Розборки і педагогічні «тортури»… через сіль

Відомий письменник Василь Кузан у рубриці «Читаємо-Перемагаємо» про «солений день»...

читай тільки перевірені новини на сайті ЗакарпатПост 🇺🇦 підтримуй своїх 🇺🇦 замовляй рекламу на сайті 🇺🇦 e-mail: zakarpatpost@gmail.com

Наш клас дуже часто відзначали на лінійках. Відзначали, як один із гірших класів за історію школи. Я не думаю, що ми були аж такими поганими дітьми – дітей поганих не буває взагалі. Спробуйте сказати мамі, що її дитина якась не така, то вона вам очі видряпає. Тобто, я хочу сказати, що кожен із нас був дитиною зразковою, а от коли ми збиралися в одному класі…

Переконаний, що вся справа була у гендерній нерівності, у порушенні балансу і пропорцій чоловічого і жіночого начала. Бо вісімнадцять хлопців і шість дівчат – це таки не оптимальний варіант для здорового учнівського колективу. Хоча то вже дорослі вчительські розмірковування. У той час для нас кращого класу не було і не могло бути.

Класною керівничкою у нас була Магдалина Йосипівна Синетар – чудова вчителька, але теж жінка. Справитися із такою оравою підлітків було, м’яко кажучи, непросто. Магдалина Йосипівна включала і використовувала всі педагогічні методи для позитивного впливу і виховання підростаючого покоління, але підростаюче покоління не завжди позитив вбачало в тому, у чому його виділи педагоги.

Якраз перед тим днем, про який піде мова, один із наших однокласників на перерві взявся виховувати молодшого хлопця. Виявилося, що той десь комусь щось не так сказав, а це було неприпустимо. Вітя, так звати «вихователя», підняв порушника хлопчачих неписаних законів за ноги і, оскільки той не визнавав своєї провини, просто відпустив його. Відпустив головою вниз із сходової площадки. З висоти приблизно один метр. Звісно, була кров, був плач і були крики. Ну, і виховний момент. Нам сказали на черговому уроці, що завтра до школи приїде комісія з району і кількох учнів, у тому числі і Вітю, і Василя Турка, і Василя Мотиля, і Івана Гудебняка, і ще кількох заберуть у міліцію. Мене в тому списку не було, бо я вчився добре і був більш-менш чемним хлопчиком. Хоча в комсомол вступив чи не останнім із класу. Але то зовсім інша історія.

Залякування міліцією на нас не діяло. По-перше, таке нам казали не вперше, але ніколи нікого міліція не забирала. По-друге, навіть якби міліція і прийшла, то наш дружній клас, у якому панувала кругова порука, ніколи нікого би не видав і не віддав.

Усе би минулося, як завжди, якби наступного дня до школи справді не приїхав автобус із комісією. Десь краєм вуха ми чули, що то приїхали директори шкіл та керівники гуртків юних слідопитів для вивчення передового досвіду Юрія Васильовича Лапка. Але страх перед такою кількістю чужих людей зіграв свою роль. Одночасно у наших очах виріс авторитет Магдалини Йосипівни – вона сказала і вони приїхали…

У нас мала бути історія. Найбільший і найсвітліший у школі кабінет історії був свідком історичного моменту. Вчителі нас попередили, що треба сидіти тихо. Дали завдання і пішли презентувати передовий досвід виховання учнів перед колегами. А ми тихо, дуже тихо почали велику козацьку раду. Гетьман Вітя, оскільки загроза потрапити в тюрму зависла у першу чергу саме над його головою, сказав, що треба щось робити. Не можемо ж ми отак сидіти і тупо чекати вирішення нашої долі без участі нас самих. Це несправедливо і неправильно. Усі козаки з цим погодилися. Дівчата теж уболівали за колектив і мовчки кивали головами.

  • Їх більше, – сказав Василь Турок. – Так просто ми їх не переможемо.
  • Вони озброєні, – зауважив Федя Дутка, який добре знав історію і бачив у кімнаті бойової слави пістолет.
  • Та ні, стріляти по дітях ніхто не буде, – висловила припущення одна з дівчат. Думаю, то була розважлива Марія Дурданин.
  • Тоді треба тікати. Вікна відчинимо і – вперед. Ніхто нас не зловить. Головне тікати в різні сторони, – це, якщо не помиляюся, запропонував Іван Гудебняк. Або Василь Мотиль. Або Іван Перец…
  • Це не вихід, – заперечив я. – Завтра все одно батьки до школи нас відправлять…

Кожна наступна пропозиція звучала гучніше. Бо велика козацька рада не може проходити тихо і таємно. Був момент, що хтось із учителів заходив нас заспокоювати.

