Особистість Віталія Дроботі – знакова в правничих колах Закарпаття. Майже 10 років працював адвокатом спочатку в Тячівській, а пізніше у Мукачівській юридичних консультаціях. 30 років життя віддав судовій системі. У відставку пішов із посади голови Апеляційного суду Закарпатської області. Нині заслужений юрист України каже: поза кадром того незабутнього періоду життя залишилося чимало курйозних і дотепних епізодів. Вони і стали основою його двомовної книги «З посмішкою про закарпатських юристів», яку екссуддя написав через 5 років після відставки.
Наше півгодинне інтерв’ю з правником у прес-центрі газети «ЯСНО» пролетіло на одному диханні, але встигли згадати минуле і поговорити про нинішнє. Про життя він розповідає через призму 40-річної юридичної практики, щоразу з посмішкою звертаючись до сторінок свого видання.
- Виявляється, є життя і після суду, – зауважує Віталій Васильович, відповідаючи на питання про те, чим зайнявся після виходу у відставку. – Практичною юридичною діяльність не займаюся, бо немає в цьому необхідності. Якщо хтось звертається за консультацією – залюбки консультую, бо, Слава Богу, стаж роботи значний – був і адвокатом, і суддею в кримінальних справах, і в цивільних, тож маю чим поділитися з молодими колегами. Та головне – в мене з’явився час зайнятися спогадами і викласти їх на папері.
- Як прийшла ідея написати книгу?
- Я – жива частинка історії нашої юриспруденції. Практично 90% людей, яких згадую на сторінках видання, уже немає серед нас. Ось, подивіться фото: це суботник у Тячеві (показує у книзі світлину 1980 року – прим. авт.). Із 9-ти чоловік в живих залишилося тільки троє: О.Пазина, який ще працює адвокатом у Тячеві, тодішній слідчий прокуратури Е.Румянцев і я. А на фото 1983 року із 10-ти адвокатів Мукачівської юридичної консультації по цьому світу ходжу тільки я. Тому хотілося нагадати, яким було юридичне життя нашого краю 30-40 років тому і згадати тих, з чиїми іменами воно пов’язане. Але книга написана не у стандартному юридичному стилі, тобто про розглянуті справи, їх складність, проблеми судової системи тощо. Я поглянув на роботу правника з іншої точки зору, з котрої її ще ніхто не описував. Ця книга написана в тому ж стилі, що й твори Ільфа і Петрова «Золоте теля» чи «12 стільців», або «Пригоди бравого солдата Швейка». Розповіді подані з точки зору оптиміста, який пригадує курйозні моменти із життя тогочасних юристів.
- Скільки тривала робота над книгою? Користувалися якимось нотатками?
- Писав книгу біля місяця. Викладав на сторінках ті факти, які залишилися у мене в голові. У вступі зазначаю, що я ще не дійшов до тієї стадії, як президент однієї великої країни, що не зміг згадати прізвища Міністра оборони, який стояв поруч з ним і якого він призначив на посаду кілька днів тому назад. У мене деменції немає, пам’ятаю практично усі події 40-літньої давнини, тому відновлював все по пам’яті. Хоча, колись були у мене окремі записи, але при переїзді вони загубилися.
- Хтось уже мав нагоду ознайомитися «З посмішкою про закарпатських юристів»?
- Декілька екземплярів подарував – в адвокатуру, суддям у відставці, ближньому колу своїх знайомих. І доньці, звичайно, яка надихнула мене на творчість і яка опередила свого батька, написавши книгу про судочинство в Італії. Хотілося б, звичайно, щоб її потримали в руках і герої книги, але… Якщо їхні спадкоємці виявлять бажання, то і їм передам екземпляри.
- Яка з описаних історій найбільш пам’ятна?
- Мабуть, розповім про випадок, що трапився в кінці 80-их. Тоді роботу суду курирувало обласне управляння юстиції. В цю установу потрібно було відправляти копії усіх судових рішень. Один із молодих суддів Ужгородського міського суду розглядав справу про крадіжку 120 кг вершкового масла з відомого всім маргаринового заводу. Це був час тотального дефіциту, тож справа знаходилася на особливому контролі. Слідство кваліфікувало справу як розкрадання. Суддя справу розглянув, виніс вирок і відправив копію рішення в управління юстиції. Там з документом ознайомилися і терміново викликають суддю: мовляв, чому справу перекваліфікували із розкрадання у халатність і чому у вироку зазначено, що 120 кг масла з’їли грузини? Хто ці грузини? Чому немає прізвищ? Врешті-решт розібралася: набираючи текст, стенографістка переплутала місцями «и» та «у» і вийшло, що масло з’їли не гризуни, а грузини. Ось так дві літери спотворили сенс встановленого судом вироку. Цей випадок став надбанням гласності у Палаці правосуддя і коли наші колеги опісля заходили в пусті магазини, то казали: так, і тут побували грузини. Ось такі анекдотичні випадки і описую в книзі.
