’яною стіною. Нам завжди було дуже добре разом, одна біда – Бог діточок чомусь не давав.

Що лише я не робила, на які страшні процедури лише не зважувалася – та все закінчувалося викиднями. Я фактично і вагітніла, але виносити дитину не могла. Ці митарства тривали довгих 15 років.

Я почувалася дуже нещасною. Ми і на моря, і на океани їздили, і клімат змінювали, та результат завжди був один і той же. Я ходила по церквах, по монастирях, палила свічки, молилася біля ікон, утім… не доля була тоді народити мені дитинку.

 Якось у одному монастирі я дуже ревно молилася і страшенно гірко плакала. Побачила мене одна монахиня, підійшла, погладила по голові і запитала, у чому справа. Я розповіла усе, як було, нічого не приховувала. Вона мені щиро поспівчувала і розповіла одну історію.

Її подруга так само не могла стати мамою, пройшла через усе те, що й я, зневірилася настільки, що мало не наклала на себе руки. І тоді одна бабуся в селі порадила їй взяти дитину з притулку.  Та жінка довго вагалася і врешті вирішила, що якщо іншого шансу в неї немає, то справді. Хоч когось вона зможе зробити щасливим. Удочерила вона дівчинку, від якої відмовилась мати в пологовому. І через два роки трапилося диво – вона завагітніла і народила сина. Тож черниця порадила мені зробити так само.

Я розповіла чоловікові. Але він був категорично проти, мовляв, не зможе чуже дитя полюбити. Я сильно побивалася. Бо мені так хотілося комусь дати всю ту любов, яка просто била ключем із мого серця, обняти, приголубити маленьку голівку, зігріти своїм теплом, співати пісень, розповідати казки.

Вадим бачив, що його відмова на мене дуже негативно вплинула. Я зачинилася в собі і могла взагалі не виходити з дому, перестала доглядати за собою, навіть могла волосся кілька днів не розчісувати. Одним словом, у той період я не жила, а існувала… Чоловік побачив, що я повільно божеволію і змінив рішення, погодився на усиновлення. Ми подали документи і почали чекати.

Інка з опікунської ради також мене щиро пошкодувала і вже через місяць зателефонувала, запропонувала відмовничка прямо з пологового. Хлопчика народила 16-річна студентка таємно від батьків, хлопець, дізнавшись, що вона вагітна, одразу ж покинув її, тож і  юна мама вирішила не забирати немовля. Вона написала відмову від сина, мовляв, не матиме з чого його утримувати. У якійсь мірі я ї розумію. У такі роки… без грошей, без роботи, без коханого, вона дійсно занепала духом. Але добре, що не згубила дитя, не зробила аборт, а народила все ж.

Ми назвали хлопчика Мартином. У мене просто немає слів, щоб описати те щастя, яке я відчула, коли вперше взяла його на руки. Він був справжнім янголятком, дуже тихою і спокійною дитиною!

Я не могла натішитись цьому диву і Вадим бачив, як я змінювалася на очах: знову ніби розквітла, як у ранній молодості. Вадим теж швидко полюбив малого, між нами знову запанувала гармонія. А вже а кілька місяців після цього я дізналася, що вкотре завагітніла. При ультразвуковому обстеженні лікарка сказала, що в мене двійня. Я легко виносила дітей і легко їх народила. Чомусь під час тієї вагітності я й не сумнівалася, що все буде добре. Мої дівчатка не близнючки, вони зовсім не схожі одна на одну – ні зовнішньо, ні за характером. Вони дуже люблять свого старшого братика, а братик – їх. Між дітьми різниця тільки 1 рік, тож вони навіть разом до школи пішли, у одному класі навчаються.

Зараз Марину -13, а Юліані та Поліні по 12. Усі вони чудові діти і я люблю усіх однаково.

Зараз, коли пройшло стільки часу, я можу з упевненістю сказати, що «рецепт», який дала мені монахиня, дійсно працює. Я так само порадила зробити колезі на роботі, яка так само довго не могла стати мамою. І в неї зараз одна біологічна і одна прийомна доньки. Не будьте скупими на любов до нерідних дітей і побачите, життя вам завжди віддячить за добрі справи! • Більше унікальних історій читай у свіжому номері газети ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! ЗакарпатПост