Колись давно, у 1935-му році, на окрайку цивілізованого світу, що належав тоді Австро-Угорщині, а пізніше радянському Закарпаттю, зустрілися двійко людей, як зазвичай це буває, чоловік та жінка. Точніше, жінкою її назвати було важко. У своїх дев’ятнадцять Гізелла Мейсарош виглядала круглолицим довірливим недосвідченим дитям. Чоловік, якого вона зустріла, виявився значно старшим, вже за сорок. І звали його Ромулос-Альфред Коррадіні.
Ромулос, або ж Роман, як пізніше прозвали його на українській Берегівщині, потрапив на цю землю з Італії. І приїхав він з цілою бригадою таких, як сам, італійців, на укладку залізної дороги, що тягнулася вздовж усієї Європи у напрямку до Румунії. Ромулос виявився не єдиним, хто вподобав собі місцевих дівчат.
І вже незабаром багаточисельні Коррадіні, Манфреді, Мартіглоні щільно засіли у селі Теребеш-Фегер-Поток, яке з приходом радянської влади перейменували в Ділове.
батьки Гізелла Мейсарош та Ромулос-Альфред Коррадіні
Угорка Гізелла та італієць Ромулос ніколи не були офіційно зареєстровані як чоловік та жінка. Не тому, що мали сумніви щодо власних почуттів. Просто закони часу правління Міклоша Хорті виявилися надто консервативними по відношенню до емігрантів. Та попри суворі приписи усі діти Ромулоса, а народилося їх троє – Марія, Ганна та Магдалена, успадкували батьківське прізвище Коррадіні. До прізвища доклалася вроджена наполегливість дідуся Луїджи Коррадіні, який мав фах каменяра-скульптора, власний бізнес та, окрім Ромулоса, ще кількох синів, у товаристві яких і прибув із завданням до Австро-Угорщини.
Від мами дівчатам передалися краса та веселий норов. Тож, як би не жартували односельчани про статус батьківського вільного співмешкання, дівчатка сприймали все з гумором та порозумінням.
Найпершою народилася Марія, якій незабаром вісімдесят п’ять.
Кілька років тому я знайшла її у невеличкому селі Кемече, поруч міста НіредьГаза в Угорщині. Тоді Марія Романівна, чи то пак Ромулосівна, зустріла мене у вишуканій сукні, коралях, з бездоганним манікюром, зачіскою, привітною посмішкою та… в капелюшку, яких, як виявилося, у неї цілісінька шафа.
Для чого це? Не варто було стільки уваги як персонально для мене, – зніяковіла я, поглядаючи на свої потерті джинси й далеко не нові кросівки. І те, що почула у відповідь, збило з пантелику ще більше.
- Я не роблю це персонально для когось, насамперед для себе. І з цього починається мій кожен день. Так було завжди, допоки жив мій чоловік. Багато років як Івана Едуардовича немає поруч. А звичка залишилася.
Мій вам респект, – відповіла я перш, аніж вислухати захоплюючу історію життя Марії Романівни Станкович, уродженої Коррадіні.
- Трапилося так, що мій батько залишився жити на території Австро-Угорщини, не бажаючи розлучатися із мамою. Однак тато не припускав, що за короткий проміжок часу, у 1944-му, він опиниться у цілком іншому середовищі, перейменованому в Радянську Україну. Повернутися назад вже не мав змоги, однак по-справжньому адаптуватися до нових обставин йому до смерті так і не вдалося. Нам із сестрами вже трохи легше було.
Я народилася в 1936-му і була найстаршою у родині, тому практично все наше дитинство минало вже за нової влади. Щоправда, наша сім’я ніколи не вписувалася у канони, диктовані соціалістичною Україною. Ви ж самі бачите (вказує на колекції сумочок, рукавичок, капелюшків). Ми помітно вирізнялися завдяки походженню серед робочо-селянського населення. Напевно з тих часів і закралася потаємна мрія дременути звідти чимдуж. Звісно, ми намагалися пристосуватися, здобували радянську освіту, знаходили собі роботу і жили як всі.