- Із власної практики подібними історіями поділитеся?
Курйозний випадок, приміром, трапився на початку моєї суддівської практики у 1986 році. До цього я майже 10 років працював адвокатом. Перехід із однієї сфери діяльності в іншу відбувся дуже швидко, це був своєрідний юридичний бліцкриг. У п’ятницю ввечері на сесії обласної ради мене обрали суддею (а посада тоді мала назву член суду), а в понеділок зранку я вже виїхав на судове засідання в Іршаву із шістьма томами кримінальної справи. Там якраз розглядали справу про крадіжки в особливо великих розмірах, знаменита 86 стаття тодішнього кримінального кодексу. Приїхавши, біля будівлі суду побачив трьох адвокатів, які захищали підсудних. З усіма був добре знайомий.
Привіталися. Питають: «Ти кого захищаєш, у нас повний комплект?» А щоб ви зрозуміли, такого суддівського атрибуту як мантія у той час не було, всі виглядали практично однаково – у костюмах. Відповідаю: «Я не захищати приїхав, а судити». Всі розсміялися, думали, жартую. Перед засіданням, коли сів у суддівське крісло, знову чую: «Віталію! Не наривайся, отримаєш від судді окрему ухвалу за привласнення повноважень!». Навіть коли до мене підійшов начальник конвою і доповів, що усі підсудні доставлені, а я почав судове засідання, вони все ще не могли повірити у таку швидку трансформацію захисника у суддю.
- Знаю, що це не перший такий крутий поворот у вашому житті. Свого часу Ви вже кардинально змінювали професію. Готуючись до нашої розмови, почитала, що свою трудову діяльність розпочали звичайним працівником.
- Так, було таке. Після завершення навчання в Одеському верстато-будівельному технікумі життя змусило попрацювати наладчиком автоматів на заводі радіодеталей «Епсілон». Потім була служба в армії. Опісля здобув професію моториста на Припрутському рибному господарстві. Однак весь цей час мене не покидав мрії вивчитися на юриста.
Брат моєї мами М.Панго – відомий прокурор, був заслуженим юристом України та заслуженим юристом Угорської республіки. Саме він привив мені любов до юриспруденції. Пригадую, як малим із захопленням слухав його історії про боротьбу із злочинністю. До речі, забігаючи наперед, скажу, що в нашій родині було чимало юристів.
Мій тесть теж був юристом, у книзі згадую його фіґлі-розіграші. Дружина – нотаріус. Наша донька теж пішла по її стопах. По лінії батька мій дід був суддею при Австро-Угорщині, є офіційний документ. Може, зберуся і підготую книгу…
Отож, я вступив на юридичний факультет Львівського університету. Намагався стати «Жигловим і Шараповим». Проходив стажування на посаді інспектора карного розшуку Радянського райвідділу міліції Львова. За ті 9 місяців пізнав усю «красу» кримінального світу. Але після одного випадку сказав собі: у міліції працювати не буду.
- Що за випадок?
Це трапилося під час одного із чергувань у райвідділі. До нас доставили чоловіка. Як тепер пам’ятаю: холодний березень 1977 року, а той – мокрий, без верхнього одягу, напідпитку. Я із співчуттям слухав розповідь, як його побили і відібрали всю зарплату.
Мій колега, котрий пропрацював не один рік і, до речі, мав хорошу професійну інтуїцію, засумнівався у показах. Каже потерпілому: «Лягай на живіт», показавши на ряд стільців, які стояли під стіною і знизу для стійкості конструкції були з’єднані металевими планками. Той виконав наказ інспектора. А колега питає вже мене: «Віталію, а де у нас Цивільний кодекс?» В той же час дістав із сейфа шматок гумової труби з впаяною в неї металевою серцевиною. Цим «кодексом» він наніс чоловіку кілька ударів нижче спини, той аж підскакував. Після п’ятого удару потерпілий закричав: «Я все згадав!»
