Валерія зі 128 Закарпатської бригади рве на паздіря ворожу техніку
Про Героїню розповіла 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада – Закарпатський легіон
128 бригада в обличчях
Валерія, оператор ПТРК, солдат
«Як тільки я зробила постріл по російському танку, весь страх як рукою зняло…»
– Ми стояли перед селом і чекали на ворожу техніку. Кількість була невідома, але ми знали, що вона рухається прямо на нас. Влаштували кілька вогневих точок – одну в посадці, іншу позаду, ближче до блокпосту з бетонними плитами. Я чекала в посадці, і тут по нас почало прилітати з танків. Вони били десь із чотирьох кілометрів, ми їх навіть не бачили через нерівний рельєф. Я зрозуміла, що треба відходити, й побігла до другої точки біля блокпосту. Погода була жахлива – пішов дощ, глина шматками прилипала до підошв. На другій точці був у тому числі Javelin і я спочатку почала налаштовувати його. Але потім подумала – ні, краще все-таки з «Корсара». Під’єднала ракету, подивилася в оптику й побачила, як на дорозі починають повільно підніматися три російські прапори, причеплені до антен бронетехніки. З’явилося нереалістичне відчуття, наче все це не насправді, а якась комп’ютерна гра… У наступну секунду за 300 метрів від мене на дорогу виповзає перший танк – великий, жирний Т-72 із російським триколором. І я зразу роблю пуск. У цю ж мить весь страх і відчуття нереальності зникли, залишилося тільки розуміння – або я його, або він мене. Кілька секунд і ракета влучає прямо в танк – спалах, гуркіт, клуби чорного диму. Т-72 сповзає вбік, завалюється в кювет, а я як закричу з усіх сил: «Я влучила! Влучила!!!» Одразу за танком рухалася «коробочка» БРДМ (бойова розвідувальна дозорна машина). Я взяла від напарника нову ракету, навела «Корсар» на ціль і зробила пуск. Але ПТРК не вистрілив – сіла батарея. «Коробочка» спокійно спустилася в посадку й сховалася серед дерев. А мені так гірко стало – це була перша моя невелика поразка… Хлопці принесли іншу батарею й почали відходити.
Командир кричить: «Відходимо!», але я розумію, що колона застопорилася й не наважується йти вперед після підбитого танка. З боку колони стирчала тільки одна башта, напевно, від БМП. Я навела на неї ПТРК й зробила пуск, але не влучила – відстань була надто мала, і я в метушні не зуміла вірно повести ракету.
І тоді, коли вже всі відійшли, я сама під’єднала нову ракету, сіла на землю, прицілилася як слід, зробила пуск і влучила. У БМП здетонував боєкомплект – гуркіт був страшенний. Тільки після цього я відбігла назад за нашими хлопцями і сіла в машину. Ми від’їхали, перегрупувалися й зайняли нові позиції.Через пів години мене поранило осколком від снаряду. Збоку спалах, одразу за яким відчуття, ніби мене вдарили по нозі великою брилою асфальту.
Я закричала так сильно, що мій крик чули хлопці за кілька сотень метрів. Підповз товариш, відтягнув мене за бронік на узбіччя й наклав на ногу турнікет. А потім ми разом, я підстрибом, побігли до нашої вантажівки «ЗиЛ», яка збирала 300-х. Навколо вибухали снаряди й міни, вулиця повністю прострілювалася. Я забилася в самий куточок кузова й думала одне – якщо ми в цю секунду не виїдемо, сюди прилетить, і ми всі загинемо.
Для мене то був самий стрьомний момент того дня…Я лікувалася в кількох госпіталях, повернулася в підрозділ і знову воюю. Тепер як оператор «Стугни». Наш ПТРК також відзначився – знищив російську БМП. Вдалий постріл зробив взводний…P.S. За знищену ворожу техніку Валерію нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, крім того, дівчина відзначена державною медаллю «Захиснику Вітчизни».
