Закарпатські босоркані можуть скликати в одне місце до сотні змій і бавитися з ними

Де був хрест – босорканя сили не мала.

дай оголошення в газету Закарпатські ОГОлошення
дзвони • 050 222 50 50 • вайбер • цілодобово
дзвони • 067 666 90 90 • телеграм • цілодобово

Сьогодні на П’яцу пару хвилин ішов дощ. Дощу у Довгому не було вже більше трьох місяців, тож подивитися на велику радість вибігли усі. Стояли під дашком автобусної зупинки, під балконом будинку культури, у дверях магазинів, визирали із вікон ресторану… З надією, дивлячись у сторону Гірок, я зауважив, що з того боку небо світле, видно дощу там немає. «Та мусить падати і там, – сказала одна із жінок, – адже босоркані там не живуть!»

Хочеться вірити, але… Якщо з початку квітня по п’яте липня дощу не було у цілому селі, то… Тьфу-тьфу-тьфу!

Колись босоркань у Довгому було дуже багато. Але перед тим, як трохи про них розказати, мусимо спочатку пригадати: а хто такі ті босоркані? Як пояснювала мені моя бабка по татовій лінії – це відьми. А відьми – то такі жінки, які знаються з нечистою силою, з чортом, най ся не приказує (при згадці цього персонажа необхідно було усім перехреститися тричі), і з його допомогою, пропав би, можуть натворити багато лиха. Удень вони – звичайні собі жінки, а от уночі… Найчастіше босоркані у Довгому забирали молоко від чужих корів, від жінок із немовлятами та, і це тепер найбільш актуально, вони могли прогнати дощ чи не пустити його в село. Тоді ще таких ракет, що розганяють хмари не було, то робили це вони у інший спосіб. А ще босоркані могли скликати в одне місце до сотні змій і розважатися з ними.

Люди захищалися від нечистої сили усі однаково: на кожних дверях кожного хліва наші предки малювали хреста, а на вінці старих хат ще і до тепер можна побачити маленькі залізні хрести. Ще хрести ставили на роздоріжжях, у небезпечних місцях та при дорозі на в’їздах у село. Таким чином захист отримували всі жителі. Де був хрест – босорканя сили не мала. Але влітку корови ходили пасти, а, найчастіше, пастухами були діти. Тут народні засоби боротьби з нечистю були безсилими. Бо дитина босорканю не прожене! Та і не намалюєш хреста кожній корові між рогами! Хоча… з великою худобою ще пів біди: корова ж має велике чоло – там хрест поміститься, а як бути з козами та баранами? А геть давно наші предки попасували і свиней. Мої ровесники і ще молодші за мене виганяли на Гарташ і гусей… Правда від гусей босоркані молоко не забирали, але хто знає, що з ними могли зробити?… Тому треба було бути пильним. Важливо було знати усіх таких жінок у обличчя і попередити про це кожного малого пастушка, бо ж не буде він носити із собою список. Бо у GOOGLE дитина їх не знайде – правда тоді ще такого слова ніхто не знав і мобільних телефонів діти з собою не носили. Тому траплялися інколи у селі такі прикрі справи: давала корова по десять літрів молока за раз, а потім – бац! І три літри з того вимені не надоїш!

Кажуть, що деякі чоловіки у Довгому, один із них тепер живе на Мочарі, знали і знають усіх сучасних босоркань. Про всіх чоловіків не скажу, але про того, що з Мочарної вулиці, деякі жони подейкують, що то босоркун. Але я не надто вірю. Про босоркунів бабка мені нічого не розказувала. Та і ніхто про них не чув – не чув щоб босоркун, якщо він і існує, зробив комусь біду чи забрав від жінки молоко. Бо те молоко, яке забирали босоркані від жіноч чи від корів, десь таки прибувало, як у законі про сполучені посудини. А куди прибуде молоко босоркунові? У нього ж немає відповідних частин тіла! Тому, то ніякий не босоркун – звичайний собі чоловік. Але як він навчився впізнавати босоркань?

Кажуть, що будь-хто з нас може їх побачити. Для цього потрібно у Чистий Четвер вивернути одяг, одягнути його отак (наруби) на себе і піти до великої церкви на службу. Важливо у церкві ні до чого і ні до кого не торкатися. Тоді можна буде побачити усіх сільських босоркань. Вони, зазвичай, стоять голі, повернені спинами до священника. Чи робив так той чоловік, що усіх відьом знає, стверджувати не буду. Але при нагоді його спитаю.

Ще один спосіб розпізнати відьму – перевірити чи є у жінки хвостик. Але цей спосіб неприйнятний у наш час – ним користувалися у середньовіччі. Не будеш же ти ходити і просити кожну жінку показати тобі гуз… Ой! Перебачте! Просити показати тобі хвоста. Бо вона тебе може, як кращий варіант, послати услід за москальським кораблем.

Наші предки боялися босоркань ще і тому, що ті могли накликати хворобу. Кажуть, що злі босоркані – це навчені. А є ще народжені відьмами – вони добріші, знаються на травах і часто допомагають людям.

Пригадую ще одну страшну історію, але не знаю чи розказувати ще і її сьогодні? Дуже вже вона страшна, але було саме так. Певно, не буду про неї згадувати… Але… Якщо ви вже так просите – то добре.

Кажуть, що один довжанський чоловік, був він уже у роках, розказував багатьом односельцям про те, що кожної ночі протягом місяця чи двох виходив на П’яц, бо не міг спати. Щось йому заважало і щось виштовхувало із теплого ліжка та з хати. А на центральній площі рівно опівночі відбувалося дійство, до якого залучали і цього чоловіка. На перехрестя з усіх боків виходили голі жінки – босоркані. Вони йшли під гучну красиву музику у супроводі гадів, великих чорних птахів, пацюків, жаб-коропань та тих, прапали би, з ріжками. Ішли вони всі не просто так, а танцюючи. Підходили до нашого односельця, брали його за руки, притискали до грудей, запрошували до увиванця… Від того танцю у чоловіка паморочилося в голові, він відпрошувався, але його не відпускали. Жінки мінялися, передавали його одна одній і танцювали, танцювали! І так аж до перших когутів.

Той чоловік ходив наступного дня по селу і всім оце розказував. Та ніхто йому вірити не хотів. Жінки не вірили, бо не вірили, а чоловіки… Хтось уявляв і себе у танці з багатьма голими жінками, але ця фантазія була аж надто нереальною, аби бути схожою на правду.

 Не знайшовши жодної людини, яка би зрозуміла і поспівчувала, той довжанин через якийсь час повісився. Най ся не приказує! Свят, свят, свят! Мушу і я ся перехрестити.

 Ну… Все!

Все, друзі мої дорогі, не буду вам більше нічого розказувати, бо і так цієї ночі спати не будете. Дорога вже висохла – лило як із відра лише кілька хвилин. Іду додому.

Перевірю, чи падав дощ на Гірках…

ВАСИЛЬ КУЗАН, поет, прозаїк, літературознавець, журналіст

Закарпатпост