Виявляється, ніхто його не грабував. Того дня він дійсно отримав на заводі зарплату, випивав з другом, а потім посварився з ним і пішов, залишивши верхній одяг в його квартирі. Щоб дружина не сварилася, придумав історію про пограбування. Коли чоловік протверезів, ми поїхали з ним до друга, забрали звідти його пальто із залишками зарплати та завезли додому.
Для мене ця ситуація стала своєрідним лакмусовим папірцем. Зрозумів: житлове, сімейне, цивільне право, яке мені давалося легко в університеті, у міліції я забуду. Натомість уявив собі подальшу перспективу роботи сищиком, з усім арсеналом оперативно-розшукових заходів. А якщо мені нав’яжуть ще такі методи роботи, які бачив на власні очі, то із мене навряд чи вийде хороший юрист. І тоді твердо вирішив повернутися додому.
Вже в Мукачеві, де жили мої батьки, проходив стажування у юридичній консультації. У 1978 році отримав право займатися самостійною адвокатською практикою. Оскільки в Мукачеві місць не було, а я на той час був нежонатий, то відправили мене у Тячів. Ще одним аргументом на користь саме цього місця роботи став той факт, що володів, як вважали члени президії обласної колегії адвокатів, румунською мовою.
А з далекого дитинства (мій батько деякий час служив офіцером-прикордонником у Молдавії, де проживала і наша родина) я пам’ятав усього три слова: пине – хліб, карне – м’ясо і пеште – риба. До речі, за роки роботи в Тячівській юридичній консультації четверте румунське слово так і не вивчив.
- Ви згадали про непростий досвід роботи в міліції. У суддівській практиці теж вистачає ситуацій, при яких судді доводиться виносити рішення, яке як звичайна людина він не підтримує. То що важливіше: законність чи справедливість?
- А що таке справедливість? Двоє людей виходять із суду. Одна буде задоволена рішенням. Сторона, що програла, саже: несправедливий суддя і суд несправедливий. Або обвинувачений у кримінальному процесі вважає, що отримав незаслужене покарання. Поняття справедливості я б взагалі не застосовував у юриспруденції. Древні римляни казали: законність – то є вища справедливість. Тому я завжди казав: рішення потрібно приймати законні, тоді вони будуть справедливі.
- З вашого досвіду, коли суддям легше було працювати: 30 років тому чи зараз?
- Однозначно, легше було 30 років тому. Чому? От пригадую одну з нарад у Верховному Суді, де нам доступно і просто пояснювали, як потрібно вирішувати цивільні справи. Заступник голови Суду наголошував: якщо у вас є справа про виселення, у 90% відмовте у виселенні, бо кожна людина по Конституції має право и житло. Якщо є справа про поновлення на роботі – поновіть, бо в Конституції записано, що кожна людина має право на працю. Ось такі прості рекомендації були. А сьогодні приймається одне рішення, завтра – друге, післязавтра – третє, і адвокати жонглюють цими рішеннями. Один каже: треба врахувати цю позицію, на його аргумент другий адвокат каже: ні, цю. Тобто зараз, на жаль, немає законодавчої стабільності.
- Як в таких умовах молодим працювати?
- Не заздрю їм. Якщо б мені сьогодні сказали: ми вас золотом закидаємо, поверніться на роботу – відмовив би. Свого часу в Апеляційному суді Закарпатської області працювало більше 30 суддів, зараз – 11. Тобто те навантаження, яке мали три судді, тепер переклали на плечі одного. Окрім того, кількість справ, що надходять до судів, щороку зростає. У такій ситуації, щоб ознайомитися з матеріалами справи і якісно її розглянути, доводиться переносити терміни розгляду інших справ. А коли тоді писати вмотивоване рішення, вивчати судову практику вищих судів, ознайомлюватися з новелами в законодавстві?
- Що думаєте про судову реформу?
- У книзі пишу про ці реформи: є у революції початок, немає у революції кінця. Після мого приходу в суд, у 1986 році, через кілька років розпочалася перша реформа. Я вже 5 років у відставці, а реформи продовжуються. Хто робить реформи? Нашим спеціалістам не довіряють, залучають іноземних фахівців. Свого часу я проходив стажування при Мічиганському університеті в США. Ми побували практично у всіх місцевих юридичних інституціях, бачили багато хорошого. Але ми не можемо сліпо запозичувати закордонний досвід, він на нашій землі, думаю, як і кожна сільськогосподарська культура, не прийметься. Треба розумно все робити. А з реформами потрібно закінчувати…
Олександра НАЗАРОВА, спеціально для газети ЯСНО