Друга частина розмови була більш діловою і конкретною. Оскільки так чи інакше ми потрапимо у руки «окупантів» і «фашистів», то цілком логічним буде зіпсувати автобус, щоб нас, а ми вже були переконані, що заберуть увесь клас, щоб нас не могли доправити до тюрми.

  • Треба перерізати тормозний шланг, – запропонував Віта Гергель, який вже тоді любив техніку і трохи на ній розумівся.
  • А де він є? – запитав Вася Родинець, готовий узяти місію порятунку на себе.
  • Під автобусом. Знизу. Отакий от, – і показав на руці юний механік.
  • То небезпечно, – вперше вставив слово Едік Федоричко. – нас повезуть, автобус на повороті не зможе загальмувати і ми всі загинемо. – Мама Едіка була вчителькою, то тільки він міг вжити слово «гальмувати», бо всі інші просто тормозили.
  • Погоджуємося, – знову голосніше загелкотали всі. Бо ніхто не хотів помирати у такому юному віці.

Було запропоновано як мінімум сто варіантів порятунку світу. Але жоден із них не задовільняв усі, бо кожен був або надто нереальним для виконання, або небезпечним для життя.

  • Слухайте, нам потрібен такий варіант, щоб автобус не виїхав із двору. Я чув, що якщо у бак з бензином насипати солі, то мотор не заведеться, – це сказав один із авторитетних хлопців, що розумілися на техніці. Не буду називати його прізвища, бо ми і тоді, після цілоденних педагогічних «тортур» не здали його – не здам я і тепер.
  • Ура! – тихо вигукнув клас. На цей вигук двері відчинилися і увійшла Магдалина Йосипівна. На питання, що тут у вас відбувається, ми одностайно і дуже швидко переконали класну, що обговорюємо Сталінградську битву.

Дуже швидко нам удалося і назбирати дванадцять копійок. Кілограмова пачка солі коштувала шість, але для гарантії було вирішено взяти дві пачки. Відправили у «Супутник» Василя Турка. Кандидатура майже не обговорювалася. Василь міг легко вистрибнути через вікно, непомітно висипати сіль у бак і повернутися. До кінця уроку ще було достатньо часу. Тоді, у тій ситуації, ми і подумати не могли, що через стільки років сіль буде такою дорогою.

Наступні десять чи двадцять надзвичайно довгих хвилин у класі панувала тиша. Було так тихо, що Магдалина Йосипівна здивовано ще раз заглядала в клас. Думала, певно, що ми всі втекли. Але всі чемно сиділи, склавши руки на парти.

Раптом у вікно стукнули. Хлопці підбігли, відкрили вікно і допомогли Туркові залізти в клас. Але перед ним до класу зайшли дві пачки солі.

  • Що таке? – зашипіли всі на Василя.
  • Шофер у кабіні. Треба почекати. Він відійде кудись – і тоді.
  • Добре. Треба щоб хтось слідкував за ним через вікно. О! Звідси добре видно.

Так і порішили.

Пачки солі лежали на парті Івана Гудебняка. Але ті паперові пачки розмокли, бо сіль була вологою. Картон трохи порвався. Іван вирішив спробував пальцем поколупатися в солі. Упаковка розлізлася. Тоді він узяв пальцями дрібку і посолив голову Марії Райда. А тій пальця до рота не клади! Вона розвернулася, набрала повну жменю і жбурнула Іванові в очі. Але прицілитися в очі одному, коли поруч так багато очей у Марії не вийшло. Сіль потрапила і на Іванових сусідів. Ну а ті теж не захотіли залишатися в боргу. Коротко кажучи, коли Магдалина Йосипівна вчергове відкрила двері класу, але вже не на тишу прийшла а на неймовірні крики і верески, то побачила незвичну і неординарну картину: усі і все було посипане шаром солі. Хтось плакав, протираючи очі, хтось намагався назбирати жменьку цього корисного мінералу для помсти уже з підлоги, хтось рвав на шматки, як мавпа газету, те, що залишилося від упаковки.

Через кілька секунд у нашому класі був і директор, і завідуючий райвно, і ще кілька членів офіційної делегації. Після дуже короткої наради ними було прийняте єдине правильне рішення – нас відправили додому вимивати сіль із очей та волосся.

Розборки і педагогічні «тортури» чекали на наш сьомий клас наступного дня.

Василь КУЗАН

Закарпатпост