Віталій Бартош, Герой зі 128 бригади, вивів понад сотню людей із оточення, загинув у день першої річниці шлюбу
Захищати – було його покликанням. Але на 11-ий день повномасштабної війни Росії проти України, він загинув під час виконання бойового завдання. Віталій Бартош – випускник Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, старший лейтенант, пішов воювати ще у 19-річному віці. Був у зоні АТО та ООС, виводив з оточення побратимів. 6 березня Віталій у складі 128 гірсько-штурмової закарпатської бригади прийняв останній важкий бій з ворогом. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня
Еспресо розповість про українського військового, який завжди зберігав людяність і справедливість, а загинув у день першої річниці свого весілля.
Народився Віталій Бартош у селі Рахни, що на Вінниччині. Маючи лише 14 років, вирішив бути військовим, бо змалку любив усіх захищати, а загострене почуття справедливості лише ще більше сприяло вибору майбутнього фаху. Пішов навчатись до Тульчинської загальноосвітньої школи з посиленою військово-фізичною підготовкою. Згодом вступив у львівську академію, а ще за якийсь час перевівся у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду на посаду командира гірсько-штурмового взводу.
“У неповних 20 років він вивів 120 людей з оточення – згодом за це отримав першу нагороду”
Мама Віталія пані Оксана розповідає, що її син з дитинства звик відповідати за свої вчинки, а колег ніколи не залишав у біді.
“Закінчивши львівську академію, відразу ж пішов у зону АТО. У неповних 20 років він вивів 120 людей з оточення – згодом за це отримав першу нагороду. Він ніколи нам цього не розповідав, я уривки вже дізнавалась згодом, коли приїжджали його хлопці. Востаннє, 6 березня, вони попали в оточення з Андрієм Літуном. В одну секунду хлопці загинули, потрапили під “гради”, – ділиться мама спогадами.
Каже, що зранку ще всі вітали з річницею весілля, а ввечері його вже не стало. Якраз 6 березня 2021 року Віталій Бартош одружився. Молода дружина Ангеліна залишилась сама, лише зі спільними мріями про дітей.
“А пам’ятаєш найголовніше і найцінніше: історія нашого кохання мала бігати по нашому дому. Доця з твоїми губками й носиком (про яку мріяла я) і син з моїми очима (про якого мріяв ти). Але це все вже тільки в моїй пам’яті. Ти навчив мене бути сильною! І це були твої останні слова, коли ми 20 лютого прощались, коли ти поїхав на ту кляту війну”, – написала вдова Віталія Ангеліна.
У день загибелі військовий кілька разів телефонував рідним, а в останній телефонній розмові просив передати всім привіт.
Під ялинкою на новий рік він виклав сірниками “Я хочу сестричку”
У Віталія Бартоша залишилась 13-літня сестра Анастасія, яку він маленьким просив у батьків.
“Вона так ним гордиться і так його любить. Він для неї був і братом, і другом, і батька їй заміняв, коли його не було вдома. В 11 років Віталій дуже сильно захотів сестричку. Під ялинкою на новий рік він виклав сірниками “Я хочу сестричку”. Назвав її Анастасія. Вона виросла в нього на руках. Дуже зараз за ним сумує і водночас гордиться”.
Віталій Бартош з сестрою Анастасією
Мама пригадує, що син любив її тішити несподіванками: “Коли приїхав з АТО перший раз, привіз букет троянд. Підходить і питає, яка мені найгарніше серед усіх? А я кажу: “Та всі гарні – і білі, і рожеві, і червоні”. А він каже: “Мамо, найгарніша серед них – ти”. Був дуже романтиком і освідчення для майбутньої дружини дуже гарне зробив”
Читайте також: Герої України. “Коли нищу ворога, виникає ще більше обурення і злості до нього”, – боєць 10 бригади “Едельвейсів” Дідик
“Найстрашніше – це бачити портрет на могилі своєї дитини”
Віталій Бартош похований на Вінниччині. Пані Оксана розповідає, що тіло сина було в ті дні важко забрати й доставити для поховання.
“Я так заздрю тим людям, яким кажуть “ваш син пропав безвісти”, бо може вони десь у тюрмах, у полоні. Які ж вони щасливі! В них ще є шанс, що їхні діти живі. Хай би були без рук, без ніг, лише, щоб були живі. Я бачила тіло свого сина. Тіло не холодне, а тепле – це для мами найбільше щастя. Найстрашніше – це бачити портрет на могилі своєї дитини. Це страшне горе. Бажаю всім матерям, які чекають своїх дітей з війни, хай завжди мають надію на краще. Хай живуть цією надією, бо я не живу – я встала рано і померла”.
