Незрячого сина зцілила йорданська вода

Ольга з Віктором були одружені вже багато років, а лелека все оминав їхній дім. І ось на трояндове весілля (десять літ після шлюбу) Бог зробив парі неймовірний подарунок: Оля завагітніла, пише газета ЯСНО.

• Серденько, купи свіжий номер газети ЯСНО •

Багатство є, а дітей – немає

Подружжя добре жило, ніколи не сварилося, сум в очах з’являвся лише після чергового візиту до лікарів, які в один голос твердили, що у пари все нормально зі здоров’ям.

– Чого ж діток нема? – мало не плакав чоловік.

– То одному Богові відомо, – підняв палець догори сивий професор зі столичної клініки.

І Оля щоранку й щовечора зверталася в молитвах до Всевишнього. Просила прощення не лише за власні гріхи, а й своїх пращурів. І диво таки сталося. Олі вже до сорока добігало, як почула таку довгоочікувану звістку, пише «Вісник».

Не лише родичі передавали одне одному цю приємну новину. По всьому селу баби перешіптувалися:

– Бач, таки недарма їздила по монастирях. До ікон молилася. Бог почув Ольчині молитви.

– То й добре, тепер матимуть для кого жити, бо хата є, аж три машини у дворі стоять, а кому тре ті розкоші? Дитячий голосочок вдома – ось найбільше багатство.

Хто заздрив, а хто відверто радів щастю пари. Самі ж Оля та Віктор сяяли від радості. Вагітність проходила добре. Майбутня мама цвіла всі дев’ять місяців. Купувала блакитні й зелені пелюшки, повзунки та сорочечки, бо ж лікарі повідомили, що буде хлопчик. З легким серцем вона йшла народжувати. Однак у пологовому несподівано виникли ускладнення. Віктор зраненим птахом бився у двері операційної, та його не пускали. Цілу ніч сидів у лікарні. Вимкнув мобільний, щоб рідні не набридали розпитуваннями. І лише о п’ятій ранку почув дитячий крик.

Бог вдруге сотворив диво

Ольга довго відходила від важких пологів. А синочок, навпаки, ріс на очах. Ім’я йому вибрали ще до народження – Богдан, бо й справді він був їм Богом даний. Двері до хати не зачинялися. Тітки, дядьки, двоюрідні, троюрідні родичі приходили по кілька разів на день. Приносили різноманітні забавки, цілували-пестили первістка. А якось сусідка тітка Зіна помітила:

– Олю, зверни увагу, що Богданчик реагує лише на голос, а на обличчя – ні.

Придивилися – й справді, щось з дитиною не те. Ледве дочекалися ранку, щоб їхати в лікарню. Офтальмолог, оглянувши кількамісячну дитину, підтвердив, що проблеми є, але не страшні, й призначив лікування. Однак бажаного результату воно не дало, і мати «вибила» направлення до столичних спеціалістів. У Києві стривожених Ольгу та Віктора заспокоїли і призначили інші препарати. У маленького Богданчика вже й алергія почалася через різні ліки, але бачити краще він не став. Мама водила перед самими очима яскравими іграшками, світила ліхтариком, але синочок ніяк не реагував. У лікарні провели не один тиждень, а обіцяного покращення не бачили. Виснажена, знервована Оля навіть спати не могла. Дивилася на маленького кругленького Богдасика й повірити не могла, що її дитинка ніколи не побачить маминого, татового обличчя, сонечка, квіточок. Лише на третю добу таки здолав її сон.

«Йди у храм. Там знайдеш ліки для дитини», – почула уві сні голос.

Аж прокинулася. І справді, відколи народився синочок, майже не бувала у церкві. Лише на великі свята ходила. Чого гріха таїти, й молилася рідше, бо у щасті людина менше звертається до Господа, ніж у горі.

– Може, це мені таке покарання, – каялася і плакала, коли розказувала про сон чоловікові. – Піду у Києво-Печерську лавру.

Біля входу до святині всім жебракам дала милостиню. Купила свічечок, дала записку за здоров’я і вклякнула на коліна. Так і простояла всю службу.

– Доцю, видно, велике у тебе горе, бо так щиро молишся – й не чуєш, що служба закінчилася, – почула лагідний старечий голос.

Підвелася. Поруч бабуся у квітчастій хустині стоїть. Лице світиться добром та співчуттям. Не зогледілася, як розповіла їй про свого синочка та його проблеми із зором.

– Дитинко, у період Різдвяних свят саме час просити у Господа милості, – почала гладити зморшкуватою рукою по голові. – Каятися, що за щоденними клопотами забуваєш помолитися. Всяке у житті буває, але Бог милостивий. Всіх любить і допомагає тим, хто щиро вірує. Незабаром буде Водохреще, а ти ж знаєш, що освячена у цей день вода має велику силу. Преподобний Серафим Саровський, коли хто хворів, благословляв приймати її по ложці щогодини. Старець був переконаний, що кращих ліків немає. Йорданську воду тре давати зранку й малим дітям. На Водохреще піди посвяти воду, а тоді прикладай її до очей синочка. Але пам’ятай, що вона допомагає лише тому, хто щиро молиться та вірить у силу Всевишнього.

Таку віру вселила їй ця незнайомка, що Оля ніби на крилах летіла у лікарню. Ошелешила медиків вимогою, щоб виписали їх додому.

– Ви ще не завершили курс лікування, – впирався завідувач відділення.

– Вдома вилікуємося, – наполягала жінка.

За тиждень було Водохреще. Вперше після хрестин Оля взяла із собою Богданчика. Слухаючи піснеспіви, дитя не вередувало, не плакало, а коли священик почав окроплювати всіх свяченою водою і кілька холодних краплин впали на личко хлопчика, весело сміявся. Відтоді Оля з Віктором щонеділі ходили на службу. Кутали у візочку синочка й везли із собою. Напували свяченою водичкою та змащували нею оченята.

Минуло кілька місяців. Зима потроху відступала, а весняне сонечко світило все яскравіше. Якось, спостерігаючи, як малюк крутиться у колисочці, Оля помітила, що він мружиться і намагається заховати обличчя від настирливого сонячного промінчика.

– Вітю, наш Богданчик бачить! – жінка закричала так, що чув увесь світ. Бог знову сотворив диво • Більше цікавого читай у газеті ЯСНО • Купи газету в кіоску або передплати на своїй пошті • Індекс 76076 • ЯСНО – газета №1 для життя! • ЗакарпатПост