Багато років я пропрацювала бухгалтером в Ужгородському радгоспі декоративних культур. І на еміграцію наважилася тільки у п’ятдесят п’ять, коли настав час виходити на пенсію. У цьому питанні мене випередила сестра Ганночка.
У 1988-му вона з чоловіком подалася до Америки. Ви добре розумієте, який то був ризик у ті часи. Так чи інакше Аня осіла в Лос Анджелесі і згодом закликала нас з чоловіком до себе. Однак затрималися ми там ненадовго, всього на чотири місяці.
- Невже не привабила вас така омріяна всіми Америка?
- Розумієш, у чім річ… В Америку треба їхати змолоду, або ніколи. Це надто важкий процес з психологічної точки зору, коли тобі за п’ятдесят. З одного боку ти прожив достойне життя, зробив кар’єру, здобув досвід та добру славу, словом самореалізувався. І тут ти потрапляєш у середовище, яке про твої сподвиги нічогісінько не знає. І треба починати все з нуля, так, ніби тобі вісімнадцять. Вчити мову, здобувати диплом, хапатися за будь-яку роботу. Але ж ти усвідомлюєш, що тобі не вісімнадцять! І замість того, аби напружуватися, все частіше виникає бажання нарешті спочити…
Словом, асиміляції до американського середовища не відбулося. Ми вирішили повернутися назад. А сестра Анічка залишилася там і прожила загалом довгих сім років. Але попри все я ніколи не забуду емоцію, яка супроводжувала мене, коли літак Москва – Лос Анджелес сів у Шереметьєво. Ми вийшли з чоловіком з летовиська, а навколо сіра похмура Москва. Після яскравого шумного Голлівуду це нагадувало справжню тюрму. Це як… аби ти зрозуміла… коли у тебе є гарна коштовна кришталева люстра, яку взяли й підмінили на зкривлену поплавлену свічку. Отаке у мене було відчуття. І я ніколи не забуду слова, які сказала чоловікові по поверненню з Лос Анджелеса: «Що би не трапилося, але жити у цій країні я не хочу»
- І що було далі?
- А що могло бути? Все сталося якось логічно й опосередковано. За походженням я напівугорка. Чудово знаю мову, ментальність, традиції. По поверненню в Ужгород ми продали свою квартиру, подали документи на прийняття угорського громадянства, підшукали собі будиночок і… я тут вже понад чверть століття. Незабаром моя сестра Ганночка повернулася з Америки, і на зароблені гроші також придбала будиночок в Кемече. Щоправда, Ганночка недавно померла, і я залишилась одна.
- Вас не тягне додому?
- Що значить тягне? Людину тягне туди, де вона почувається соціально захищеною. Тут про пенсіонерів піклуються. Є люди, що доглянуть і мене, й мій сад, і будинок. І це торкається не тільки соціальних служб, яким положено доглядати пенсіонерів за приписом. Людський фактор також дуже важливий. Ви ж самі бачите (Марія Романівна простягає до мене руки з бездоганним манікюром). Одна справа, коли до тебе регулярно навідується медсестра, аби поміряти тиск і сконтролювати стан здоров’я. Інша річ, що я попри роки почуваюся привабливою жінкою. І мені дуже приємно, коли сусідка забігає з пропозицією:
«Моріко, давайте я вам зачіску зроблю, чи нігті нафарбую». Ви навіть не уявляєте, як це важливо для жінки, яка має величезні труднощі з опорно-руховим апаратом. Донедавна я ще гасала селом на велосипеді. До сестри, по крамницях, до церкви. Але останніх кілька років ноги відмовляються ходити. Тож мені приносять додому і продукти, й ліки, й добрий настрій. От якби не ті кляті ноги, все було би перфектно!
- Але ж вони не заважають вам наряджатися у костюми й капелюшки?
- О, ні! Коли мені не захочеться цього робити, тоді я зрозумію, що час настав. І що там, цікаво, мій Едуардович стільки років без мене робить, га?
Вітаємо Марію Романівну з минулим Ювілеєм! Міцного здоров’я!
ВІКТОРІЯ АНДРУСІВ, спеціально для газети ЯСНО