Залишила сина в пологовому. Через 30 років на колінах просила у нього вибачення

Іноді в молоді роки дівчата роблять легковажні вчинки, про які шкодують усе до кінця своїх днів. І далеко не завжди спізніле каяття дає полегшення. Саме таку історію із власного життя розповіла газеті ЯСНО закарпатка Ольга.

• Серденько, купи свіжий номер газети ЯСНО •

У школі я дуже добре вилася і подавала, як казали всі, великі надії. Без проблем вступила до університету. Але на другому курсі познайомилася з Дмитром. Він був місцевим, а вчилася я в Києві. Закрутилася між нами любов. Дуже гарним хлопцем був. Не закохатися  такого було просто неможливо. Ми зустрічалися рік, аж поки я не завагітніла. А тоді він мене кинув, сказавши, що дитина буде не від нього. Оскільки я з села, вдома б мене не зрозуміли, можливо навіть зреклися б від мене, точно б не допомагали матеріально. Тому я вирішила, що коли народжу, залишу дитину в пологовому.

У мене народився хлопчик. Я навіть не хотіла брати його на руки, не те що годувати, боялася, що не зможу кинути. Потім написала відмову і пішла… Продовжила навчання, про Дмитра старалася навіть не згадувати. Уже з дипломом повернулася на Закарпаття. Батько тим часом підшукав мені чоловіка. Ми родиною були заможною, то, звісно, і Василь був при грошах. Син голови села…

Нам купили квартиру в Ужгороді, допомогли знайти обом хорошу роботу і зажили ми собі спокійно…. Відносно спокійно… бо в глибині душі мені завжди було тривожно і я багато думала про сина. Чоловік у мене виявився хорошою людиною. Хоч і не з великого кохання ми одружувалися, та повага і порозуміння між нами були завжди. Та я й не хотіла шалено любити когось… відлюбила у ранній молодості… серце згоріло.

Коли в нас народилася донька, чоловік був на сьомому небі від щастя. От тоді. Не витримавши. Я йому у всьому й зізналась.. розповіла про студентські почуття і про кинутого сина. Думала, якщо не простить, виховаю дитину сама…не така вже й ганьба буде, адже у законному шлюбі народилася. Та ні… він не просто простив, але й багато років разом зі мною шукав хлопчика. Знайти його нам не вдалося, бо його одразу ж всиновили. Донька про старшого брата також знала. Я сказала їй, коли вона мала 16 років. Благала ніколи не повторювати моїх помилок… навіть якщо завагітніє і її кине хлопець, не кидати дитя…

Та  у Лізи усе склалося чудово. Вона вийшла заміж, має чудового чоловіка і доньок-близниць. Зять Микола їх просто обожнює.

А нещодавно у моєму життя сталося справжнє диво – у гості навідався симпатичний молодий чоловік. Подивилася я на нього з порогу і серце завмерло… Вилитий Дмитро стояв переді мною. І  на секунду не сумнівалася, хто це. Я впала на коліна перед ним і гірко заплакала.

Так, це був мій син. Разом із жінкою, яка його виховала, вони відшукали мене… але місяць перед його візитом приймона мати померла і він приїхав до мене сам.

Дмитро весь час жив у Києві. Його забрало подружжя професорів, яке не могло мати дітей. Ріс він у розкоші. Та коли мав 10 років, не стало батька, помер від інсульту. У матері ж був рак.

Тепер Михайлик знайшов нову родину.  Неймовірно щаслива, що він вибачив мені за мій легковажний вчинок. Мій син – золота людина… дуже добрий, культурний і прекрасно вихований. Він просто випромінює позитив!

Я рада, що він мене відшукав. Але совість гризе досі. Ми з чоловіком огортаємо сина любов’ю… але чи так вона йому вже й потрібна зараз? У нього теж своя родина – дружина і син. Василь прийняв хлопця як рідного і він тепер його найкращий друг, щодня зіздвонються і говорять годинами. Я ж плачу… від щастя! • Більше цікавого читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! • ЗакарпатПост

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *